Сьогодні сніг, а завтра його не буде. Вперед, вперед, но, но! Потерпіть, народжені від Чолпон-Ати, он попереду кінчаються гони, зараз ми повернемо там і підемо назад. Потерпіть, не сповільнюйте ходу. Я не маю права випрягти вас із плуга. До цього ми вас готували всю зиму. Іншого виходу немає. Я жену вас по м'якій і твердій землі, вам важко, та інакше хліб не родить. Старий Чекиш каже, що так було і так буде вовіки. Він каже, що хліб, кожен шматок хліба политий потом, тільки не всі це знають і не всі думають про це, коли їдять. А нам дуже потрібен хліб. Дуже потрібен. Тому ми з вами тут, на Аксаї.
Чабдаре, мій брате, мій борозенний коню. Ти тягнеш плуга й мене несеш на собі. Прости, що й тебе стьобаю батогом. Так треба. Не ображайся, Чабдаре.
К а м б а р-А та — міфічний заступник коней.
Чонтору, ти йдеш зліва, ти ступаєш по ріллі, тобі важче, ніж іншим, але ти найсильніший після Чабдара. Тебе, Чонтору, батько мій Бекбай завжди хвалив. Пам'ятаєш? А пам'ятаєш, як усі ми їздили до міста?.. Листів немає від батька давно вже, це страшно, вам,, коням, цього не зрозуміти. Коли люди з війни довго не пишуть — це дуже страшно. Мати геть схудла від туги й страху. Коли оплакували Анатаєвого батька, дужче за всіх і гіркіше за всіх плакали Інкамал-апай і мати. Вони щось знають, щось недобре, але не кажуть. Вони щось знають... Но, но, Чонтору, я не дозволю тобі здаватися. Вперед, Чонтору 1 Тримайся!
І ти, Білохвостий, ти теж мій брат. Ти йдеш праворуч від мене, в середині запряги. Ти мусиш дуже добре тягти, ви з Чабдаром корінники. Ти гарний кінь, у тебе незвичайний білий хвіст. Але ти не здавайся, не падай духом. Я не дозволю тобі втомитися. Но, но, Білохвостий! Не підводь!
Брате .мій, Карий, ти простий і хороший кінь. Коли я вибирав тебе у свою четвірку, я покладав на тебе велику надію. Ти роботяга і норовом сумирний. Я й тебе дуже поважаю. Ти йдеш з самого краю, і тебе завжди видно. По тобі судять збоку, як справи наші, Карий, брате мій. І я тебе не скривджу, ти тільки тягни, тягни, не здавайся. Я тобі обіцяю: коли ми закінчимо орати й сіяти на Аксаї, коли ми повертатимемося в аїл, ти будеш іти також скраю, щоб усі бачили тебе. І мИ проїдемо мимо її дому, і коли вона вибіжить на вулицю, то зразу угледить тебе, Карий, брате мій. Мені так і не пощастило побачитися з нею перед від'їздом. Хустинка її при мені, вона завжди при мені. Вона схована від снігу й дощу. Я про неї завжди, весь час думаю. Я не можу про неї не думати. Якщо я перестану про неї думати, все спустошиться і мені нецікаво буде жити.
Но, но, народжені від Камбар-Ати! Дружніше налягайте, вперед, вперед! Но! Но!.. А сніг усе йде, все йде! Який мокрий сніг. Змокли ми геть з голови до ніг. І вітер ■ піддуває. Добре, коли кухарка наша догадалася накрити сіно попонами. А якщо не догадалася, намокне сіно, про-: паде. Чим вас годувати будемо — дванадцять голів? Тре-} ба було сказати їй перед від'їздом, забув, не думав, що сніг і повалить.
І* Чудна вона стара, очі в неї завидющі. Коней наших кусе розхвалює, не надивиться. Які справні, каже, коні, ситі. І|Жиру, каже, на боках на два пальці. Раніше колись, мов-[ ляв, таких коней різали на великих поминках. У ті часи, Е каже, м'ясо їли донесхочу. І коли варили конину в сорока-
I 153
відерних казанах, то жир — зардеп слово ж яке,— каже, знімали зверху, зачерпували повно черпаком, односили недужим. Тим жиром, каже, попоїти хворого — зразу стане на ноги. От яка ненажерлива, тільки про жир і думає. Хоч би не зурочила коней. Та ну її! В школі ж говорили, що пристріт — то все брехня. Хай собі базікає, аби тільки вчасно їсти готувала. А вчора здивувала, м'ясо гірського цапа зварила. Худющий цап, а все ж. Проїжджали, каже, якісь мисливці з гір, двоє, завернули на вогник у юрту і ось залишили частину здобичі. Спасибі тим мисливцям, значить, звичай знають люди. Хочуть, щоб і вдруге їм удача була на полюванні,— першому стрічному дали належну йому частку. А ми, звичайно, перші стрічні на їхній дорозі, якщо вони спускалися з гір, навкруги нікого. Скачи в горн, скачи в степ — нікого не зустрінеш. А сніг не перестає. От зарядив... Геть вибилися з сили..."
Коні зупинилися, знемоглися... Султанмурат зліз із сідла, ледве тримаючись на набряклих отерплих ногах, мов. п'яний, пройшовся шкутильгаючи навколо запряги. І так йому стало боляче, нестерпно шкода змилених коней, котрі аж тремтіли, мокрі від вух і до копит, важко, запалено дихаючи, що він од жалю аж застогнав.
А сніг усе падав і танув, падав і танув на паруючих конячих спинах. Султанмурат скинув з голови намоклий важкий мішок, неслухняними, задубілими руками став розтягати петлі збруї, а далі не витримав, розридався, обнімаючи за шию Чабдара, і, плачучи, шепотів: "Простіть мене, простіть!" — відчуваючи на губах гарячий, гірко-солоний смак кінського поту...
— Ей, Султанмурате! Ти чого там?—долинув голос Анатая, що наближався, йдучи борозною.
— Давай розпрягай! — гукнув у відповідь Султанмурат.
10
Зате ранок наступного дня видався ясний і чистий. Ніяких слідів учорашньої негоди. Тільки сирість, тільки ба-дьорливий холодок, тільки легенький рум'янець над землею, тільки підновлений білий сніг на горах. Раннє сонце викочувалося з-за гір, оповіщаючи світ про себе радісною,
1 Зардеп — гарячий кінський жир-навар.
розлитою на півнеба загравою весняного сходу. Весь широчезний Аксай з усіма його улоговинами, рівнинами, пригірками й низинами видно було далеко-далеко. Зате гори Великого Манасового пасма, біля яких вони народилися й виросли, здавалося, підійшли вночі ближче — неправдоподібно, але підступили гори тієї ночі до Аксаю, до них, щоб; прокинувшись уранці, орачі подивувалися їхньою величчю, красою і могутністю. .
Близько й далеко, поруч і недосяжно сяяли на сході гірські кряжі...
Так, великий ранок займався того дня на Аксаї. На оранку вийшли не поспішаючи, вирішили зачекати, щоб землю обвітрило.
А тим часом коней пошкребли, збрую розправили, пересипали підмоклий овес. Сонце швидко нагріло. І тоді вони рушили до плугів. Кожен на своєму четверику. Плуги засмоктало у вчорашніх борознах. Утрьох вивертали кожний, чистили лемеші, змащували колеса. А потім запрягали коней, розраховували до вечора закінчити гінку, а зранку перейти на нову ділянку. Робота посувалася добре. Коні, спочивши за ніч, доглянуті вранці, бадьоро працювали. Втяглися отож тепер уже по-справжньому. Призвичаїлися тягти нелегкого плуга. А вчорашня оранка по снігу виправдала себе — грунт провітрився, вивернуті по снігу скиби розсипалися під промінням сонця на дрібні рівні грудочки. Отже, земля не поламана, не зім'ята. Отже, оранка добра.
Хороший був той день. Бувають такі дні, коли все ладиться, коли життя зрозуміле, чудове, просте. Недарма готувалися всю зиму, трудилися, школу змушені були залишити; аксайський загін діє, плуги йдуть, сьогодні повинні прибути Ергеш і Кубаткул. Тоді в них буде п'ять плугів, це десять лемешів. Сила. Справжній десант! А потім посіють, заволочать поля — і тоді жди врожаю! Ярий хліб зовсім непоганий хліб. Бригадир Чекиш каже, ярий хліб за врожайністю поступається перед озимим, але зате найсмачніший. Діло піде. Дощі будуть. Не може бути, щоб дощі підвели, коли стільки праці вкладено, дощі будуть, аби лише там, на фронті, трималися, наступали наші, щоб на щастя вродив цей хліб, не застряв у горлі...
Так вони йшли в загінках. Попереду Султанмурат, за иим за дві сотні кроків Анатай і майже за півверстви Ер-кінбек...
Сонце пригрівало все дужче. І на очах зазеленіли легким пушком ковили степові пригорки. Мов у казці: ідеш в один кінець — зеленіє праворуч, їдеш у другий кінець — зеленіє ліворуч. Земля вогко парувала оновленим духом. А плуги йшли по Аксаю, залишаючи за собою гриви свіжих скиб... ~
Спурхнув жайворонок із землі. Задзвенів, залився неподалік, і ще десь заспівав жайворонок, і ще десь. Султанмурат усміхнувся. Співають собі на радість, ні домівки в них, ні листочка, ні гілочки над головою, живуть собі в голому степу, як уміють. І задоволені. Весні радіють, сонцю радіють. А де вони були вчора, як перечекали негоду? Ну, те вже минулося.
Весна тепер не поступиться своїм. І роботи ще багато, це ж тільки початок. Ну то що ж! Ось прибудуть сьогодні Ергеш і Кубаткул, і тоді всім десантом наляжуть, піде діло, піде...
Поганяючи коней, Султанмурат помітив вершника. Він проїжджав повз ріллю далеченько, поглядаючи в їхній бік, їхав він у гори. За плечима рушниця. На голові кошлата зимова шапка. Кінь під ним рудий, кремезний, виїжджений. Хлопці теж помітили його. Почали гукати:
— Ей, мисливцю, завертай до нас!
Але мисливець. не відгукнувся. Він їхав мимо них, не наближаючись, усе поглядаючи в їхній бік. Султанмурат зрадів, коли його побачив, зупинив коней і, ставши на стремена, гукнув:
— Ей, мисливцю, спасибі за ширалгу! 1 Спасибі, кажу! За ширалгу спасибі!
Але той так і не відгукнувся. Ніби не чув і не розумів, про що мова. Незабаром він сховався за пагорбами. Виходить, немає коли, поспішає у своїх справах.
, А приблизно через півгодини появився другий мисливець. Він теж їхав у гори і теж з рушницею. Але він проїжджав другим краєм, з другого боку загону, і теж здалека поглядав у їхній бік, проїхав мовчки, не завернув, не привітався з орачами. А годиться звернути з дороги, побажати орачам здоров'я і врожаю. Старий Чекиш каже — люди не ті пішли. Може, його правда, мудрий дід Чекиш.
А потім була найхвилюючіша подія.
Перший почув Анатай. Молодець. Це він закричав з усієї сили:
— Журавлі! Журавлі летять!
Ширалга — частина здобичі.
Султанмурат тлянув угору — в чистому, безмежно синьому і безмежно бездонному небесному просторі летіли,. поволі кружляючи, перешиковуючись на ходу, перегукуючись, журавлі. Велика зграя. Птахи були високо. Та небо було ще вище. Неосяжне велике небо — і зграя журавлів, що пливли живим островом у цій неосяжності. Султанмурат дивився, задерши голову, і лише потім спохо-пився, несамовито закричав:
— Ура-а! Журавлі!
Всі троє добре бачили, що то були журавлі, але криком сповіщали один одному як велику несподівану новину:
— Журавлі! Журавлі! Журавлі!
Султанмурат згадав, що ранній приліт журавлів — добра прикмета.
— Ранні журавлі — добра прикмета! — гукнув він Анатаєві, обернувшись у сідлі.— Врожай, врожай буде!
— Що, що? — не розчув Анатай.
— Урожай! Урожай буде!
Анатай, обернувшись до Еркінбека, гукнув і йому в свою чергу:
— Урожай! Урожай буде! І той відповів їм:
— Чую, чую! Урожай буде!
А журавлі пливли, купаючись у голубому небі, пливли не поспішаючи, кружляючи на крилах, що плавно колихалися, перегукувалися то стримано, то багатоголосо, всі разом, і знову в їхніх рядах наставав спокій.