— Чекай, справа не загинула! Якщо він і не лікареві носить продукти, то він все одно носить їх у цей будинок. Це вже напевне!
І схвильовано пройшовшись уздовж тротуару, палко додав:
— Бачиш, яке важливе відкриття ми зробили?… Просто дивно!
Але Бебо, мабуть, не бачив у цьому відкритті нічого радісного.
— Чортівня якась! — вилаявся він. — Ледве натрапили на слід, і тепер все пропало!
— Чекай, ще нічого не пропало. Знайшлось! Бебо безпорадно махнув рукою, наче бажаючи сказати: "Поки шукатимеш вуздечку, кінь втече". Але очі Пешо аж сяяли від внутрішнього збудження.
— Перетрусимо весь будинок, — додав він, — але дошукаємось, у чому справа!
Враз Бебо обернувся і уважно подивився на обох дівчат, які все ще грали в класи, раз у раз кидаючи на них цікаві погляди. "А чому ні?" майнуло йому в думці. Це справді полегшило б їм справу.
— Слухай, у мене з'явилась хороша ідея! — сказав він.
Пешо глянув на нього запитливо.
— Бачиш ту дівчинку? Ту, що грається з Юлією? Вона живе в цьому будинку і знає всіх людей. Найкраще поговорити з нею, докладно розпитати її…
— Не можна довірятися незнайомим особам! — похмуро сказав Пешо.
"Особа" наче відчула, що йдеться про неї, і втупила в них свій допитливий погляд.
— Слухай, її батько офіцер! — поспіхом вів далі Бебо. — І вона свідома, даю тобі слово честі! Та й що робити, все-таки треба знайти якогось знайомого з цього будинку.
— Дівчата занадто балакучі, — зауважив Пешо, але відчувалось по тону, що він уже згоджується.
— Ну, гаразд, ми не скажемо їй усього!
— Ну, отак можна!
І, поміркувавши з хвилину, тихо додав:
— Добре, спробуємо з нею! Тільки треба трохи поміркувати, як це зробити!
Дівчатка зовсім припинили гру і дивились на них допитливими очима.
Крутиться!
Батько Живчин справді був офіцером і ще тиждень тому виїхав зі своїм полком у літній табір. Учора й мати поїхала в село, розташоване поблизу табору, щоб відвезти чоловікові деякі потрібні речі. Живка залишилась у квартирі сама, але ніхто не бачив j цьому чогось незвичайного, — хоча їй було близько тринадцяти років, вона відзначалася самостійною вдачею, яка справляла враження і на дорослих. Мати її працювала керуючим будинком, і тепер Живка заміщала її. Люди, що зверталися до неї, дивувалися з швидких і розумних відповідей дівчинки і з її практичності при розв'язанні всіх питань. Навчена до самостійності, вона була розумна, спокійна і надзвичайно прониклива для своїх років.Ще з самого початку вона догадалася, що Бебо і Юлія прийшли на їхню вулицю не просто погратися в класи і не для того, щоб зайти до зубного лікаря, а в якійсь іншій справі. Коли Бебо поспіхом і якось таємниче зник і потім прийшли інші хлопці, які поводились так само таємниче, її підозра перетворилась в цілковиту впевненість. Хоч по природі своїй в£›на й не була дуже допитливою, цього разу цікавість міцно засіла в Живчину душу: що шукають тут оці хлопчаки, що це за якесь таємне доручення?
Коли Бебо і Пешо наблизились до неї з рішучими змовницькими обличчями, вона не здивувалась. Не здивувалась навіть, коли Бебо почав серйозним, не хлопчачим тоном:
— Слухай, Живко, ми хочемо поговорити з тобою в одній дуже важливій справі…
— Гаразд! — кивнула вона спокійно.
— Справді важливій! — сказав незадгіволено Бебо. — Ти просто не розумієш!
— Може, й розумію! — заперечила дівчинка, і очі її якось особливо заблищали.
— Тільки тут, на вулиці, не дуже зручно, — втрутився Пешо. — Краще зайти в якийсь двір.
— Тоді ходімо до мене, — запропонувала Живка. — У нас нікого немає, будемо зовсім самі.
Хлопці погодились зайти з Живкою до неї в квартиру. Квартира містилася на першому поверсі, зразу після прихожої вони ввійшли у велику вітальню, скромно, але зі смаком мебльовану. Центр кімнати займав масивний стіл з світлого дерева, навколо якого стояли напівм'які стільці; компанія зручно розмістилась. Настало ніякове мовчання.
— Слухай, Живко, ось у чому річ, — почав Пешо. — Кажу одверто, ми слідкуємо за одним фашистом. І оскільки ми зрозуміли, що ти розумна дівчина і, звичайно, хороша піонерка, то вирішили тобі довіритися…
Живка ледве помітно почервоніла. Хоч, як усі розумні дівчатка, вона була не дуже охоча до лестощів, та серйозно сказані слова були їй надзвичайно приємні.
— Насамперед, — говорив далі Пешо, — ти повинна дати нам чесне піонерське слово, що зберігатимеш таємницю! Це не гра, це серйозна державна справа! Якщо ти не зможеш зберегти таємницю, то краще тобі й не казати!
Всі запитливо дивилися на неї. Живка повернула голову і, зустрівши палкі, сповнені благання очі Юлії, тихо і трохи зніяковіло відповіла:
— Даю чесне піонерське слово!
— Добре, тоді будемо говорити далі. Цей фашист оце недавно зайшов у ваш будинок. Не знаю, чи бачила ти його — товстий чоловік у білому одязі…
— Бачила! — кивнула Живка. — Він ніс велику сумку.
Хлопчаки здивовано перезирнулись.
— Правильно! — кивнув стримано Пешо. — В цій сумці, як гадаємо ми, він ніс листівки… зрозуміло, фашистські листівки… Так от, чоловік зайшов у будинок, пробув там майже півгодини і вийшов з порожньою сумкою… Ясно, що він залишив там листівки. — Тепер питання — кому він їх залишив?
— Розумію! — сказала, не поспішаючи, Живка, хоч розум її гарячково працював.
— Кому він міг залишити їх? — говорив далі Пешо. — Ось у чім річ! Чи живуть у вашому будинку такі люди, яким він міг залишити фашистські листівки?
Незважаючи на те, що всі ці слова справили на Живку приголомшуюче враження, вона не зрушила, із свого місця. Як і до цього, розум її працював гарячково, перед нею, як на кіноплівці, проходили обличчя людей, пригадувались напівзабуті події. Чи є в будинку сумнівні люди? Очевидно, є, хоч вона ніколи не думала про це! Але хто це— може бути? Раптом вона мовби догадалась про щось і одразу спитала:
— А Бебо, увійшовши слідом за цим чоло віком, ні про що не дізнався?
Бебо збентежено закліпав очима, а потім запитливо глянув на товариша. Було цілком очевидно, що Живка дуже спостережлива, від її погляду нічого не могло сховатись.
— Справа ось у чому, — сказав Пешо з повагою в голосі. — Ми гадали, що цей чоловік понесе листівки зубному лікареві, який живе на третьому поверсі. Бебо пішов до лікаря, але чоловік, виходячи звідти, забрав з собою і сумку з листівками. Куди він їх заніс, ми не знаємо, але ясно, що залишив у цьому будинку.
— Тоді поміркуємо трохи! — запропонувала Живка. — В усьому будинку тільки дев'ять квартир…
— Чому дев'ять?
— П'ять поверхів по дві квартири, але одна з них — ательє художника. Так от: якщо ні ми, ні лікар, — значить, залишились сім…
— А чому ти не рахуєш ательє? — спитав Бебо.
— Заждіть, узнаєте! Художник живе на першому поверсі, напроти нас… Він комуніст, зараз малює картину про вересневе повстання. Отже, він не може бути!
— Не може! — одностайно закивала уся компанія.
— Гаразд, залишилось шість, і навіть п'ять, бо на третьому поверсі напроти квартири зубного лікаря живуть наші родичі… їх я знаю дуже добре, вони не можуть бути…
— Ні в якому разі? — спитав підозріло Пешо.
— Ні в якому разі! — відповіла суворо Живка. — Вони цілком надійні люди.
— Гаразд, підемо по поверхах! — запропонував Пешо.
— Гаразд, по поверхах! На другому поверсі живе Дончев… Він інженер, як вам сказати — не дуже симпатичний чоловік… Можна визнати його за сумнівного. Але справа у тому, що в квартирі зараз ніхто не живе… Ще місяць тому вся родина інженера виїхала на курорт і ще не повернулась… Зараз, коли я проходила, бачила, що вся поштова скринька повна газет, нема кому їх взяти…
— Залишилось чотири! — підрахував Бебо.
— На другому поверсі живе ще професор Хаджієв, дуже добрий чоловік, дружина його весь час хворіє… Він такий тихий, ласкавий, милий, голова в нього сива, він так хороше ставиться до людей, що всі в будинку люблять його… — Живка замислилась, потім рішуче відрубала: — І він не може бути!
— Неймовірно! — підтвердив задумливо і Пешо.
— Третій поверх ми уже знаємо, — говорила далі Живка. — Там живе зубний лікар і наші родичі. На четвертому поверсі ліворуч живе Моріс Давидов, єврей, він працює в Міністерстві закордоних справ… Такий огрядний, але дуже добрий, він часто провадить бесіди серед жителів кварталу.
— Далі! — трохи нетерпляче буркнув Пешо.
— На четвертому поверсі ще живе Стефан Петров, рахівник заводу… Як його… лаків і фарб! Він такий сердитий, похмурий, ми рідко його бачимо…
— Сумнівний! — з надією вигукнула Юлія. Живка повільно похитала головою.
— По-моєму, не сумнівний!… Його дружина — судовий засідатель, а як ви гадаєте, чи призначили б судити людей жінку з сумнівної родини? Й мови не може бути! Судовими засідателями обирають тільки найчесніших людей!
— Залишився п'ятий поверх! — буркнув Бебо.
— Там, я ж вам сказала, є тільки одна квартира… В ній живе дядько Трифон, робітник, найкращий спеціаліст по фарбуванню прядива… Про нього й мови не може бути, квартиру йому дали за наказом Міністерства…
В кімнаті запало напружене мовчання. Обізвався, нарешті, Бебо.
— Виходить, в будинку немає сумнівних людей?
— Виходить, що немає! — зніяковіло і розгублено сказала Живка.
— Ні, тут щось не так!… — додав сердито Бебо. — Людина занесла сюди листівки і залишила їх, вийшла без них… Кому залишила? Значить, якась із твоїх божих корівок — таємний фашист…
— Не може бути! — сказала Живка, але голос її цього разу не був таким упевненим. — Скажи мені — хто? Всі такі… серйозні і добрі. Хто ж з них?
— Хтозна! Може професор… Нехай милий, ласкавий, а за пазухою ножа носить!
— Дурниці! — обурилась Живка. — Кажу вам, не він! Це справжня, добра людина.
Пешо, який досі мовчав, глибоко замислившись, нарешті підвів голову; обличчя його трохи зблідло.
— Не сперечайтеся! — сказав він хрипким голосом. — Я знаю, куди Тороманов заходив з повною сумкою.
Всі здивовано дивилися на нього.
— Знаєш? — вигукнув Бебо. — Звідки ти можеш знати?
— А от і знаю! — сказав упевнено Пешо. — Він випорожнив сумку в квартирі інженера Дончева.
Живка розчаровано подивилася на нього.
— Я ж вам сказала, що там зараз ніхто не живе! Дончевих немає в Софії!
— Яке це має значення? — заперечив все ще хриплим голосом Пешо, і всі помітили, що очі його гарячково блищали, — Дончевих і справді немає, але вони залишили Тороманову ключі! Розумієте, він має чужий ключ від чужої квартири!…
Бебо і Юлія немов оніміли, вражені несподіваним відкриттям.