Ви погодились?
— Я не могла йому відмовити! — сказала дівчина трохи сердито. — Врешті решт, він завжди був люб'язний зі мною...
— Так... Ви з'явились на побачення чи ні?
— Ні, не з'явилась...
— Скільки разів ви не з'являлись?
— Здається, двічі...
— Пам'ятаєте, коли саме?
— Вчора було востаннє... А попередні рази не пам'ятаю...
— І все ж таки... приблизно?
— Днів десять тому, здається...
— На котру годину щоразу призначались ваші побачення?
— Вчора на п'яту. А минулого разу, здається, пранці...
— Хто призначав час: ви чи він?
— Вчора я назвала цей час... А раніше не пам'ятаю... Ах, так, нас запросили в Банкя, і ми разом домовлялись...
— А чому ви не з'являлись на побачення?
Щось глузливе промайнуло в погляді дівчини.
— Погодьтесь, остання розмова завжди буває прикрою...
— Ви віддаєте перевагу людям, які про все самі здогадаються? — іронічно запитав інспектор.
— Так, взагалі я віддаю перевагу інтелігентним людям...
— Він мені здався досить-таки інтелігентним...
— Але він занадто серйозний... А це завжди нудно...
— Цікавий погляд на життя! — іронічно проказав інспектор. — Маю до вас іще одне, останнє запитання... Чому ви зустрічалися на вулиці Ясній? Чому не на якійсь іншій вулиці, ближче до вас?
— Анапі дуже сором'язливий, — з прикрістю сказала дівчина. — Він боявся мого батька...
— А ви?
— Всі бояться своїх батьків...
— Ви обрали цю вулицю чи він?..
Дівчина підозріливо глянула на нього. "Хоче збрехати!" — подумав інспектор.
— Прошу вас відповісти правдиво, — твердо проказав він. — Даю вам слово честі — ваша відповідь, якою б вона не була, нічим вам не загрожує...
— Я обрала цю вулицю! — невдоволено відповіла дівчина. — Вона досить зручна...
— Ви звикли до зручностей в житті...
— Вибачте, мені не потрібна ваша іронія, — сердито сказала дівчина.
— Даруйте! — засміявся інспектор. — Це вже все!..
Він повернувся в квартиру до майбутнього інженера, щоб звільнити працівника, якого залишив там на посту. (Коли Табаков увійшов до кімнати, студент полегшено "тхнув.
— Я радий, що ви не винні, — сказав інспектор. — 3 самого початку ви були мені симпатичні...
— Чи не сказали б ви мені, про який злочин ішлося? — запитав з цікавістю юнак. — Можливо, якась крадіжка?
— Так, викрали дитину...
— Дитину? — стрепенувся юнак. — Навіщо ж красти дитину?
— І я про це вже тисячі разів запитував себе...
— Ви не можете розповісти мені про це трохи більше?
Інспектор похитав головою:
— Охоче, коли скінчиться... Але зараз не маю права. Інспектор пересік кімнату і неуважливо розкрив якусь книгу на столі в інженера.
— У вас гарна пам'ять? — тихо запитав він.
— Навіть відмінна, — відповів юнак. — На моєму курсі були й здібніші за мене студенти... Але ніхто не знав краще за мене матеріал...
Інспектор обернувся до нього. Вся його постать випромінювала в цю мить якусь дуже невиразну надію.
— Добре пригадайте свою передостанню зустріч!.. Скільки приблизно часу ви пробули на вулиці?
— Близько двадцяти хвилин...
— Це чимало... Ви не помітили — не сталося нічого такого особливого, що привернуло б вашу увагу...
— Ні, нічого, — відповів юнак після короткої мовчанки. Інспектор зітхнув:
— Чи не бачили ви такого собі п'яти-шестилітнього хлопчика з білою мискою в руках?
— Так, дуже добре пам'ятаю, — кивнув юнак.
— Отже, ви його бачили? — здригнувся інспектор.
— Хлопчисько в коротеньких штанцях, — дуже добре пам'ятаю... Він поставив миску на тротуарі, поклав у неї якісь гроші й став підстрибувати на одній нозі...
— Гратися?
— Ні, намагався застебнути ремінець на сандалі...
— І що потім сталося?
Юнак надовго задумався.
— Справді не пам'ятаю... Після цього я перестав спостерігати за ним...
— Вулиця, як ви знаєте, дуже тиха, товаришу Христов... Якщо, скажімо, проїздив автомобіль, ви не могли його не помітити...
— Так, справді, проїздив легковий автомобіль! — відразу ж відповів юнак. — Я вже йшов, коли він вигулькнув мені назустріч...
Інспектор схвильовано наблизився до юнака:
— Чи не пригадуєте, який це був автомобіль? Юнакове чоло зморщилось од напруження.
— Автомобіль "Москвич" — це я добре пригадую. Колір — блакитно-синій.
— Ви певні?
— Я — хімік, — сказав юнак. — Колір був на рідкість гарний, зацікавив мене... тому я й запам'ятав автомобіль.
— Чи не пригадуєте ви якоїсь прикраси на передньому склі?..
— Ні! — сказав задумливо юнак. — Не пригадую...
— А водія?
— Дуже невиразно... В усякім разі, він но був схожий на професіонального шофера...
— Молодий?.. Старий?..
— Літня людина... худий, здається, в брунатному піджаку...
Юнак напружував свою пам'ять.
— ...можливо, трохи строкатому — я не певен... Але піджак брунатний... — продовжував він. — Взагалі, пристойно вдягнена людина...
— В якому напрямку він їхав?.. Слідом за хлопчиком чи назустріч йому?..
— Слідом за хлопчиком... Але він дивився не вперед, і вбік, праворуч, немов шукав когось чи щось...
— Їхав швидко чи повільно?
— Мабуть, повільно...
— Повільно?..
— Людина, яка роздивляється, не їде швидко...
— На вас він не дивився?.. Ви не звернули уваги?
— Ні, я був на лівому тротуарі...
— А потім, що сталося?
— Нічого... Просто проїхав...
— Якби ви його побачили, то могли б упізнати?..
— Можливо! — сказав, вагаючись, студент. — Але не певен...
— Це все, що ви моністе мені сказати?
Юнак замислився.
— Якщо я щось пригадаю, то повідомлю... Але це же майже все... Вулиця була зовсім порожня... вона завжди порожня...
Інспектор постояв ще хвилин десять біля студента, але більше так нічого й не довідався від нього. Він дав йому номер свого телефону, вибачився за те, що потурбував, і сердечно попрощався. В коридорчику раптом зупинився, по обличчю видно було, що він вагається.
— Вибачте, але я хочу вам дечим прислужитись... Та дівчина не варта вас...
— Знаю! — тихо проказав майбутній інженер і почервонів.
Інспектор помітив його спохмурнілий погляд і відразу пошкодував про свої слова. Що й казати, добре відшив — зобидив. А може, ця сьогоднішня, менша образа — ніщо порівняно з можливою майбутньою, більшою. Людині завжди корисно знати правду, навіть якщо вона хоче повірити у брехню.
З такими думками інспектор прийшов у районне відділення для контрольного побачення з дільничним міліціонером. І вкотре за останні дні молодий лейтенант зустрів його з винуватим виразом на обличчі. Інспектор добре бачив, що його помічник змучився у безплідних пошуках, що йому хотілося б доповісти нарешті хоч якусь більш— менш втішну звістку. Цього разу він мав гірший, ніж будь-коли, вигляд, і це свідчило про невдачі.
— Є щось новеньке? — запитав, ледве стримуючи посмішку, інспектор.
— Зовсім свіжа новина, — гірко проказав лейтенант. — Встановлено, чия машина чекала біля майстерні вірменина...
— Он як? — підвів брови інспектор. — Та це ж дуже цікаво!..
— Так, надзвичайно цікаво! — непривітно посміхнувся лейтенант. — Службова машина Міністерства внутрішніх справ...
Табаков здивовано подивився на свого помічника, потім так розреготався, що аж сльози виступили на очах. Минуло більше хвилини, поки він заспокоївся й сів на один із старих стільців. Коли знову глянув на похмуре обличчя свого помічника, нова хвиля сміху стрясла його, й довелося знову підвестися й пройтися по кімнаті.
— Так, це справді смішно! — глибоко зітхнувши, озвався лейтенант. — Посмійтесь, ви маєте право, товаришу майор!..
— Бачиш, до чого ми дійшли! — сказав нарешті інспектор. — Бачиш, що таке довільно пов'язувати факти?..
— Не можна працювати, якщо не маєш ніякої версії, товаришу майор! — сумно відповів лейтенант. — Інакше блукатимеш, як сліпий, між фактами... Для мене краще хоч погана версія, аніж ніякої.
— Так, не сердься! — кинув заспокоєний інспектор — Але завжди треба пам'ятати, що версія — це тільки версія... Ніколи не треба прагнути довести версію будь-якою ціною... Нехай сама дійсність доведе її... І така дійсність, на яку ми не дивимося з упередженням...
— Але якщо відпав один факт, це не означає, що зруйнувалася ціла версія...
— Звичайно!.. Але якщо відпадають багато фактів?
Інспектор детально розповів лейтенантові про зустріч із майбутнім інженером. Лейтенант слухав напружено, його обличчя поволі рум'яніло.
— Це ж чудово! — вигукнув він, коли інспектор скінчив. — Ми тепер знаємо більше, ніж учора...
— Так, а як же версія?
— Саме версія! — ляснув себе рукою по коліну лейтенант. — Якби не ця версія — ми б не шукали чоловіка в жовтих черевиках... Отже, ми не одержали б і цих важливих фактів...
— Викрутився! — невдоволено пробурчав інспектор. Він глибоко замислився, провів долонею по лобі.
— Треба серйозно подумати! — сказав інспектор. — Треба пошукати інше, простіше, реальніше пояснення... Я вже впевнений, що в цій каламутній історії велику роль відіграє випадковість... Але яка випадковість? Саме це я й хочу зрозуміти...
— Ми все з'ясуємо, товаришу майор! — бадьоро проказав молодий чоловік. — Нам уже відомо багато!.. Ми будемо справжніми нікчемами, якщо протягом двох-трьох днів не знайдемо цей клятий автомобіль...
Інспектор вийшов на вулицю з невиразним почуттям, що протягом цього дня він забув ще про якусь справу. Що ж це може бути? Він спинився, вийняв записничок і подивився в нього. Так, діти... Хоч він більше нічого не чекав від них, годилося б провідати їх, підбадьорити в їхньому марному чатуванні біля щілини в паркані. Нічого. Це буде його остання справа на сьогодні... Остання і, можливо, найприємніша! Правду кажучи, інспектор чудово розумів, що ніхто йому не допоміг так багато в цій заплутаній історії, як його маленькі помічники. Саме завдяки дітям він дійшов до якихось висновків, завдяки дітям згодом збагатив ті висновки. Так, треба поговорити з ними і принаймні щиро подякувати їм.
Незабаром він уже стукав у двері Заркової квартири. Вийшла мати й, побачивши його, радісно сплеснула в долоні:
— Добре, що ви прийшли!.. Хлопці шукають вас!..
— Що сталося? — здригнувся інспектор.
— Не знаю, вони мені не кажуть... Але, напевно, щось важливе... Такими я досі їх не бачила — метушаться туди-сюди і все про вас запитують...
— Де вони зараз?..
— Хіба я знаю?.. Тільки сказали — якщо прийдете, неодмінно зачекайте...
Інспектор зайшов до кімнати й нетерпляче присів на стілець. Що сталося?..