"Тужно на серці, так. І якби ви збиралися на бал (балів вона не давала), я перша б відрадила, але тут, на моїх скромненьких середах або в ложі, нікого це не може вразити. Всі-бо знають, як ви побиваєтесь". Тепер чоловіків було не гурт, жалобу носилося частіше, тож було б безглуздо відраювати їх виходити у світ — як-не-як війна! Пані Вердюрен чіплялася за решту чоловіцтва. Вона хотіла переконати їх, що вони більше допоможуть Франції, залишаючись у Парижі, як запевняла б їх колись, що небіжчик тільки б радів, якби бачив, що вони вдарили лихом об землю. А проте чоловіків у неї було трошки; хто знає, чи не шкодувала вона часом, що порвала з бароном де Шарлюсом і що його вже не вернути.
Та хоча барон де Шарлюс і пані Вердюрен більше не бачилися, пані Вердюрен не переставала приймати, а барон де Шарлюс — розважатися, ніби все було, як і перше, за винятком незначних одмін: наприклад, Коттар у пані Вердюрен пишався тепер у полковничому мундирі з "Острова Мрії", схожому на форму таїтянського адмірала, з широким блакитним черезплічником, що нагадував про стрічку Дітей Марії; а барон де Шарлюс, живучи в місті, звідки вже позникали дорослі чоловіки, об'єкт його колишніх домагань, давав тепер собі раду, як деякі французи-колоністи, ласі колись у Франції до жінок: спершу з біди, а потім дібравши смаку, звик до хлопчиків.
Як на те, перша з цих характерних рис досить швидко стерлася, бо Коттар невдовзі помер, "ставши на герць із ворогом", як написали газети, хоча він не рушав з Парижа, а просто забагато працював, як на свій вік, за недовгий час відійшов і пан Вердюрен, чия смерть засмутила, очевидно, одним одну людину, а саме Ельстіра. Я спромігся простудіювати його доробок наново, щоб цілком безсторонньо скласти йому ціну. Старіючи, він у забобонності своїй дедалі зростався з товариством, де знаходив моделі, а потім, обернувши, мов той алхімік, враження на твір мистецтва, у тім самім товаристві здобув шанувальників. Він щораз більше схилявся до ма-теріялістичної віри в те, що прекрасне переважно таїться у предметах, і як давніше, ступаючи перші кроки, любив у пані Ельстір тип обважнілої краси і підносив, плекав цей тип у своїх мальовидлах та гобеленах, так тепер гадав, що зі смертю пана Вердюрена пропав один з останніх заступників соціального середовища, середовища приреченого, не менш минущого, ніж його складник — мода, середовища, яке об-рамлювало мистецтво і засвідчувало його достеменність, — Ельстірові вбачалося тут щось подібне до того, як Революція, знищивши гожість XVIII сторіччя, могла б довести до розпачу маляра галантних свят, або до того, як Ренуар побивався б, коли б зник Монмартр чи Мулен де ла Ґалетт; але насамперед він вважав, що з паном Вердюреном зникають очі й мозок, завдяки чиєму точному сприйманню його малярства це малярство і жило у ньому в подобі якихось любих спогадів. Звичайно, з'явилися молодики, теж залюблені в малярство, але то було інше малярство, ці молодики не проходили, як Сванн чи пан Вердюрен, науки доброго смаку в Вістлера і науки правди в Моне, наук, які дозволили б їм належно оцінити Ельстіра. Отож по смерті пана Вердюрена він гостріше відчув свою самоту, хоча давно розбив з ним глека; і це було для нього так, ніби якась частка краси з його робіт розвіюється разом з часткою свідомости тієї краси, ще сущої на цьому світі.
Що ж до зміни, якої зазнали радощі барона де Шарлюса, то вона ще не закріпилася: підтримуючи жваве листування із фронтовиками, він не відчував браку у зрілих відпускниках.
За тих часів, коли я вірив усьому, що мені казали, я б дався на мирні запевнення Німеччини, Болгарії, а потім Греції і взяв би їх за чисту монету. Одначе, живучи з Альбертиною та Франсуазою, я звик підозрювати в них приховані думки та плани, в які вони воліли не втаємничувати мене, і тепер не допускав, аби ті чи ті на погляд правдиві слова Вільґельма II, Фердинанда Болгарського чи Константина Грецького ошукали мій інстинкт, такий чутливий до їхніх каверз. Певна річ, мої сварки з Франсуазою та Альбертиною були тільки особистими сварками, пов'язаними лишень із життям малої духовної клітини, людської істоти. Але подібно до того, як існують тіла тварин чи тіла людей, тобто скупчення клітин, і кожне тіло проти однієї клітини величезне, як Монблан, — так само існують величезні скупчення індивідів, званих народами; їхнє життя лише побільшено повторює життя складових клітин; і хто не потрапить осягнути його таємниць, реакцій і законів, лише пустословитиме, правлячи про змагання між народами. А якщо він освоїв психологію індивідів, згуртовані й супротивні одні одним колосальні маси живих істот набудуть у його очах краси потужнішої, ніж борня, породжена тільки зіткненням двох характерів; і він побачить їх у такому мірилі, в якому навіть росляві людські особні виглядають інфузоріями, що їх, аби заповнити який кубічний міліметр, потрібно понад десять тисяч. Так от, від якогось часу велика геометрична фігура, Франція, заповнена в усьому своєму периметрі мільйонами крихітних розмаїтих многокутників, і друга велика геометрична фігура, Німеччина, заповнена ще більшою кількістю многокутників, двічі ставали на перебій між собою. З цього погляду, тіла Німеччини і Франції, тіла союзників і ворогів, почасти поводились як індивіди. Але стусани, якими вони обмінювалися, підлягали правилам тьми-тьменної боксерських матчів, правилам, які мені виклав Сен-Лу, підлягали їм бодай уже тому, що з погляду індивідів вони були їхніми величезними скупченнями; сутичка набувала монументальних і казкових кшталтів, вона скидалася на мільйоннохвилий океан, здиблений, щоб розірвати предковічну лінію стрімких прибережних скель, скидалася на гігантські льодовики, налаштовані своїми повільними і руйнівними коливаннями крушити відноги навколишніх гір.
Попри все це, життя більшосте осіб, які фігурують у нашій оповісті, а надто барона де Шарлюса і Вердюренів, не змінилося, начебто німці й не були так близько від них: грізна постійність небезпеки, присутньої й нині попри своє послаблення, робить нас цілком байдужими, якщо ми її собі не уявляємо. Люди зазвичай рвуться до своїх утіх, навіть не думаючи, що з припиненням гамівних і нищівних упливів розмноження інфузорій досягне максимуму, тобто протягом кількох днів може статися викид на кілька мільйонів миль, з кубічного міліметра постане маса, в мільйон разів більша за сонце, хутко поглинувши весь кисень та чимало всіляких життєдайних речовин, і більше не буде вже ні людськосте, ні тварин, ані землі, — або, не сподіваючись, що невблаганна і цілком імовірна катастрофа в атмосфері може бути наслідком несамовитої і безупинної активности, прихованої за позірною незмінністю сонця, вони знай клопочуться своїми справами, і гадки не маючи про ці два світи, один замалий, другий завеликий, тож і не годні помітити космічну грізьбу, навислу над нами завдяки їм.
Отож-бо Вердюрени вряджали прохані обіди (незабаром одна пані Вердюрен, бо пан Вердюрен скоро покинув цей світ), а барон де Шарлюс ганявся за своїми утіхами, анітрохи не задумуючись над тим, що німці перебували — зупинені кривавим і постійно оновлюваним бар'єром — за годину автомобільної їзди від Парижа. Вердюрени, щоправда, про це думали: в їхньому політичному салоні щовечора обговорювано становище і армії, і флоту. Вони міркували про цю гекатомбу загиблих полків, потоплених пасажирів; але супротивна калькуляція так множить усе дотичне до нашого доброго самопочуття і на такий великий дільник ділить усе до нього не дотичне, що смерть невідомих мільйонів заледве лоскоче нас, справляючи прикрість не більшу, ніж легкий протяг. Пані Вердюрен, потерпаючи від мігрені, бо останнім часом не мала кру-асанів, щоб мочати їх у каву з молоком, здобула за посередництвом Коттара папірця, завдяки якому замовляла круасани в уже згаданому нами ресторані. Такого дозволу домогтися від влади було не легше, як звання генерала. Вона дістала свій перший круасан того ранку, коли газети яскравими барвами описували потоплення "Лузітанії". Мочаючи круасан у каву з молоком і ляскаючи пальцем по газеті, щоб та трималася широко розгорнутою і їй не доводилося відривати другу руку від мочання, вона сказала: "Який жах! Це перевершує найстрашніші трагедії!" Але смерть усіх цих потопельників, певне, уявлялася їй величиною геть-то зникомою, бо, вимовляючи з іще напханим ротом ці невтішні слова, вона зберігала на обличчі вираз, навіяний, мабуть, смаком круасана, такого помічного на мігрень, вираз солодкого вдоволення.
Що ж до барона де Шарлюса, то з ним справа стояла трохи інакше, але ще гірше; бо він не тільки не здобувся на палке прагнення перемоги Франції, а ще й, не зізнаючись у цьому сам собі, зичив Німеччині як не тріумфу, то принаймні того, щоб її не розгромили, як цього зичили собі всі. Це пояснювалося тим, що в суперечках сукупностей індивідів, званих народами, певною мірою ті сукупності поводяться як індивіди, їхня логіка чисто прихована і повсякчас перетоплюється в горнилі пристрасти, як у людей, розсварених любовною чи хатньою сваркою, сваркою сина з батьком, господині з кухаркою, дружини з чоловіком. Одначе винний вважає, що з погляду моралі він має слушність — як це було у випадку з Німеччиною — а той, хто має слушність, іноді висуває, і ніхто йому цього не заборонить, аргументи, які видаються йому неспростовними лише тому, що знаходять відгук у серці. У суперечці між індивідами найпевніший спосіб переконатись у слушності будь-якої зі сторін — це попросту висловитися за неї, бо сторонній спостерігач навряд чи підтримає якусь із них цілком. Отож серед народу індивід, якщо він справді становить частку народу, є лише клітиною народу-індивіда. "Задурювання" — слівце, позбавлене глузду. Якби французам сказали, що вони зазнають поразки, жоден із них так би не побивався, як на звістку, що він загине від "берти". Кожен дурить сам себе через надію, і в цьому виявляється інстинкт збереження нації, якщо він справді живий член своєї нації. Щоб залишатися сліпим щодо несправедливости індивіда-Німеччини або щоб бути певним справедливости індивіда-Франції, німцеві не треба позбуватися розуму, а французові його зберігати — досить бути патріотом.