Що ще може статися? Збігали хвилини, минуло чверть години, але ніхто не приходив. Чи варто чекати далі?.. Може, вийти й пошукати ва їхньому спостережному пункті?.. Можливо... Він пошукає їх там, а якщо не знайде — знов повернеться сюди. Він уже був підвівся, коли почув нетерплячий тупіт у коридорчику. Двері відчинилися, і на порозі з'явився Зарко. Із-за його спини виглядало зблідле й збуджене Філіпове обличчя.
— Товаришу інспектор, — викрикнув Зарко. — Машина, товаришу інспектор...
— Яка машина?
— Та... та сама!.. Сьогодні схопила іншого хлопчика!..
Інспектор ошелешено подивився на нього. Все він сподівався почути від них, тільки не це.
— Сядьте! — сказав він, — намагаючись говорити якомога спокійніше. — Спочатку сядьте, а вже потім я вас вислухаю...
Цей день був одним із найважчих і найнеспокійніших для Зарка. Полювання на чоловіка в жовтих черевиках закінчилося, а наслідку ніякого. Чи вийде зрештою щось з усієї цієї вигадки? Тепер він навіть і в цьому не був упевнений. Гарячкова метушня протягом останніх днів захопила його, вів жив весь час у напруженні. І ось тепер усе закінчилося, вже ніхто не спостерігав крізь щілини в паркані, бо не було за чим спостерігати. Досі Зарко почував себе потрібною й важливою особою і раптом відчув себе зайвим. Чи не тому, що інспектор не дав йому ніякого нового завдання? Оскільки Васко не знайдений, треба щось робити, чимось допомагати. Чи інспектор чомусь був незадоволений ним? Ні, ні, це неможливо... Завдання, яке на нього поклали, він виконав саме так, як вимагалося — без жодної помилки, без будь-якої плутанини.
Цілий ранок Зарко сидів удома — похмурий і засмучений.
Близько четвертої години нарешті не витримав, підвівся й вийшов на вулицю. Куди тепер податися? З ким порадитись?.. Найкраще, звичайно, піти до Філіпа — він найрозумніший хлопець у всьому кварталі. Але як піти, коли він так дошкульно образив Філіпа. Дошкульно й, можливо, несправедливо. Зарко покрутився на розпеченому асфальті й, нарешті, набравшись мужності, попрямував до Філіпового будинку.
Філіп був удома. Побачивши, хто його шукає, він у першу мить зніяковів, але потім запросив Зарка до кімнати. Лише ввійшовши до кімнати, Зарко збагнув, чому товариш зніяковів. На столі лежав зошит, а на ньому олівець. Уся сторінка була списана дрібними, трохи кривулястими літерами. Філіп крадькома закрив зошит, прибрав кудись олівця. Обличчя його набрало спокійного виразу.
— Сідай! — запросив Філіп.
Зарко оглянувся й сів у крісло. Він не вперше приходив сюди, але наче вперше роздивлявся кімнату. Всю праву стіну займали нові полиці, забиті книжками. На лівій стіні висів портрет Христо Ботева в чорній лакованій рамці. Сам Філіп, трохи блідий і худий, якось дивно пасував і до цих книг, і до цього портрета. Хтозна-чому в цій такій незвичній для нього обстановці Зарко раптом відчув себе зовсім маленьким і самотнім.
— Це твої книги? — спитав Зарко, все ще озираючись довкола. — Чи твого батька?
— Мої, — відповів Філіп, і в його голосі прозвучала гордість. — Таткова бібліотека в його кабінеті...
— Хіба ти їх купував?
— Ні, звичайно ж, я купив дуже мало... Більшість подарував мені тато із своєї бібліотеки...
Зарко знову окинув поглядом кімнату — книг було чимало.
— І ти прочитав усі ці книги? — недовірливо запитав він.
— Всі...
— Як це можна?.. Коли ж тоді ти вчишся?..
— Вчуся!.. Хіба ж не бачиш, що вчуся!..
Зарко знав, що це правда. Філіп був гарний учень, хоч і не з найкращих. Але він знав неймовірно багато такого, чого ніхто не знав. Коли виникала якась суперечка, коли учні через щось сварилися, вони завжди йшли до нього — хотіли знати його думку. Філіп терпляче вислуховував їх, дивлячись кудись у далечінь, і завжди розповідав трохи більше, ніж знали вони. В такі хвилини у хлопців щоразу виникало таке враження, наче Філіп старший за них і в своїй голові ховає якісь особливі думки. Він не мав близьких друзів і ні з ким довго не розмовляв.
Зараз розмова теж не клеїлась, — може, й зовсім припинилася б, якби і Зарко вмовк. На якийсь час запала неприємна мовчанка.
— Знаєш, чого я прийшов? — несподівано спитав Зарко.
Філіп запитально поглянув на нього.
— Щоб ти дав мені роман...
— Який роман?
— Твій роман...
— Це не роман, — зашарівся Філіп. — Це — просто твір...
— І роман — також твір, — сказав Зарко. — Тільки гарний...
— Але то зовсім інше... Справжній роман може написати тільки письменник... Хіба ти чув, щоб хлопець був письменником?.. Не чув... І не почуєш... Є хлопці — скрипалі, художники... шахісти... навіть винахідники... А от хлопчиків-письменників немає...
— Правильно! — погодився Зарко. — А чому немає?..
— Не знаю! — ледь помітно зітхнув Філіп. — Мабуть це дуже складно...
Зарко замислився.
— А пам'ятаєш, як до нас приходив письменник... під час Тижня дитячої книги?
Філіпові очі заблищали.
— Пам'ятаю, — тихо відповів він.
— Скажу тобі відверто: вів зовсім не схожий на письменника...
— Зате як добре він розповідає...
— Саме про це я й хотів тобі сказати... Ми запитали його, коли він написав свою першу книгу... А вчителька зробила нам зауваження. Чому ви його запитуєте, мовляв, хіба ж про це не сказано в підручнику... Дуже добре пам'ятаю... Письменник засміявся... Ні, каже, в підручнику не зовсім точно... Першу свою книгу він написав у дванадцять років... І, звичайно ж, та книга не вийшла в світ, десь загубилася...
Обидва хлопці всміхнулися, поринувши раптом у спогади.
— Філіпе! — озвався Зарко. — Чи ти знаєш, Філіпе, що ти можеш стати письменником?
Хлопець почервонів, зніяковіло підвівся з місця.
— Дурниці! — сказав він. — Людина не знає... Може, їй і хочеться, та нема хисту... Може, й хист є, та не вистачає розуму...
— Це так...
— А ти ким хочеш бути? — несподівано запитав Філіп.
— Не знаю, — розгубився Зарко. — Я думав про всяке... Але тепер мені хочеться бути таким, як інспектор...
Філіп блимнув на нього.
— Інспектор дуже розумний, — сказав він.
— Хіба тільки розумний? — вигукнув Зарко. — Він благородний і добрий... А який він уважний... Ні, досі я не зустрічав такої людини... Розмовляє з тобою, як з дорослим — слухає тебе на всі вуха... Нас навіть учителі на уроках так не слухають...
— А чи він здібний? — якось тихенько, наче сам себе, запитав Філіп.
— Ще б пак!.. Та він страшенно здібний!..
— А чому ж і досі не знайшов Васка?
— Ти гадаєш, це легко?.. Але він знайде його, я певен... Однак і ми, Філіпе, мусимо йому допомогти... Тільки — як?.. Ось про це я й хотів передусім запитати тебе...
Філіп похитав головою.
— Бачиш, я в цьому дуже мало розуміюсь! — сказав він. — По-моєму, треба запитані інспектора... Інакше, можливо, ми щось наплутаємо в цій справі...
— Правильно! — зітхнув Зарко. — Так само думав і я!
Невдовзі Зарко пішов. Вийшовши на вулицю, вів мимоволі подивився вгору — Філіп стояв біля вікна. Поглядом він десь блукав, наче весь поринув у свої думки. "Мабуть, зрадів, що я пішов, — гірко подумав Зарко — Зовсім не вважає мене за людину!" Він почухав потилицю і повільно рушив безлюдною вулицею Найкраще піти додому. Хто знає, може, до нього загляне інспектор, треба сидіти вдома.
Коли Зарко повертав за ріг, Філіп усе ще стояв біля вікна. Потім одвернувся й відступив у затінок кімнати. Зарко здивувався б, якби в цю мить побачив його похмуре обличчя. Ні, сьогодні Філіпові не писалося. Вів вирішив під час канікул щодня писати по п'ять сторінок, а сьогодні ледве написав дві. Чогось йому бракувало. Можливо, йому бракувало цікавої, захоплюючої історії?.. Здається, було саме так. А чому б не написати про те, як викрали Васка?.. Це так незвичайно, і, напевно, сталися ще дивніші й незвичайніші події, про які поки що ніхто не знає. Нехай інспектор усе розкриє — тоді Філіп попросить його розповісти про все. Хай тоді Зарко спробує сказати, що він звідкись викрав — все буде чиста правда.
"А як же розпочати роман? — думав він. — Найкраще саме так, як для нього почалася вся ця історія. Головний герой спокійно лежить у ліжку і раптом — дзень! — десь розбивається миска. Він, здригнувшись, виглядає у вікно — і що бачить?.. Зупинилась легкова автомашина! Завіски в ній опущені, водій підняв свій комір так, що не видно обличчя. Правиця на кермі, і на пальці блищить масивний золотий перстень з червоним камінцем...
Так, гарний початок. А що ж далі? Головний герой, звичайно, закоханий... І в кого?.. Ясно — в дочку вченого . Одного разу він іде до неї... батько відчиняє двері, подає йому руку... Тут головний герой аж тремтить від жаху — на його руці той самий масивний золотий перстень з червоним камінцем — здається, він зветься рубін, треба перевірити... Так, головний герой ошелешений, але як повідомити в міліцію?.. Та хіба це її батько?.. О, не треба поспішати, треба все перевірити..."
У цю мить якийсь різкий скрегіт на вулиці урвав його думки. Що це таке?.. Зненацька Філіп здригнувся — саме такий звук він чув того фатального дня, коли зник Васко. Він уже це забув, а зараз зринуло в пам'яті — так свіжо й відчутно, що Філіп аж здивувався. Він зірвався з ліжка і трьома стрибками опинився біля вікна.
Те, що він побачив, настільки вразило його, що він відчув, як йому перехоплює віддих.
На вулиці, точнісінько так, як і минулого разу, зупинилась легкова автомашина. Так, це була та сама автомашина, тепер він добре пригадав. Та сама автомашина, того самого блакитного кольору...
Ось і прикраса — та сама!..
Чи не спить він, чи не мариться йому?.. Філіп протер очі й знову подивився. на вулиці стояв хлопчик синіх штанях і білій сорочці. Він не бачив його лиця, але хлопчик наче був дуже переляканий і вражений, — легкова автомашина, певно, зачарувала його.
Зненацька дверцята легкової автомашини відчинилися, на тротуар вийшов чоловік у брунатному піджаку. Філіп не міг бачити його обличчя, але, чоловік був літній, бо мав сиве волосся.
Тепер хлопець і чоловік стояли один проти одного — перелякані й збуджені. Несподівано чоловік грубо схопив хлопця за руку, щось йому сказав, але Філіп не дочув його слів.
— Не хочу! — гучно й виразно вигукнув хлопець. — Не хочу! — повторив він.
Філіп стояв заціпенілий на місці, не знаючи, що робити. Закричати?.. Гукнути бандита?.. Жбурнути чимось важким йому в голову?
"Номер! — подумав він відчайдушно.