Тітонька Хулія і писака (1 частина)

Маріо Варґас Льйоса

Сторінка 16 з 26

На нього одягли рвані штани, які ледве доходили до колін, груди і спину прикривав мішок з проробленим для голови отвором, він був спокійний і подивився Літумі в очі — без радості і без страху. Негр сидів на підлозі і щось жував, на руках замість кайданків бовталася мотузка, досить довга, щоб в'язень міг почухатися чи поїсти. Сержант зробив йому знак підвестися, але, мабуть, негр його не зрозумів. Тоді Літума підійшов до нього, взяв за руку, і людина покірно встала. Він пішов попереду сержанта з тією самою байдужістю, з якою зустрів його. Яблучко Аревало вже стояв у плащі, з замотаним навколо шиї шарфом. Лейтенант Конча навіть не повернувся і не подивився, як вони вийшли: він утнувся обличчям у комікс про пригоди Каченя Дональда ("А сам тримає журнал нагору ногами", – зазначив Літума), Камачо ж, навпаки, співчутливо їм посміхнувся.

На вулиці сержант пішов краєм тротуару, а вздовж стіни – Аревало; негр йшов між ними тим самим кроком, що й вони, пожовуючи щось, нічим не цікавлячись.

— Ось уже дві години, як він мусолить цей хліб, — сказав Аревало. – Сьогодні ввечері, коли його повернули з Ліми, ми віддали йому всі рештки хліба, вони вже на камінь перетворилися. І він усе з'їв. Все змолов, як млин. Напевно, дуже голодний, га?

"Насамперед обов'язок, емоції потім", – думав Літума. Він почав вираховувати: "Спочатку підемо вулицею Карлоса Кончі до авеніди Контр-адмірала Мори, потім спуск авенідою до річки Римак, потім берегом річки до моря". Так, підрахував сержант, три чверті години туди й назад, швидше за все – годину.

— Це ви у всьому винні, мій сержант, — бурчав Аревало. — Хто вам наказав хапати його? Треба було відпустити цього, коли ви зрозуміли, що він не злодій. Ось бачите, яку історію всіх нас втягнули. І головне, дайте відповідь мені: ви теж вважаєте, як і наше начальство, що цей тип проник до нас, сховавшись на судні?

— Саме це і спало на думку Педральбесу, — сказав Літума. – Можливо, воно й так. Тому що якщо це не так, то яким чином, чорт забирай, можна пояснити, що цей прикрашений тип з його гривою, шрамами, з голим задом і несучий суцільну тарабарщину раптом одного прекрасного дня об'являється в порту Кальяо?! Мабуть, він правильно каже.

У темряві вулиці гуркотіли дві пари поліцейських чобіт, босі ноги негра не робили жодного шуму.

— Якби від мене залежало, я б утримав його у в'язниці, — знову заговорив Аревало. — Тому що дикун з Африки не винен у тому, що він дикун з Африки, чи не так, мій сержант?

– Ось через це він і не може сидіти у в'язниці, – пробурчав Літума. — Ти ж чув лейтенанта: в'язниця для злодіїв, убивць, ґвалтівників. За чий рахунок держава утримуватиме у в'язниці цю істоту?

— Тоді негра слід було б відправити назад, до його країни, — огризнувся Аревало.

— А яким чином, сучий сину, ти дізнаєшся, де його країна? – підвищив голос Літума. — Ти ж чув лейтенанта. Начальство намагалося порозумітися з ним усіма мовами: і англійською, і французькою, навіть італійською. Він не говорить на жодній, він дикун.

— Отже, вам здається цілком справедливим, що ми повинні йому вліпити кулю лише за те, що він дикун? – знову огризнувся Аревало.

– Я не кажу тобі, що мені це здається справедливим, – промимрив Літума. – Я тобі повторюю наказ лейтенанта, а йому наказало начальство. Не будь ідіотом.

Вони ступили на авеніду Контр-адмірала Мори в момент, коли дзвони на церкві Божої Матері Кармен де ла Легуа пробили опівночі, і дзвін їх навів Літумі страх. Він ішов, старанно дивлячись перед собою, але іноді мимоволі повертав голову вліво і кидав погляд на негра. Він бачив його лише одну мить, коли вони перетинали освітлене коло під ліхтарем. Негр був той самий: зосереджено рухаючи щелепами, йшов крок за крок з поліцейськими, не виявляючи жодного страху. "Єдине, що для нього має значення — це їжа", — подумав Літума. І за хвилину: "Засуджений до смерті не знає, що засуджений". І відразу: "Без сумніву, він – дикун". У цей момент він почув голос Яблучка.

— Зрештою, чому начальство не відпустить його куди очі дивляться, нехай влаштовується як може, — бурчав поліцейський, зовсім занепав духом. – Нехай буде ще один волоцюга, їх і так багато у Лімі. Одним більше, одним менше – яка різниця?

— Ти ж чув лейтенанта, — знову заперечив Літума. – Поліцейські не можуть допустити порушення закону. А якщо ти кинеш негра на площі, то нічого іншого не залишиться, як красти. Або здохнути як собаці. Тож, якщо подумати, ми йому навіть ласку надаємо. Постріл – секунда. Це краще, ніж повільно вмирати від голоду, холоду, від самотності та туги.

Проте Літума відчував: голос його звучить не дуже переконливо, йому навіть здавалося, ніби він чує іншу людину.

— Як би там не було, ось що я хочу сказати вам, мій сержант, — почув Літума жалібний голос Яблучка. — Уся ця канитель мені не подобається, і погану послугу ви мені надали, вибравши на це діло.

— Ти думаєш, мені це подобається? – огризнувся сержант. – А мені начальство не надало погану послугу, призначивши виконавцем?

Вони пройшли повз морський арсенал, звідки почувся звук сирени, а коли перетинали пустир біля висохлого каналу, на них раптом загавкав собака, що вискочив з темряви. Всі йшли в повному мовчанні, так що чути було, як тупотіли чоботи стежкою, як хлюпалося зовсім поруч море, відчували вологе й солоне повітря.

– Тут торік стояли цигани, – раптом промовив впалим голосом Яблучко. — Вони поставили намети, показували всякі фокуси, пророкували долю, заклинали. Але алькальд змусив нас вигнати циган, бо вони не мали дозволу від муніципалітету.

Літума не відповів. Він раптом відчув жалість, і не тільки до негра, а й до Яблучка, і до циган.

– І ми кинемо негра прямо тут, на піску, щоб його клювали шуліки! – майже стогнав Яблучко.

– Ми залишимо тіло на сміттєзвалищі, вранці його виявлять сміттярі, вони приїжджають сюди на вантажівках, відвезуть його до моргу та подарують медичному факультету, щоб його різали студенти, – розлютився Літума. — Ти ж добре чув інструкцію, Аревало, і не змушуй мене повторювати десять разів! — Інструкцію я чув, але ніяк зрозуміти не можу ... Як же так? Ми маємо спокійно прикінчити цього типа? – сказав через кілька хвилин Яблуко. — І ви теж цього не можете уявити, хоч і намагаєтеся. По голосу вашому чую, що ви не погоджуєтесь з наказом.

– Наш обов'язок не погоджуватися з наказами, а виконувати їх, – похмуро відповів сержант. І після паузи додав зовсім тихо: — Ти маєш рацію. Я також не згоден. Я підкоряюся тому, що треба підкорятися.

В цей момент асфальт скінчився, обірвався тротуар із ліхтарями, вони ступили в морок і пішли м'якою землею. Їх охопила в'язка, майже густа ніч. Вони йшли по смітнику, вздовж берега річки Рімак, поряд з морем, по смузі землі, окресленій піщаним пляжем, руслом річки та вулицею, якою о шостій ранку спускалися вантажівки зі сміттям із кварталів Бельявіста, Перла та Кальяо і де вже в цей час копошилася купа дітей, чоловіків, старих і жінок, що розгрібали кучугури покидьків у пошуках чогось їстівного і вступали в бійку з чайками, стерв'ятниками та бродячими собаками через залишки їстівного, вивудженого із бруду. Вони були вже зовсім близько від цієї огидної пустки, на дорозі до Вентанільї, потім звернули до Анкона, де знаходилися фабрики з виробництва рибного борошна.

— Ось найкраще місце, — сказав Літума. – Тут проїжджають вантажівки сміттярів.

Море з силою вдаряло об берег. Яблучко зупинився, і негр зупинився теж. Поліцейські запалили ліхтарики і в тремтячому світлі втупилися в обличчя, сполосоване шрамами, що так само безтурботно рухало щелепами.

– Найжахливіше, що він не має розуміння; він навіть не здогадується, про що йдеться, – промимрив Літума. — Інший би вже все зрозумів, злякався, намагався б втекти. Мене просто вбивають його спокій та довіра до нас.

— Знаєте, що мені спало на думку, мій сержант. — Аревало брязкав зубами так, ніби замерзав. — Давайте відпустимо його. Хай тікає. Скажімо, ми його застрелили, загалом, придумаємо щось, щоб пояснити зникнення трупа…

Літума ж, витягнувши пістолет, знімав його із запобіжника.

— І ти наважуєшся пропонувати мені непокору наказу вищого начальства та ще брехати йому? — почувся голос сержанта, що здригнувся. Його права рука приставила дуло пістолета до скроні негра.

Але минуло дві, три, п'ять секунд, а він не стріляв. Чи він це зробить? Чи підкориться наказу? Чи прогримить постріл? Чи покотиться по сміттєзвалищі труп таємничого прибульця? Або йому буде дароване життя, і він зникне — сліпий і дикий — десь на занедбаних пляжах, а бездоганний сержант залишиться на цьому місці, серед смороду, плескоту хвиль, розгублений і пригнічений тим, що не виконав свого обов'язку? Яким буде фінал цієї трагедії у Кальяо?

V

Приїзд Лучо Гатики до Ліми був відзначений Паскуалем у наших інформаційних бюлетенях як "чудова подія мистецького життя" та "великий хіт національного радіо". Для мене ж він коштував мого оповідання, зіпсованої краватки та сорочки, останні були майже новими, і потім – я знову обдурив тітоньку Хулію. До приїзду чилійського виконавця болеро я зустрічав у газетах розсипи фотографій та хвалебних статей про нього ("Неоплачена реклама – найдієвіше", – говорив Хенаро-син), але масштаби слави співака я усвідомив лише після того, як побачив на вулиці Белен довгу чергу жінок, які прагнули купити квиток на концерти в студії радіостанції. Зал тут був невеликий – не більше сотні місць, тому побувати на виступі могли лише небагато. Увечері напередодні концерту натовп біля дверей "Панамерикана" був такий великий, що нам з Паскуалем довелося діставатися своєї верхотури через сусідню будівлю, об'єднану з нашим спільним дахом. Ми підготували бюлетень до сьомої вечора, але спустити матеріал на другий поверх не було жодної можливості.

– Жіночій спецназ прикрив, забив всі сходи, двері та підйомник, – повідомив мені Паскуаль. — Намагався прорватися, але вони вважали, що я безбілетник.

Я зателефонував Хенаро-сину, який буквально іскрився від щастя:

— Ще година до початку виступу Лучо, а народ уже паралізував рух по всій вулиці Белен. Уся країна налаштовується на хвилі "Радіо Панамерикана".

Я запитав його, чи не варто пожертвувати інформацією на сім і вісім вечора через те, що відбувається зараз, але Хенаро-син завжди умів виходити зі становища: він запропонував нам продиктувати новини телефоном безпосередньо дикторам.

13 14 15 16 17 18 19

Інші твори цього автора: