Так само я мав би зрозуміти її характер, трактуючи її як чужу мені істоту, бо тоді б, мабуть, я з'ясував, чому вона так уперто приховує від мене своєї таємниці, і поклав би край її дивній затятості, унеможливлюючи продовження конфлікту, який нарешті призвів до її смерти. І мене брав живий жаль за неї, а також сором, що я її пережив. Справді, коли мій біль вщухав, мені здавалося, що я почасти спокутую її смерть, бо жінка нам необхідна, якщо вона збагачує наше життя щастям чи мукою, і посідання її для нас таке ж цінне, як знання істини, яку вона відкриває, змушуючи нас страждати. В такі хвилини, порівнюючи смерть моєї бабусі і Альбертинину смерть, я запевняв себе, що на моєму сумлінні — подвійне убивство, і вибачити його мені може лише підлота вищого світу. Я прагнув від Альбертини розуміння, визнання, гадаючи, що головне для мене розуміння і визнання, хоча куди легше я міг би це домогтися від інших. Ми потребуємо розуміння тому, що хочемо бути коханими, а коханими хочемо бути тому, що кохаємо. Розуміння інших, нам байдуже, а їхня любов нестерпна. Радість, яку мені давало осягнення якихось Альбертининих дум і душі, викликала не їхня істотна вартість, а те, що це посідання було ще одним щаблем у цілковитому її посіданні, посіданні, яке стало моєю метою і моєю химерою відтоді, як я її побачив. Коли ми кажемо, що якась жінка нам "мила", ми, мабуть, намагаємося висловити свою втіху, яку нам дає її вигляд; так само поводяться діти, говорячи: "Моє любе ліжечко, моя люба подушечка, мій любий ґлоїдику". До речі, чоловіки ніколи не кажуть про жінку, яка їм вірна: "Вона така мила!", зате часто відгукуються так про жінок, які зраджують їх. Маркіза де Камбремер цілком слушно твердила, що душею Ельстір щедріший. Але ми не можемо прикладати однакову мірку до особи, котра, як усі інші, десь поза нами, десь на обрії нашої думки, і до істоти, яка через хибне визначення місця, яке вона займає в нашому житті, у зв'язку з помилкою, допущеною через пригоду, але помилкою вкоріненою, оселилася в нас. Отож загляньте в минуле і спитайте себе, чи дивилася вона тоді в вагончику приморської залізниці на жінку — пригадати це було б для нас так само болісно важко, як хірургові — шукати у нас у серці кулю.. Найзвичайнісінький круасан, але круасан, який ми їмо самі, дає нам куди більше втіхи, ніж усі жовтогрудки, кролики й куріпки, подані Людовікові XV, і стебло трави, хитаючись на вітрі за кілька сантиметрів від наших очей, коли ми лежимо на землі у горах, може нам застувати надхмарний шпиль, якщо нас віддаляє від нього кілька миль. Зрештою, наш заблуд не в тім, що ми цінуємо розум і привабливість коханої жінки, хай би які незначні вони були. Ми помиляємося, залишаючись байдужими до ґречности й розуму інших людей. Брехня обурює нас, а доброта знаходить відгук у нашому серці лише тоді, коли йде від коханої жінки, а фізичне пожадання наділене чудовою силою: воно віддає належне розумові й закладає міцний підмурівок під моральність. Ніколи мені вже не віднайти цієї божистої істоти, з якою я міг балакати про все, якій міг звіритися. Звіритися? Хіба інші особи не виявляли до мене довіри більше, ніж Альбертина? Хіба з іншими я не вів розлогіших розмов? Авжеж, але довіра, розмови, речі самі по собі маловартісні, можуть бути задовільні чи незадовільні, якщо тільки їх не осяває кохання, а божисте тільки воно. Я знову бачив, як Альбертина сидить за піанолою, така рум'яна під чорнявою волосся. На моїх губах, які вона хотіла розтулити, я відчував її язик, материнський, неїстівний, але поживний, тамуючи в собі вогонь і росу, і коли вона тільки проводила ним по моїй шиї, по животу, ці пестощі короткі, але породжені її плоттю, ніби повернутою назовні своєю підшивкою, своїми легкими доторками створювали враження таємничої солодко-сти проникнення вглиб.
Я не можу навіть сказати, щоб відчував розпач від утрати всіх отих таких солодких і вже безповоротних для мене хвилин. Аби розпачувати, треба було дорожити життям, а моє майбуття могло бути лише нещасливим. Безнадія діймала мене в Бальбеку, коли я бачив, як займається день, і усвідомлював, що жоден наступний не принесе мені щастя. Я все ще зоставався тим самим егоїстом, але "я", до якого я був тепер прив'язаний, того самого "я", того душевного запасу, на якому тримається інстинкт самозбереження, цього вже мені бракувало; коли я думав про свою снагу, про свою життєву снагу, про те, що я мав найліпшого, я думав про певний скарб, який я посідав (сам, бо інші не могли відати про приховане в мені почуття і відпущене мені) і якого ніхто не міг у мене забрати, бо я вже його не посідав. І сказати по-щирості, якщо я його ніколи не посідав, то лише тому, що мені хотілося уявити, що я його посідаю. Я припустився необачности — дивлячись на Альбертину губами і пускаючи її в моє серце, плекав цей скарб у моїй душі, і ще однієї необачности: змішав родинні стосунки з чуттєвими розкошами. Надто я силкувався переконати себе, що наші взаємини й були коханням, що нас пов'язували любовні стосунки, раз вона слухняно відповідає мені поцілунком на поцілунок. І, звикнувши вірити в це, я втратив не лише жінку, яку кохав, а й жінку, яка кохала мене, втратив сестру, дитя, ніжну коханку. Отже, мені судилося щастя і нещастя, яких Сванн не знав, бо коли він кохав і ревнував Одетту, він її майже не бачив і бував у неї дуже рідко, тільки у ті дні, коли вона відкладала візити. Але потім він мав її як законну дружину і жив з нею до смерти. Зате я в той період, коли ревнував Альбертину, був щасливіший за нього, бо жив з нею під одним дахом. Я зазнав того, про що Сванн так часто мріяв і що він здолав осягти, коли йому вже на цьому не залежало. Але зрештою я не утримав Альбертину у своєму домі, як він Одетту. Вона втекла від мене, померла. Адже ніщо ніколи не повторюється достоту, навіть споріднені душі й аналогічні ситуації, перш ніж їх можна визнати за симетричні, різняться під багатьма поглядами. Втрачаючи життя, я втратив би небагато; я втратив лише оболонку, рамку шедевра. Байдужий до того, що я міг би в цю раму вставити, але з гордістю згадуючи, що в ній було, я сягав пам'яттю до тих щасливих часів, і завдяки цій моральній підпорі відчував таке раювання, якого не могла б мені зіпсувати навіть близька смерть.
Як прудко приходила вона на побачення зі мною в Бальбе-ку, коли я по неї посилав, затримуючись тільки щоб напахти-ти, мені на втіху, волосся! Ці бальбецькі й паризькі образки, які я любив оглядати, були ще свіжими сторінками її короткого життя, перегорнутими так швидко. Те, що я читав як спогад, для неї було вчинком, швидким, як розвиток трагедії, вчинком, спрямованим до смерти. Людські істоти дістають у нас певний розвиток, але інший — поза нами (особливо я це відчував у ті вечори, коли зауважував у Альбертини появу душевних прикмет, які походили не лише із запасників моєї пам'яти), і обидві способи розвитку можуть взаємно впливати один на одного. Даремно силкуючись пізнати Альбертину, а потім заволодіти нею, я намагався улягти необхідності звести дослідним шляхом до убогого масштабу нашого власного "я" таємницю кожної істоти, я не міг цього досягнути, не вплинувши водночас на Альбертинине життя. Можливо, її звабили моя заможність і перспектива блискучого заміжжя; можливо, утримала при мені моя ревність; можливо, її доброта чи розум, відчуття провини або хитра вигадливість схилили прийняти мою пропозицію, а мене цупкіше утримувати її в темниці, зведеній довгою розумовою працею, що не могло не відбитися на Альбертининому житті і поковзом створити нові, ще болючіші проблеми для моєї психіки, адже моя ув'язнена подруга втекла від мене і вбилася, впавши з коня, якого б не мала, якби не я, причому навіть по смерті залишила мені підозри, з'ясування яких, якби їй судилося вернутися, могло б завдати мені більше болю, ніж у Бальбеку відкриття знайомства Альбертини з мадемуазель Вентейль, раз я вже не міг розраховувати, що Альбертина особисто переконає мене в іншому. І ця протягла скарга душі, яка сама себе посадила до в'язниці, тільки позірно скидається на монолог, бо відголоси дійсности збивають її з дороги, і життя — цей стихійно доконуваний експеримент зі сфери суб'єктивної психології, водночас підказує, з певної відстані, "дію" для роману суто реалістичного, з іншої дійсности, з іншого життя, і перипетії цієї історії своєю чергою виводять не той кінець і змінюють напрям психологічного досліду. Оскільки всі триби зчепилися, наш роман розвивався бурхливо, і попри сповільнення, перерви й вагання, як у деяких новелах Бальзака і баладах Шуманна, настала стрімка розв'язка! Саме в межах останнього року, довгого для мене, як ціле сторіччя, — так Альбертина від бальбецьких часів до її від'їзду з Парижа міняла своє місце в моїх думках, а також, незалежно від мене і часто без мого відома, змінювалася сама, — треба було втиснути все це сповнене ніжности життя, таке коротке, але, як здавалося мені, таке багате, таке безконечне, таке неповторне і, незважаючи на все, таке необхідне для мене. Необхідне, хоча в своїй істоті, можливо, спершу і не визначене наперед, бо я не пізнав би Альбертини, якби не прочитав у археологічній розправі опису бальбецької церкви; якби Сванн, пояснивши мені, що це майже перська церква, не зацікавив мене нормандським візантизмом; якби готельне товариство не збудувало в Бальбеку гігієнічного і комфортабельного готелю, який схилив моїх батьків зглянутися на мою просьбу і послати мене туди. Звісно, в жаданому Бальбеку я не знайшов ні омріяної перської церкви, ні вічних туманів. Навіть чудовий потяг о першій тридцять п'ять був не такий, як я собі уявляв. Але замість того, що малює наша уява і що ми з таким зусиллям марно намагаємося самі відкрити, життя пропонує щось таке, що нам і не снилося. Хто міг би сказати наперед у Комбре, коли мені було так боляче прощатися з матір'ю, що цей душевний розлад мине, а потім вернеться знову, але не через матір, а через дівчину, і що ця дівчина буде спершу здаватися мені на морських розлогах лише квіткою, яка щодня братиме на себе мої очі, квіткою уявною, у думках якої я так по-дитячому прагнув посісти чільне місце, шкодуючи, що вона не знає про моє знайомство з маркізою де Вільпарізіс? Ось так через прощальний поцілунок із незнайомкою мені випало через кілька років мучитися, як у дитинстві, коли мама не приходила до моєї спальні.