– Зрештою вона була твоєю приятелькою. Невже ти не ревнував?
– Я думав лише про поліцію, – відповів Фусія. – Лаліта його з розуму зводила, старий; коли він озивався до неї, то аж голос у нього тремтів.
– Щоб сеньйор Хуліо Реатегі пускав слину через якесь дівчисько! – вигукнув Акіліно. – Через Лаліту! Ніяк мені не віриться, Фусіє. Ніколи вона мені про це не розповідала, а я ж був, можна сказати, її сповідником, такою собі хустинкою для витирання сліз.
– Ну й майстрині оті старі баби з племені бора! – мовив Реатегі. – Знають секрет приготування барвників. Поглянь, які виразні – червоний і чорний. А цьому покривалу вже років з двадцять, якщо не більше. Ну, крихітко, приміряй, подивлюсь, як тобі пасує.
– А чому це він хотів, щоб Лаліта накинула на себе те покривало? – поцікавився Акіліно. – Подумай, Фусіє! Тільки не розумію, як ти при цьому лишався спокійний. Усякий інший вже давно б витягнув ножа.
– Той сучий син лежав у гамаку, а вона стояла біля вікна, – сказав Фусія. – Я слухав усе, що він плів, і конав зо сміху.
– А чому ти зараз не смієшся? – спитав Акіліно. – Чому так ненавидиш Лаліту?
– Це не одне й те саме, – відповів Фусія. – Цього разу все було без мого дозволу, крадькома.
– Нехай вам це навіть не сниться, хазяїне, – сказала Лаліта. – Навіть коли б ви благали і плакали.
Але вона накидає на себе покривало, і деренчливий вентилятор, який працює, коли гамак гойдається, видає уривчасті звуки, щось на зразок нервового затинання. Лаліта, загорнута в чорно-червоне покривало, стоїть нерухомо. Металева сітка у вікні аж мигтить від бузкових, зелених, жовтих цяток, а віддалік між будинком і лісом видно молоді, напевне, пахучі кущики кави.
– Ти схожа на маленьку гусінь у коконі, – сказав Хуліо Реатегі. – На одного з тих метеликів у вікні. Що тобі варто, Лаліто, виконай моє прохання, зніми його.
– Здуріти можна! – вигукнув Акіліно. – Спочатку, щоб одягла, потім, щоб зняла. Що за дивацтва у цього багатія!
– A тебе ніколи не мучила хіть, Акіліно? – спитав Фусія.
– Дам тобі, все, що захочеш, – мовив Хуліо Реатегі. – Проси, Лаліто, все, що завгодно, ходи сюди, до мене.
Покривало лежить тепер на землі, немов пелюстки вікторії регії, а з нього підіймається, наче водяна орхідея, струнке дівоче тіло, маленькі пружні груди, зухвало стирчать пипки, гострі, мов стріли. Крізь сорочку просвічує плаский живіт, міцні стегна.
– Я увійшов, удаючи, що нічого не бачу, – сказав Фусія. – Сміявся, щоб той сучий син не почував себе присоромленим. Він ураз підхопився з гамака, а Лаліта накинула на себе покривало.
– Тисячу солів за дівчину! Розважливі християни так не чинять, – здивувався Акіліно. – Це ж вартість двигуна, Фусіє.
– Вона варта десяти тисяч, – сказав Фусія. – Але я в скруті, сеньйор Хуліо знає аж надто добре, чому саме, і до того ж я не можу обтяжувати себе жінками. Хотів би поїхати вже сьогодні.
Проте в такий спосіб він не видурить у нього тисячу солів, чи не досить, що Хуліо Реатегі переховував його? Зрештою, Фусія сам знає, що справа з каучуком прогоріла, а при такому рівні води на обраних річках лісосплав цього року неможливий. І Фусія: ті дівчата з Лорето, сеньйоре Хуліо, вулкани, а не жінки, до білого розпікають. Прикро, що доводиться її залишити, бо Лаліта не лише гарненька – вона вміє готувати і має добре серце. То що, доне Хуліо, зважились?
– Тобі справді було прикро, що Лаліта залишилась в Учамалі з сеньйором Реатегі? – спитав Акіліно. – Чи так тільки казав?
– Чого мені було шкодувати, – відповів Фусія, – ніколи я не любив цієї шльондри.
– Не виходь з води, – мовив Хуліо Реатегі, – я купатимуся з тобою. Але не лишайся гола, бо ж можуть приплисти рибки канерос[22]. Одягни що-небудь, Лаліто, ні, постривай, ще ні.
Лаліта сидить навпочіпки в затоці, вода вкриває її, хвилюється, вусібіч розходяться кола. Цілий дощ ліан спадає на воду довкола, і Хуліо Реатегі: ось вони, канерос, прикрийся, Лаліто, вони дуже маленькі, тонюсінькі, прудкі, запливають у найменший отвір, крихітко, а всередині дряпають, подразнюють усе, і тоді доведеться пити узвари, які готують індіанці боро, й цілий тиждень слабувати на бігунку.
– Це не канерос, хазяїне, – сказала Лаліта. – Хіба не бачите, що це просто собі маленькі рибки? А те, що ви відчуваєте на дні, просто водорості. Яка тепла, чудова вода, чи не так?
– Влізти до річки з жінкою, і обоє голяка? – здивувався Акіліно. – Замолоду ніколи мені це не спадало на думку, а нині шкодую. То має бути щось надзвичайне, Фусіє.
– До Еквадору я допливу по Сантьяго, – мовив Фусія. – Це важка подорож, сеньйоре Хуліо, ми більше не побачимося. Ну то що ви собі вирішили? Бо я вирушаю сьогодні ж уночі. Їй лише п'ятнадцять років, і я був першим чоловіком, який до неї доторкнувся.
– Іноді думаю, чому я не одружився? – сказав Акіліно. – Але при такому способі життя ніяк не випадало. Завжди подорожую, а на річці жінки не знайдеш. Тобі, Фусіє, нема на що нарікати. Ніколи тобі їх не бракувало.
– Ну от, домовилися, – погодився Фусія. – Ваш човен і консерви. Це гарний зиск для нас обох, сеньйоре Хуліо.
– Сантьяго дуже далеко, не вдасться тобі дістатися туди, щоб тебе не помітили, – сказав Хуліо Реатегі. – А крім того, зараз, у повінь, мандруватимеш по ній з місяць. Чи не краще податися до Бразілії?
– Там усі тільки на мене й чекають, – відповів Фусія. – По той і другий бік кордону, через одну справу в Кампо Гранде. Я не такий дурний, сеньйоре Хуліо.
– Ніколи тобі не дістатися до Еквадору, – сказав Хуліо Реатегі.
– Авжеж, ти туди не дістався, – мовив Акіліно. – Залишився в Перу.
– Завжди так було, Акіліно, – сказав Фусія. – Усе, що я планував, виходило навпаки.
– А якщо вона не захоче? – спитав Хуліо Реатегі. – Ти сам повинен її переконати, перш ніж я дам тобі човна.
– Вона знає, що моє життя буде вічною біганиною з місця на місце, – пояснив Фусія, – і що тисяча обставин може мене знищити. Жодна жінка не любить волочитись за людиною, яка програла. Лаліта буде щаслива, що залишається, сеньйоре Хуліо.
– А все ж таки, бачиш, – сказав Акіліно, – подалася за тобою, допомогла тобі у всьому. В неї було собаче життя, таке, як і в тебе, але вона ніколи не скаржилася. Можеш казати, що завгодно, але Лаліта була гарною жінкою, Фусіє.
Так, власне, з'явився Зелений Дім. Його будівництво тривало багато тижнів; дошки, балки, цеглу доводилося звозити з іншого кінця міста, а мули, найняті доном Ансельмо, ледве сунули по піску. Робота починалася вдосвіта, коли вщухала піщана буря, а закінчувалась тоді, коли вітер дужчав. Вночі пустеля поглинала фундаменти, ховала стіни, ігуани гризли дерево, яструби-аури звивали гнізда на розпочатій будівлі. Щоранку потрібно було все починати знову: переробляти кладку, розшукувати в піску матеріали, – одне слово, провадити ту глуху боротьбу, яка поволі почала збуджувати місто. "Коли вже той зайда визнає себе переможеним?" – питали жителі. Але дні минали, а дон Ансельмо, не піддаючись невдачам, не переймаючись песимізмом знайомих та приятелів, й далі виявляв гідну подиву активність. Голий до пояса, він керував роботою, – густе волосся на грудях запливало потом, обличчя аж сяяло. Роздавав робітникам тростинову горілку та чічу, сам носив цеглу, прибивав балки, йшов через усе місто, поганяючи мулів. І одного ранку жителі визнали, що дон Ансельмо переміг, коли побачили, як на другому боці річки навпроти П'юри здіймається на порозі пустелі, немов посланець міста, переможний і поважний дерев'яний каркас. Відтоді робота пішла швидко. Люди з Кастілії, з сусідніх господарств приходили щодня зранку роздивитись, як працюється, радили, часом бралися допомагати робітникам. Дон Ансельмо частував усіх напоями. Протягом останніх днів довкола будови панувала атмосфера святкового ярмарку: продавці чічі, овочів, сиру, солодощів і прохолоджувальних напоїв оточували каркас будови, пропонуючи свій товар робітникам і просто цікавим. Поміщики, проїжджаючи мимо, спинялися і з висоти своїх сідел заохочували дона Ансельмо. Одного дня Чапіро Семінаріо, багатий землевласник, подарував будівникам вола й десяток глеків чічі. Пеони готували пачаманку.
Коли дім уже було закінчено, дон Ансельмо зажадав пофарбувати його в зелений колір. Навіть діти вибухали сміхом, дивлячись, як стіни укриваються смарагдовою шкірою, на якій сонце вигравало миготливими зайчиками. Старі й молоді, багаті й бідні, чоловіки й жінки підсміювалися з примхи дона Ансельмо, який наказав так розмалювати свій дім. Зрештою, їх смішила не лише барва, а й його дивна архітектура. Він мав два поверхи, проте нижній ледве заслуговував на таку назву: це був просторий салон з чотирма– також зеленими – стовпами, які підтримували дах; салон виходив на подвір'я, вистелене підшліфованим річкою камінням і оточене їжакуватим муром в людський зріст. Горішній поверх складали шість маленьких кімнаток, розміщених уздовж коридора з дерев'яною балюстрадою, яка тягнулась над салоном. Крім головного' входу, Зелений Дім мав ще двері позаду, а також стайню і велику комору.
У крамниці іспанця Еусебіо Ромеро дон Ансельмо придбав мати, гасові лампи, яскраві завіси та багато крісел. А одного ранку два теслі з Гальїнасери засвідчили: "Дон Ансельмо замовив у нас письмовий стіл, стойку, таку ж, як у "Північній зірці", і півдюжини ліжок!" Тоді й дон Еусебіо Ромеро зізнався: "А в мене – шість умивальників, шість дзеркал, шість нічних горщиків". У кожній оселі, згораючи від цікавості, бурхливо обговорювали почуте.
Закралася підозра. З помешкання до помешкання, з салону до салону святенниці розносили плітки, жінки недовірливо дивилися на своїх чоловіків, сусіди обмінювалися хитрими посмішками, а в неділю під час меси отець Гарсія заявив з кафедри: "У нашому місті готується напад на моральність". П'юранці затримували на вулиці дона Ансельмо, засипаючи його питаннями. Але все було марно. "Це таємниця, – відказував він, радіючи, немов школяр: трішки терпіння й довідаєтесь". Не звертаючи уваги на різні розмови та плітки, він щодня зранку приходив до "Північної зірки" і пив, жартував, підносив тости, сипав праворуч і ліворуч компліментами на адресу жінок, які проходили площею, а надвечір зачинявся у Зеленому Домі, куди він перебрався, залишивши у подарунок донові Мельчіору ящик піско й сідло з оздобами.
Невдовзі дон Ансельмо виїхав.