Але вона відчула її нюхом. Ця знервованість наражалася в Альбертині на електричну силу супротивної волі, яка різко її відкидала; я бачив, як з очей її прискають іскри. Зрештою, чи треба було відгадувати те, що в цю мить виражали її зіниці? Як я міг так довго не помічати, що Альбертинині очі належать до тих, які (навіть у пересічної істоти) немовби стулені з багатьох кавалків, бо цим жінкам так хочеться, – приховуючи заразом своє хотіння, – побувати скрізь. Очі, завжди облудно нерухомі й байдужі, але динамічні, обладнані лічильником, аби знати скільки ще метрів чи кілометрів до місця таких пожаданих сходин; очі не стільки усміхнені на думку про звабні милощі, скільки притьмарені смутком і нехіттю від побоювання, як би щось не перешкодило цій зустрічі. Не встигнеш такі істоти пригорнути, як вони вже тікають. Щоб збагнути, які почуття вони будять у нас і яких не будять інші, навіть найгарніші, треба брати в рахубу, що вони не якісь там недвижні, а повсякчас у русі, тож слід ще додати до їхньої особи знак, що передає у фізиці швидкість.
Якщо ви розладнаєте їхній денний розклад, вони вам відкриють розвагу, з якою досі перед вами крилися. "Мені так хотілося бути на підвечірку в когось, кого я дуже люблю!" Отож, якщо через півроку ви, нарешті, познайомитеся з названою особою, то дізнаєтеся, що ваша приятелька, якій ви спаскудили всю обідню і яка вскочила в лабети, наплела вам, бажаючи вас іспекатися, про підвечірок, який нібито проводила з цією своєю улюбленицею удвох щодня о тій порі, коли ви її не бачили, – дізнаєтесь, що названа особа ніколи не вітала її в себе, що вони ніколи разом не чаювали і що дівчина хвалилась їй, ніби її держать на припоні, і держить її не хто, як ви. Тож-бо особа, в якої вона нібито, як призналася сама, бувала на підвечірку, до якої благала вас відпустити на чаювання, та особа мусила правити їй за ширму, насправді то була не вона, то була якась інша особа, насправді тут крилося щось іще! Щось іще, але що? Інша особа, але хто?
Овва! Ці мозаїчні очі, сумні й винозорі, задивлені в далечінь, може, допомогли б виміряти відстань, але показати напрямок не покажуть. Тут поле можливостей безкрає, і якщо випадково постане перед нами гола реальність, то настільки переходитиме всі можливості, що ми, приголомшені, впадемо навзнаки, гримнувшись головою об раптово вирослий мур. Констатація руху та втечі навіть не обов'язкова, досить, що ми дійшли висновку про них. Вона обіцяла написати нам листа, ми спокійні, ми вже розлюбили. Лист не надійшов, скринька порожня, "що ж діється?" – знову відроджуються неспокій та кохання. Отакі-то істоти переважно й прикохують нас, нам на горе. Бо кожна нова тривога, яку ми через них відчуваємо, уймає в наших очах щось від їхньої особистости. Ми згодні були покірно страждати, гадаючи, що кохаємо когось поза нами; аж це помічаємо, що наше кохання – це функція нашого смутку, що наше кохання, може, і є наш смуток і що його предмет лише малою мірою чорноволоса дівчина. Та, зрештою, саме такі істоти й кохані.
Найчастіше предмет кохання не тіло, хіба що на ньому зосереджується хвилювання, страх утратити його, непевність, чи дасться знову здобути його. Такого роду тривога зрощена з тілом. Вона надає йому чогось, що вище за красу; і це одна з причин, чому чоловіки, байдужі до красунь, можуть гинути за тими, що здаються нам бридулями. Саме цим істотам, цим утікачкам їхня вдача і наша тривога дають крила. І навіть коли вони з нами, їхній погляд немовби промовляє, що вони зараз знімуться й полетять. Доказом надкраси, якої позичають їм крила, є те, що часто одна й та сама істота для нас то безкрила, то криласта. Боючись її втратити, ми забуваємо про інших. Певні, що вона наша, ми зіставляємо її з іншими і пальму першости віддаємо їм. А що хвилювання та почуття певности можуть змінюватися щотижня, то ми можемо для цієї істоти на одному тижні жертвувати всім, що чарувало нас раніше, а на другому – нею самою, і так може тривати довго. Було б дивним, коли б ми не знали з досвіду (знайомого кожному чоловікові, який бодай раз на віку переставав кохати, забував про жінку), як мало важить така істота сама собою, коли вона більше неприступна або ще неприступна нашим почуттям. І, певна річ, коли ми кажемо: утікачки, це так само стосується ув'язнених, полонянок, навряд чи нам приступних. Отож чоловіки ненавидять звідниць, бо вони допомагають утечі, заманюють спокусою; натомість, кохаючи відлюдницю, залюбки звертаються до звідниць, щоб ті вирвали цю жінку з-під запорів і привели до нас. І якщо зв'язки з викраденими жінками не такі тривалі, як інші, то через те, що страх, що ми їх не здобудемо, чи обава, як би вони не втекли, і становить усю нашу любов, а тільки-но ми їх заберемо в мужа, вирвемо з їхнього театру, тільки-но вилікуємо від спокуси покинути нас, словом, тільки-но відгородимо від будь-якого нашого почуття, вони стають тільки такими, як є, тобто, майже нічим. І їх, таких пожаданих, живо кидає той, хто боявся, що покинуть його самого.
Я сказав: "Як же я не здогадався?" Та хіба я не здогадувався з першого бальбецького дня? Хіба не вгадав я в Альбертині одну з дівчат, під тілесною оболонкою якої ховається, може, не більше істот, ніж у нерозпечатаній колоді карт, ніж у якомусь соборі чи в театрі, куди ще не пускають, але більше, ніж у величезній і далі поповнюваній юрмі. І не тільки численних істот, а й бажань, солодких спогадів, неспокійних пошуків численних істот. У Бальбеку я не дуже хвилювався, тоді я ще не знав, що піду не тим слідом. А проте я відчував повняву Альбертининої істоти, запорожненої до щирця нашаруваннями сили-силенної істот, прагнень, спогадів про втіхи. І тепер, коли вона мені сказала: "Мадемуазель Вентейль", мене поривало здерти з неї сукню, не з тим, щоб поглянути на її тіло, а з тим, щоб крізь тілесну оболонку побачити весь реєстр її спогадів та близьких і палких побачень.
Якої надзвичайної ваги зненацька набувають начебто зовсім благенькі речі, коли кохана істота (або ще не кохана тільки за браком облудности), приховує їх від нас! Само собою страждання не завше викликає у нас почуття любови або ненависті до того, хто його спричиняє; до хірурга, який завдає нам болю, нам байдуже. Але нас дивує, коли жінка ще недавно запевняла, ніби ми для неї все, не бувши всім для нас (жінка, яку нам приємно бачити, цілувати, тримати на колінах), а сьогодні з її раптового пручання ми відчули, що вона не наша. Тоді розчарування будить у нас іноді забуте почуття давньої туги, про яку, одначе, ми знаємо, що викликала її не ця жінка, а ціла хура інших зрад, нагромаджених у нашій минувшині; справді-бо, де взяти одваги, щоб жити, як не зробити необачного руху, щоб уберегтися від смерти, у світі, де любов народжується тільки з брехні і зводиться лише до потреби заспокоєння нашої муки тією істотою, що її завдала? Аби вийти із пригніченого стану, спричиненого відкриттям цієї брехні та цього опору, ми можемо вдатися до гірких ліків – почати впливати на ту, що нам опирається і бреше; впливати наперекір її волі, за допомогою істот, які займають у її житті, як ми відчуваємо, більше місця, ніж ми самі; почати брехати, викручуватися, стаючи дедалі огиднішими в її очах. Але нестерпна мука від такого кохання змушує хворого у зміні пози шукати оманливого зцілення. Овва! На подібних способах упливу нам не збуває! І жахітність такої любови, народженої лише з неспокою, у тім, що ми без упину пережовуємо в нашій клітці порожні слова; ба більше, істоти, яких ми кохаємо, рідко подобаються нам завдяки фізичній бездоганності: вибір робить не наш свідомий смак, а випадкова хвилина туги, хвилина, розтягнена без кінця-краю хибкістю нашого характеру, яка повторює щовечора наші спроби і докочується до вжитку заспокійливих засобів.
Певна річ, моє кохання до Альбертини не було найубогішим коханням, до якого можна опуститися через слабку волю, бо воно було не зовсім платонічне. Альбертина задовольняла бажання мого тіла і при цьому виявляла інтелігентність. Але тут я передаю куті меду. Мене вражала не її інтелігентність, а якесь двозначне слівце, що кидало тінь на її вчинки; я силкувався згадати, що саме вона сказала, яким тоном, якої миті, у відповідь на які слова; відтворити подумки весь діалог, коли саме їй захотілося візитувати Вердюренів, і яке з моїх слів змусило її спохмурніти. Коли б ішлося про найважливіший для мене факт, то й тоді я не завдавав би собі стільки мороки, аби з'ясувати його автентичність, воскресити його атмосферу та колорит. Зрозуміло, тривога, сягнувши того щабля, коли вона робиться нестерпною, іноді вщухає на один вечір. Нас теж запрошено на свято, на яке збирається наша кохана і над справжнім сенсом якого ми сушимо голову вже кілька днів; коханка усміхається тільки до нас, розмовляє тільки з нами; ми відпроваджуємо її додому, а тоді, позбувшись страху, можемо, нарешті, втішатися цілковитим спокоєм, здатним покріпити нас, як покріплює міцний сон після довгої прогулянки. Але найчастіше все зводиться до того, що ми починаємо тривожитися вже на інший лад. Якісь слова, сказані ради нашого святого спокою, спрямовують наші підозри на новий слід. Безперечно, такий спокій вартий того, щоб за нього платити дорого. Та чи не простіше було б не купувати собі доброхітно, та ще й дорожчим коштом, самої тривоги? Зрештою ми знаємо, що хоч би який глибокий був перепочинок, неспокій і так візьме гору. Часами його навіть розбуркує якась заспокійлива фраза. Вимоги наших ревнощів та сліпота нашої довірливости куди більші, ніж може собі уявити кохана жінка. Якщо вона щиро присягається, що якийсь чоловік для неї тільки приятель, вона тяжко вражає нас, визнаючи те, чого ми не підозрювали, – що він її приятель. Коли вона, доводячи свою щирість, розповідає, як вони разом чаювали ще сьогодні по обіді, то за кожним її словом те, що досі лише витало і мріло, вбивається для нас у плоть. Вона признається, що він схиляв її до любощів із ним, і ми катуємося, уявляючи, як вона вислуховувала його улещання. Вона відкинула їх, – хвалиться вона. А ми зараз же на саму згадку про її розповідь застановляємося: чи вона справді дала одкоша? Вона стільки нам наторохтіла, але в її словах бракувало логічного зв'язку, а саме логіка більше за факти є показником істини.