Розташування меблів, приступки бутафорських сходів, навіть механіка сцени — все набувало змісту, ставало реальним, доцільним.
І Вільнер почав пояснювати, якою має бути Естер Могар, який у неї вигляд, жести, міміка, з якої вона родини, що її турбує, за що вона вболіває; він укладав в уста своєї героїні побутові репліки й глибоко життєві сентенції. Він ходив від крісла до кушетки, від кушетки до дверей, лютував, кричав, лаявся і раптом ставав лагідним, простягав руки, підскакував до Сільвени, хапав її за плечі, різко повертав, змушував стати так, як йому хотілось, приголомшуючи брутальною лайкою. Величезні ніздрі його роздувались, повіки звисали з-під брів, — він був майже гарний у цю хвилину, як може бути гарний розлючений гігант, як буває гарний віл, коли він напружився, щоб витягти застряглий віз, як дроворуб, коли він заганяє в дуб свою сокиру, або скульптор, обтесуючи мармурову брилу.
Кого вирізьблював він у цю мить з невидимої кам'яної брили? Чий образ ліпив з баговиння слів? Кого хотів оживити своїм голосним диханням? Неіснуючу Естер чи реальну Сільвену?
Трохи сумно було дивитися на те, скільки енергії і знання людської натури витрачається на мізерну роль Естер Могар, що вкладається в якихось вісімдесят рядків звичайнісінького тексту, на персонаж, котрий протягом лише одного сезону щовечора з'являтиметься на кону й виголошуватиме ці вісімдесят рядків, а потім, мабуть, назавжди зникне, похований на неозорому кладовищі другорядних театральних героїв.
Та Вільнер розумів, що творчість не розрізняє деталей, і природа, формуючи крильце хруща, витратила на це не менше зусиль, ніж на створення мозку людини.
Присутні — машиністи сцени й актори — замовкли. Вільнер був в ударі. Ця людина, яка і в світських розмовах, і в своїх п'єсах любила із знанням справи розмірковувати про кохання, бувала закохана лише в такі хвилини.
Двадцять разів підряд бідолашна Сільвена, покірна, приголомшена, очманіла, насилу пересуваючи ноги, неспроможна ні про що думати, знову й знову повторювала зовсім просту фразу:
— Ой ні, знову пережити те, що я вже одного разу пережила, — нізащо!
— Та що ти справді, невже тебе ніхто ніколи не кидав, не зраджував? — закричав раптом Вільнер.
— А вас? — вихопилося в неї від злості й страху.
Вільнер випростався на весь зріст, мить подумав.
— Так, серденько, я цього скуштував у своєму житті, — серйозно відповів він. — І добре, що так сталося! Це дало мені велику користь і, як бачиш, дає і зараз.
Сільвена згадала минулу весну і той день, коли Жілон прийшов сказати їй, що Габріель кидає її. Відтоді кохання не поверталось до неї — було кілька випадкових зустрічей, але вони не залишили після себе приємних спогадів. І Сільвена раптом відчула себе такою нещасною, такою самотньою, такою маленькою в цьому великому світі, що вимовила, нарешті: "Знову зазнати... нізащо!" так зворушливо, що це могло б викликати сльози в цілого залу.
— Отак, мабуть, непогано, — мовив Вільнер, намагаючись не виявляти свого задоволення й гордості.
Сільвена, зіщулившись на старій кушетці, дала волю своїм розладнаним нервам і, трясучи розкішною вогняною шевелюрою, повторювала переривистим від ридань голосом:
— Ой ні... ой ні, месьє Вільнер... ну, гаразд, метр... якщо я корова, якщо так буде щодня... Я краще відмовлюсь од ролі.
Вільнер знизав плечима, і з його рота, мов з ринви, забулькали слова:
— А ти знаєш, що казав старий Жюль Леметр? Він казав: "Актор — все одно, що сурма: не дутимеш, не гратиме..." Звичайно, — додав він, — бувають і чудеса: трапляються такі сурми, що грають самі.
І, повернувшись спиною до сцени, освітленої жовтим світлом, спустився маленькими східцями, нишком мацаючи свій пульс, щоб перевірити, чи не дуже він перевтомився.
За кілька хвилин Едуард Вільнер у хвацько заламаному м'якому фетровому капелюсі й широчезному світло-бежевому пальті, підбитому бобром, знову з'явився за лаштунками.
— Мадемуазель Дюаль уже пішла? — спитав він костюмершу.
— Ні, месьє Вільнер, вона ще тут.
Він штовхнув двері однієї з артистичних убиралень. Сільвена сиділа перед дзеркалом, запустивши руки в своє пишне волосся; побачивши в дзеркалі Вільнера, вона розгублено схопилась.
— Хочеш пообідати зі мною завтра ввечері? — спитало Вільнерове відображення. — Я поведу тебе в "Срібну башту". Ти нічого не маєш проти "Срібної башти?" От і добре, значить, мій шофер заїде по тебе о восьмій годині.
V
На другий день о восьмій годині вечора шофер заїхав по Сільвену і так дбайливо посадовив її в автомобіль, наче то була тендітна незаймана діва, яку він віз на заклання. Він накинув їй на ноги хутряну запону. Однак вечір був теплий, і Сільвена зробила заперечний жест, — мовляв, запона їй не потрібна.
— Ні, ні, — мовив шофер, — месьє наказав мені неодмінно накрити ноги мадемуазель запоною. І крім того, він ‘звелів мені передати вам ось оце.
І він простяг Сільвені чудову троянду, одну-єдину, в пакетику із цупкого, хрусткого паперу; троянда була на довгій стеблині, тому її не можна було приколоти до грудей.
У Голосі шофера вчувались нотки інтонації Едуарда Вільнера; він розмовляв повільно, як його хазяїн, і, виконуючи наказ, почував себе, здавалось, наділеним вищою владою.
У молодої актриси тремтіли коліна. Не знаючи, що зробити з трояндою, вона машинально вдихала її аромат і уявляла собі, як вона разом з драматургом ввійде до ресторану, з вікон якого відкривається вид на Сену. Двадцять чоловік повернуть голови й зашепотять: "Вільнер!.. Вільнер!.. А хто це з ним?.. Ага, Дюаль, що грає в його п'єсі". їх побачать двадцять чоловік і завтра розкажуть про це двомстам іншим парижанам. і
Нерви в Сільвени напружилися від радісного хвилювання. Цей обід був новим кроком на омріяному шляху, він наближав її до того дня, коли ім'я Сільвени скрізь стане славетним, коли при її появі за плечима в неї озиватиметься шепіт, що супроводить великих акторів, чемпіонів з боксу, голів кабінету міністрів та деяких письменників у кращу пору їхнього життя.
Як же їй поводитися, щоб зацікавити Вільнера й здобути користь із цієї зустрічі? Прикинутися високоінтелектуальною або світською дамою, зробити вигляд, ніби вона нехтує мужчинами, чи бути сентиментальною? А може, удати із себе актрису, закохану в мистецтво? Останнє видалось їй найкращим. Але Сільвена не була впевнена, чи зуміє вона зіграти як слід цю роль.
Автомобіль зупинився на авеню Анрі-Мартен, шофер відчинив Сільвені дверцята й провів її до просторого вестибюля з колонами. Статечний швейцар, який поважно сидів у скляній будці, наче це було міністерство, а не ресторан, окинув оком молоду жінку, коли вона проходила повз нього. Ліфт у стилі рококо, схожий формою на сидячі ноші, повільно підняв її на другий поверх.
Лакей у білій куртці відчинив Сільвені двері й мовчки повів її через анфіладу тьмяно освітлених кімнат з розсувними дверима. Сільвена встигла помітити на ходу тільки окремі деталі обстановки: величезні мармурові копії античних бюстів, стародавні ризи — бордо із золотом — за склом вітрин, сучасні меблі, старовинні фоліанти.
Сільвена йшла з трояндою в руках, і її несміливість зростала з кожним кроком.
Тьмяне освітлення й тиша святилища, яка панувала в цьому приміщенні, таємниці всесвіту, що, здавалося, дрімали під шкірою палітурок, сточених часом, одіяння священиків, застиглі обличчя мертвих богів, а головне двері, що самі безшумно зачинялися за нею, — все це створювало в Сільвени таке враження, наче вона йде залами невідомого храму, звідки не зможе знайти виходу.
Слуга розсунув останні двері, і перед очима в Сільвени постала святая святих, залита яскравим світлом.
Постарілий бог, кумир усього міста, підвівся з-за столу і з грацією мінотавра попрямував до нової жертви, яку йому посилало життя.
Вільнер був у довгій куртці з темно-зеленого шовку, яка підкреслювала сивину його короткого кучерявого волосся;
— О, чудово! — вигукнув він. — Саме такою я й хотів тебе бачити. Жінка завжди повинна мати в руках квіти. Та коли ти хочеш, щоб у тебе була хода принцеси, не треба так похитувати стегнами.
Кімната, куди прийшла Сільвена, була Вільнеровою опочивальнею. Широкий низький диван, що правив за ліжко, був накритий шовковистою шкурою і стояв, ніби трон, на постаменті, до якого вели дві сходинки; поряд стояв нічний столик з численними ліками — усілякими коробочками з порошками, флаконами з пілюлями, тюбиками, крапельницями, інгаляторами. Тут були також бинти і йод на випадок, якщо божество вдряпнеться, своєрідні фарфорові мисочки для промивання очей, схожі на підставки для яєць, і медикаменти для лікування всіх зовнішніх та внутрішніх органів і залоз.
У каміні повільно догоряло поліно, сповнюючи кімнату, нагріту радіаторами, запахом тліючого дерева. На великому письмовому столі лежали за алфавітом у різноколірних папках рукописи, тексти, надруковані на машинці, записні книжки з нотатками — і все в такому порядку, немов тут працював досвідчений бухгалтер.
Сільвена одразу ж помітила столик для бриджа, накритий на дві особи.
Раптом Вільнер обернувся до Сільвени:
— То де ж ти хочеш обідати: у "Срібній башті" чи тут?
— Далебі, я не знаю, метр... як ви скажете... — розгубилася вона, скоса глянувши на столик для бриджа.
І тут же розсердилась на себе за свою нерішучість; згадала, як одного разу ось так проґавила нагоду одержати чудові перли — це було того дня, коли вона познайомилася з Люсьєном Мобланом.
"Мабуть, мені судилось усе життя робити одні й ті самі помилки", — подумала вона.
— Не називай мене, будь ласка, так церемонно — "метр", неначе я родинний нотаріус... — мовив Вільнер. — Називай "Едуард", як усі мої близькі друзі. І, приголомшивши її цим привілеєм, додав: — Ти маєш рацію: ми пообідаємо тут. Це буде набагато приємніше.
Вільнер подзвонив і звелів подавати на стіл.
— Погасіть світло в інших кімнатах, — наказав він.
Сільвена незабаром зрозуміла, що Вільнер зовсім не збирався обідати десь-інде. Обід був готовий і складався з таких страв, які не зробиш нашвидкуруч.
Вона приховала свою досаду і, переборовши розчарування, вирішила виконати хоча б другу частину програми, запланованої на цей вечір, — зацікавити, заінтригувати, причарувати Вільнера.
Але він не давав їй і слова вимовити.