Поруч із його гігантською постаттю вона здавалася маленькою і тендітною.
— Батьку, — схвильовано мовила вона, — Габріель прийшов сюди тому, що я його про це попросила. Я нездужаю, і він не залишив мене саму в ці тяжкі хвилини:
він знає, як мені нелегко. Я просто не розумію, як при тій ролі, котру ви відіграли в смерті Франсуа, у вас вистачило сміливості дорікати мені за те, що я вдруге вийшла заміж. — Жакліна перевела дух. — Мені здається, що тепер, батьку, в нас можуть бути тільки суто ділові стосунки.
Та Жакліна зразу ж пошкодувала, що сказала це: в барокових руках був весь її капітал.
— Саме про це я і прийшов сказати вам, — холодно усміхнувшись, заявив Ноель Шудлер. — Не забудьте, що я залишаюся опікуном своїх онуків і що ви залежите від мене набагато більше, ніж вам здається. Грабуйте, месьє, грабуйте, поки ще можете! — додав він і вийшов.
Жакліні навіть на думку не спало повернутися в ліжко — мігрень мов рукою зняло. Вона стояла, притулившись до одвірка, з мокрою хустинкою в руках.
— Не гнівайтесь на мене, я дуже шкодую, що так сталося, любий, — тихо сказала вона.
Габріель не відповідав. Він не тямив себе од люті, що не зміг відповісти на образи, які йому довелося вислухати, сатанів через своє фальшиве становище. І все це з ласки Жакліни, такої потвори: вона була зараз така негарна і йому навіть осоружна.
В цю хвилину один з вантажників вийняв із глибини маленької книжкової шафи автоматичний пістолет і, витріщивши на нього очі, як на дивовижну іграшку, — в багатьох простих душ зброя викликає до себе саме таке ставлення, — хотів, очевидно, кинути якийсь дотеп. Габріель помітив, як раптом зблідла дружина, квапливо простягла руку і, вихопивши в робітника пістолет, сховала його в свою сумочку, наче якийсь скарб, що його не повинні торкатися чиїсь нечисті руки.
Гнів знову гарячою хвилею прокотився по всьому Габріелевому тілу, мускули його напружились. Схопивши альбом з фотографіями, що трапив йому під руку, — він щосили пошпурив його на килим. Шнурок розв'язався, і фотографії розсипалися по всій кімнаті... Перед Габріелевими очима постали Рим, Флоренція, Венеція... Ті самі водоймища, ті самі водограї, ті самі канали, фасади палаців... І майже на всіх фотографіях був той, другий.
— Ніколи не робіть нікому добра, якщо не можете бути до кінця добрим, — сказала Жакліна. — Це потім занадто дорого коштує.
Габріель повернувся і вийшов з кімнати, хряпнувши дверима.
IV
Едуард Вільнер сидів і писав у своєму тісному кабінетику, звідки він керував театром, як капітан із своєї рубки керує рухом корабля. Різниця була лише в тому, що Вільнер вважав себе не другим після бога, а самим богом.
Лампа освітлювала його важкий, схилений над столом торс, сиве, коротко підстрижене, трохи кучеряве волосся, його широку, плоску потилицю.
Перед палісандровим столом стояв молодий чоловік і чекав, чи не зласкавиться Єгова і помітить його. Обличчя в нього було злегка припудрене — він грав у новій п'єсі Едуарда Вільнера, яку щойно почали репетирувати.
Славетний драматург, нарешті, підвів голову й поклав перо.
— А, це ти, Ромене! — сказав він. — Так, я просив тебе зайти.
Голос його був схожий на шум води, що ллється з ринви на паперті церкви, в глибині якої грає орган.
Повіки його плавно з'єднувались із лобом і, опускаючись, наче зливались із зморшками щік; його величезні вуха, могло здатися, ловили далекий відгомін космічного світу, а ніздрі втягували вп'ятеро більше повітря, ніж це потрібно звичайному смертному. Кутики його рота були опущені й свідчили про зневагу цієї людини до навколишнього світу. В очах світилась неприхована іронія.
Париж уже цілих сорок років вишукував порівняння для цього незвичайного обличчя.
— Я хотів тобі сказати, що в тебе дуже мила дружина, — вів далі Вільнер.
Молодий актор усміхнувся: ці слова його здивували й водночас збентежили.
— Так, так, дуже мила. Я в цьому впевнений, — не вгавав Вільнер. — У неї гарний стан, крім того, вона розумна і має, видно, добре серце. О, вона просто чарівна, вона мені подобається.
Ромен Дальма був людиною гарячої вдачі й добре знав, на що здатний Вільнер; він сподівався почути зараз якусь гидку пропозицію і злякався за свою кар'єру.
— Я радий, що ви про неї такої думки, — сухо відповів він. — Мені вона теж подобається.
— Це добре, це дуже добре. Я вважаю, що тобі надзвичайно пощастило,
Вільнер хвилину помовчав, граючи на тривозі Дальма. Потім підвівся і майже вперся головою в стелю невеличкої кімнатки. Здавалося, його співрозмовник помре від задухи, — Вільнер витіснив із кімнатки все повітря.
— Надзвичайно пощастило. Ти повинен бути уважним до неї. Розумієш, жінки, — а я таки добре їх знаю, — сентиментальні створіння... Ти їй квіти даруєш? — несподівано спитав він.
— Так... принаймні деколи, — відповів молодий чоловік, спантеличений цим запитанням.
— А треба, любий мій, щодня дарувати їй квіти. Так от: я платитиму тобі на двадцять франків більше, щоб ти міг кожного ранку купувати їй букет квітів, добре?
Від подиву, радості і вдячності Дальма почервонів.
— О, дякую вам, пане Вільнер! Це дуже великодушно з вашого боку! — вигукнув він.
Уславлений драматург підняв на знак протесту свою білу руку.
— Не називай мене, будь ласка, так церемонно: "пан Вільнер", немов я начальник поліції. Хай мене так називають білетерки. А ти... ти називай, як усі...
— Дякую, метр, — сказав Ромен Дальма.
Вільнер задоволено кивнув головою.
— Отже, тепер ти одержуватимеш двісті двадцять франків денно. До речі, я вже вніс потрібні виправлення у твій контракт. Ти повинен тільки отут підписатися. Візьми моє перо, — запропонував Вільнер, роблячи нову честь облагодіяному акторові.
"Далебі, люди перебільшують, кажучи, що він поганий, — подумав той, ставлячи свої ініціали на берегах контракту. — Для тих, до кого Вільнер ставиться з прихильністю, він просто чудова людина. А як він уміє виявляти свою щедрість, як тактовно дав мені зрозуміти, що він мною задоволений..."
— Чудово. Ну, а тепер — бувай здоровий! Побачимося на репетиції, — сказав Вільнер, випроваджуючи актора.
Той вийшов, і, задоволений життям, своїм мистецтвом, своєю дружиною, своїм директором та самим собою, почав спускатися гвинтовими сходами, що ведуть на сцену, Дійшовши до середини другого поверху, він раптом зупинився і ляснув себе по лобі.
— Мерзотник! — прошепотів він.
Дальма згадав, що, згідно з умовами контракту, розробленими Вільнером, актор, який одержує понад двісті франків платні й грає в сучасній п'єсі, мусить сам діставати собі костюми для спектаклів.
Зал театру "Де-Віль" був круглий, витриманий у класичних пропорціях і гарний, з позолоченими ліпленими оздобами, червоним оксамитним бордюром уздовж лож та балконів і куполоподібною стелею. Едуард Вільнер любив розповідати про те, звідки пішла назва театру.
— Бачте, в епоху Директорії було два актори на прізвище Девіль...
Ряди крісел накриті довгими чохлами, зал дрімав, огорнений сутінками, і тільки сцена освітлена тьмяним, жовтуватим світлом. Декорацій іще не було, і лаштунки, підйомні грати і вся механіка сцени поставали перед очима у своєму непривабливому вигляді.
Висока постать Едуарда Вільнера безшумно пройшла по залу. Рипнуло крісло в середині другого ряду. Підстаркувате божество сіло, збираючись розпочати роботу над новими образами.
Сільвена Дюаль і її партнер Ромен Дальма, які грали ролі Естер Могар та Жака де Сімюр, репетирували прохідну сцену.
Дальма повинен був виголосити довгу, сповнену гіркоти тираду, і злий на себе за те, що спіймався на фальшиву надбавку, як слід справився із своїм завданням.
"Чудово. Краще й бути не може", — подумав Вільнер.
Поки Сімюр говорив, Естер, не спускаючи з нього очей, повинна була пересісти з крісла на кушетку, що стояла поруч.
Вільнерові добре видно було ноги Сільвени Дюаль.
"А в цієї крихітки гарні ноги, — подумав він. — Просто-таки створені для насолоди". І крикнув:
— Іще раз!
"Ну, хіба ж це справедливо, що на генеральній репетиції цими ніжками милуватимуться старі глушки, яким доводиться віддавати перші три ряди?.. А втім, хай хоч ніжками втішаються", — подумав він, пильніше дивлячись на актрису.
— Так піде, метр? — спитав Дальма.
— М-м... Не зовсім... Спробуй вкласти більше іронії у цю фразу: "Кохання — про нього бридко навіть слухати, коли перестаєш кохати!" А ти, Дюаль, іще раз пройдись по сцені.
"Мана... Вони переслідують, як мана, як візерунок квітів на шпалерах у новій кімнаті... О! Та це, здається, непогане порівняння! До ніг, звичайно, не підходить, але для чогось іншого згодиться..."
Вільнер вийняв блокнот і про всяк випадок записав туди фразу, що спала йому на Думку.
— Знаєш, Ромене, — сказав він, заховавши блокнот, — перший варіант був кращий. Повернись до нього.
Після цього настала черга вдосконалювати репліки Сільвени.
Це була третя або четверта репетиція, і в ході її Вільнер відчув, що в нього зростає цікавість до молодої актриси, яка грала другорядну роль Естер. По-перше, Сільвена була руда; Вільнер теж, поки не посивів, був рудий, і тому почав симпатизувати Сільвені. Він відзначив, що в Сільвени гарна будова тіла, що вона приваблива, що в її руках і голосі є щось гіпнотичне. Крім того, вона нагадувала одну з його коханок, якій тридцять п'ять років тому він завдав чимало страждань.
"Але вона занадто холодна: претензії багато, а майстерності мало. Зовсім сирий матеріал, однак попрацювати над ним варто: з цієї Сільвени можна зробити актрису".
Кілька хвилин він мовчки слухав, аналізуючи, що в інтонаціях і жестах Сільвени правдиве, а що фальшиве, відокремлюючи усе, що йшло від серця і було цінне, від дешевого наслідування.
Потім раптом підвівся й крикнув своїм низьким громовим голосом:
— Все це зовсім не годиться! Гірше й уявити собі не можна! Справжня корова! Нічого не розумієш! Думаєш, що граєш, як богиня, а насправді — дурепа та й годі!
Сільвена гадала, що вона грає блискуче, і сподівалась почути компліменти; вона повернула до Вільнера своє обличчя, на якому застиг вираз гіркої досади. Який це сором чути такі зауваження в присутності товаришів! Вона хотіла сказати Вільнерові, що так не розмовляють з жінкою, що після таких закидів можна зовсім розгубитись, а крім того, коли вона й справді погано грала, то лише тому, що погана роль.
Але Вільнер уже піднімався на сцену маленькими східцями, і Сільвена, опинившись віч-на-віч із цим літнім чоловіком, що нагонив страх на всіх—на робітників, режисерів, білетерок, акторів, декораторів та електриків, — відчула себе зовсім безпомічною.
Пропорції сцени одразу ж змінювались, коли на ній з'являвся Вільнер.