Адже дуже часто, аби з'ясувати, що ми закохані, ба більше, аби ми закохалися, треба, щоб прийшов день розлуки.
У тих випадках, коли визначається вибір, даремне чекання, уява, розпалена мукою, працює так моторно, завдяки їм ледве зароджена і досі безформна любов, якій стільки ще залишатися тільки шкіцом, росте в такому шаленому темпі, що часом інтелект, не встигаючи бігти за серцем, волає здивовано: "Ти навіженець! Навіщо тобі заноситися в хмари й падати? Це все світ примарний!" І справді, якщо вас дурить невірниця, то здорових розваг, які втишили б ваше зболене серце, досить для того, щоб убити кохання. Проте в кожному разі, якби життя з Альбертиною не було для мене чимось необхідним, все одно воно стало б неминучим. Кохаючи дукиню Ґермантську, я потерпав зі страху: я казав собі, що наділена такою силою приваби, приваби не лише вроди, а й становища у світі, багатства, вона була нарозхват, тоді як моя влада дуже мала. Натомість Альбертина, бідна, з простої родини, повинна була прагнути побратися зі мною. А проте я так і не зумів заволодіти нею неподільно. Хай би яке суспільне становище ми посідали, хай би які мудрі були наші передбачення, нам неприступне життя іншої істоти. Чому вона не сказала прямо: "У мене такі уподобання"? Я б поступився, я б дозволив задовольнити їх. Колись я читав роман, героїня якого не хотіла нічого визнавати, хоч як її благав про це закоханий у неї чоловік. Мені здавалося, що то безглуздя; якби це був я, казав я собі, то змусив би жінку заговорити, а потім би ми порозумілися. Навіщо нам усі ці марні мордування? Тепер я бачив, що ми самі наражаємо себе на них, і даремно думаємо, що знаємо силу нашої волі, бо інші нашій волі не підлягають. А проте скільки разів вирікали ми ці болісні, неспростовні істини, які стосувалися саме нас і щодо яких ми були сліпі, — істину наших почуттів, істину нашого призначення, — скільки разів, не відаючи про це, не бажаючи цього, виповідали ми їх словами, як нам здавалося, брехливими, але, як відкривалося в світлі пізніших подій, пророчими. Мені добре запам'яталися слова, якими ми обмінювалися, не передчуваючи в цьому разі істини, виведеної в них, навіть коли промовляли їх, усвідомлюючи, що удаємо комедію; їхня фальшивість проти того, що вони містили без нашого відома, була зовсім незначна, зовсім нецікава, вона не виходила за межі нашої жалюгідної нещирости. Були це олжа, гріхи по цей бік суті ре-чей, яких ми не бачили, а з другого боку, істина, істина наших характерів, чиї засадничі закони були нам ще неприступні і потребували Часу, щоб стати очевидними, а також істина нашого призначення. Я думав, що брешу, коли в Бальбеку казав їй: "Що рідше вас бачитиму, тим сильніше кохатиму (а проте це наше постійне спілкування, викликаючи в мене ревнощі, так мене до неї прихилило). Мабуть, я міг би прислужитися для вашого розумового розвитку", або в Парижі: "Будьте обережні. Знайте, якщо з вами щось станеться, мені буде прикро" (а вона: "Але зі мною може статися якась пригода"); в Парижі, того вечора, коли я вдавав, що хочу з нею розлучитися: "Дозвольте мені ще на вас подивитися, адже незабаром я не зможу цього робити, не побачу вас ніколи"; і вона, того ж таки вечора, роззирнувшись круг себе: "Не можу собі уявити, що більше ніколи не побачу цього покою, цих книжок, цієї піаноли, всього цього дому. Не можу в це повірити, а проте це правда"; і врешті, останні її листи, очевидно, коли писала, вона казала собі: "Я кривляка"): "Залишаю Вам найкращу часточку самої себе" (справді, чи не відданосте, не душевним силам, овва, теж крихким, не моїй пам'яті нині вручено її розум, доброту, вроду?) і: "Ця мить, подвійно похмура, бо споночіло, і ми збиралися розлучитися, ніколи не зітреться в моїй пам 'яті, перш ніж западе цілковитий морок". (Це було написано напередодні того дня, коли її розум справді огорнув цілковитий морок, і коли, при останніх зблисках світла, коротких, але подрібнених на найменші часточки конання, вона, може, побачила ще раз нашу останню виправу, і в ту мить, коли все нас покидає, в нашому серці знову оживає віра, так само як атеїст стає християнином на бойовищі, вона, може, кликала собі на допомогу друга, якого так часто кляла й воднораз дуже шанувала, який зрештою — бо всі релігії однакові між собою, — був настільки жорстокий, що прагнув, щоб і вона мала час оговтатися, присвятити йому свою останню думку, висповідатися йому врешті й померти з його іменем на устах.) Але що з того, як вона навіть мала час оговтатися, раз і вона, і я лише тоді збагнули, де було наше щастя і що ми повинні були зробити, коли щастя було вже неможливе, раз ми зрозуміли це лише завдяки тому, що воно було вже неможливе, раз того, що належало, ми не зуміли зробити, бо поки речі ще можна зробити, ми їх відкладаємо, і тому вони захоплюють нас і вселяють ілюзорну віру в легкість їхнього здійснення лише тоді, коли, кинуті в ідеальну пустку уяви, звільняються від гнітючого тягаря і бридоти того середовища, в якому вони існують. Думка про власну смерть жорстокіша, ніж сама смерть, але не така жорстока, ніж думка про те, що помер хтось інший, що після поглинення його не збереглося жодного знаку на розгладженій одразу поверхні реальности, з якої ця істота випала, де вже немає сліду волі чи свідомости і звідки важко вернутися до думки, що ця людина жила, як і важко на підставі ще свіжої пам'яті про неї уявити її собі як один із тих безтілесних образів, як один із тих спогадів, який залишається про героїв прочитаного роману.
Мене втішало тільки те, що Альбертина перед смертю принаймні написала мені цього листа, а надто послала останню телеграму — доказ того, що вона вернулася б, якби була жива. В цьому було для мене щось не лише приємне, а й гарне, бо без цієї телеграми подія була б недовершена, не передавала б такою мірою закону мистецтва чи долі. Справді, навіть бувши чимось іншим, вона все одно мала щось від мистецтва, бо кожна подія — це виливок особливої форми, і, хай би якою вона була, коли відбувається в певній низці фактів і нібито завершує їх, то накидає цій вервечці візерунок, який здається нам єдино можливим, бо ми не знаємо іншого, який би міг його заступити. Чому вона не сказала мені: "У мене інші уподобання"? Я б поступився, я б дозволив їх уволити, я б навіть поцілував її. Як мені було скрушно згадувати, що вона мене так ошукала, присягаючись, за три дні перед утечею, що з приятелькою мадемуазель Вентейль у неї нічого не було, — її зрадив лише рум'янець на щоках під час цієї присяги! Бідолашна дівчина! Принаймні вона була чесна, відмовившись клястися, що хотіла того вечора піти до Вердюренів не задля зустрічі з мадемуазель Вентейль та її приятелькою. Чому вона так і не визнала всього до кінця? Зрештою, може, було трохи і моєї вини в тім, що попри всі мої силкування зламати її упертість вона так і не сказала: "У мене такі уподобання". Моєї вини, бо у Бальбеку, після візити маркізи де Камбремер, коли я вперше щиро розмовляв з Альбертиною і був такий далекий від думки, щоб підозрювати її в чомусь більшому, ніж у гіршому разі надто палкій приязні з Андре, надто різко висловив свою огиду до такого типу звичаїв і категорично їх засудив. Потім я не міг пригадати, чи зашарілася Альбертина, коли я наївно випалив, як це все мені бридко; я не міг пригадати, бо ми часто лише через якийсь тривалий час хотіли б знати, як поводилася ця особа в той момент, коли ми зовсім не звернули на це уваги, і який потім, коли ми вертаємося подум-ки до цієї розмови, міг би прояснити болісну для нас загадку. Але в нашій пам'яті зяють провали, все це минуло безслідно. Ми прогавили те, що вже тоді могло видатися нам важливим, не розібрали до пуття якогось речення, не зауважили якогось жесту або забули і те, і те. І коли пізніше, пристрасно докопуючись до істини, переходячи від висновку до висновку, гортаючи сторінки нашої пам'яти, як книгу свідчень, ми натрапляємо на певну фразу, на певний жест і ані руш не можемо пригадати, удвадцяте знову починаємо йти цим шляхом, але марно, завжди спотикаємося на тому самому місці. Чи зашарілася вона? Не знаю. В кожному разі, не могла не чути, і спогад про мої слова зупинив її, коли вона, може, була готова висповідатися мені. А тепер її ніде немає, я міг би обійти всю землю, від бігуна до бігуна, і не спіткав би Альбертини; дійсність, поглинувши її, була знову гладенька, запався всякий слід істоти, що канула. Тепер від неї зосталося лише імення, як у такої собі пані де Шарлюс, про яку її знайомі байдуже казали: "Вона була чарівна". Але мені в голові не вкладалося, як могла існувати дійсність, недоступна Альбертининій свідомості, оскільки моя приятелька розгостилася в мені, всі мої почуття, всі думки вертали її до життя. Може, якби вона про це знала, то була б зворушена, переконавшись, що друг її не забув, коли життя дійшло кінця, і відгукувалася б жвавіше на те, що раніше сприймала байдуже. Але так само, як ми воліли б, навіть у найбільшому секреті, не зраджувати жінки, побоюючись, що в противному разі і вона буде нам невірна, я думав зі страхом: якщо померлі десь живуть, то моїй бабусі так само добре відомо, що я про неї забув, як Альбертині те, що я її пам'ятаю. І добре все зваживши, навіть коли в гру вступає вмерла особа, чи можемо ми бути певні, що ми більше б раділи, чуючи, що вона дещо про нас знає, чи ще більше жахалися, якби вона знала есе? І хай би яка кривава була ця жертва, чи не відмовлялися б ми пам'ятати тих, кого любили як друзів, бо тепер би ми боялися, що вони будуть ще й нашими суддями?
Моя ревнива цікавість до того, що могла робити Альбертина, була безмежна. Я справляв собі за гроші бозна скільки жінок, від яких нічого не дізнався. Цікавість була така жива через те, що людина для нас умирає не одразу, вона залишається оточена життєвою аурою, що не має нічого спільного зі справжнім безсмертям, але завдяки їй людина полонить наші думки так само, як за життя. Людина ніби у від'їзді. Це глибоко поганське тогосвітнє життя. І навпаки, коли ми перестаємо кохати, наша цікавість до. померлого умирає раніше, ніж він сам. Я б не зрушив з місця, аби дізнатися, в чиєму товаристві Жільберта гуляла одного вечора на Єлисейських Полях.