Опудало

Володимир Желєзніков

Сторінка 15 з 28

– Я ридаю, до твого відома. Який тихий… Тихісінький хлопчик!.. Цяця! Але з ним будь насторожі. Я це відчуваю! А то він, так і дивись, горло переріже.

– Ти мене засуджуєш за те, що я пожаліла Димку, бо він… зрадник? – запитала Ленка.

– Пробачати – будь ласка!.. Але ж не зрадників, – відповів Микола Миколайович. – Особисто я не люблю негідників.

– Але ж ти сам казав, що треба бути милосердним! – вигукнула Ленка.

– Казав! Казав! – знову скрикнув Микола Миколайович. – І ніколи цього не зречуся! Але ти вважаєш себе милосердною тільки тому, що тобі шкода негідника?.. Це ж смішно!

– Він не негідник! Не негідник! Він тоді ще не був негідником!.. – відказала Ленка і перейшла на шепіт: – Я тоді не могла інакше… Я рада, що допомогла йому…

– А чому ж ти тоді від'їжджаєш? – запитав Микола Миколайович.

Ленка поглянула на нього, наче миша, загнана в пастку. Проте Микола Миколайович так розходився, що вже не міг зупинитися.

– Та ніяка ти не милосердна! Ти тільки Димці усе пробачаєш!.. А решті?..

– А решта вредні! – вигукнула Ленка. – Злі! Вони вовки та лиси – ось хто вони такі! Коли б не вони, то він давно признався б.

– А я не вірю, що у вашому класі всі вредні!-сказав Микола Миколайович. – Бути цього не може.

– Не віриш? – Ленка розлючено глянула на Миколу Миколайовича.

– Не вірю! – твердо відповів той.

Тепер вони стояли одне проти одного, обоє з палаючими від гніву очима, немовби ладні битися. Микола Миколайович наступав на Ленку, а та відступала, поки не вперлася спиною в стінку, – дідусь їй не вірить, і це її приголомшило!

– Не віриш? – тихо перепитала вона й звела на нього очі, ще сподіваючись, що не знайде в його особі підтвердження тих слів, які він вимовив.

Микола Миколайович у відчаї похитав головою: "Не вірю", хоч уже ладен був відмовитися від власних слів од жалощів до неї. А з іншого боку, як йому було діяти? Підтакувати їй у всьому? А до чого ж усе це її привело б? Та ще побігла б до цього малого негідника й пробачила б йому! Саме так, підтакувати теж не можна – має бути чітка позиція. І взагалі що таке "підтакувати" – це ж догідництво?.. Ні, таке не за його звичаєм.

– Вони всі гади на один манір! – скрикнула Ленка. – Ти в цьому швидко пересвідчишся!

– Ніколи не повірю! – Очі в Миколи Миколайовича стали жорстокими й холодними, а рубець на щоці спалахнув блискучою білою смугою. – Ніколи!

– Ти з ними у згоді! Нічого не знаєш і вже проти мене! – вся зіщулилася в клубок Ленка. – Не хочу тебе бачити!.. Поїду геть! Поїду! – І кинулася бігти.

Микола Миколайович кинувся за нею, наздогнав її і вхопив за плече. Думав, що вона почне вириватися, а вона повернулася до нього, і обличчя її, яке щойно було у найяскравішому вогні, зробилося дитинним, прекрасним, немовби їй усього років вісім. Тільки в очах відбувалася мученицька робота – вона про щось напружено думала.

– Ну давай-но заспокоїмося. – Микола Миколайович ніжно пригорнув її до грудей, погладив теплу потилицю. – Ти ж у нас молодчина! – Повів рукою по тоненькій шиї, і це боляче вдарило його. Шия в неї була мов соломинка. – Сядьмо… – Він потягнув за собою Ленку, що пручалася, і всадовив її на диван. – І ти мені все до ладу розповіси, як було далі. Обіцяю не перебивати, а то й насправді я зроблю якісь передчасні висновки… – Він обійняв її, поклавши долоню на гостру кісточку її плеча, і міцно стис. – Хоч я своїх слів і не зрікаюся.

Ленка мовчала.

– Знаєш, мабуть, я поставлю чайник. – Микола Миколайович підвівся. – Вип'ємо чаю. Як каже моя знайома, дуже весела бабуся: "Помічаю, що від чаю багато користі я маю!"

Проте Ленка твердо зупинила його:

– Не хочу чаю!

Микола Миколайович поглянув на неї.

– І розповідати далі не буду, – і вийшла до сусідньої кімнати.

А Микола Миколайович, незважаючи на весь свій похмурий настрій, подумав про Ленку, що вона надзвичайна людина – яка пристрасть, який потяг до справедливості. Як він її у багато чому розуміє. Справді: яке їхало, таке й здибало. І збентежився: йому стало незручно, що він так думав про самого себе.

Щоправда, радів Микола Миколайович передчасно. Ленка, хоч і не втекла з дому, хоч і промовила з ним кілька слів після їхньої бурхливої суперечки, проте потім умостилася з ногами на дивані, причаїлася в куточку й замовкла надовго.

Микола Миколайович жартував, загравав з нею, розповідав різні смішні пригоди – нічого не допомагало. Тоді він тяжко зітхнув, одяг робочу куртку і взявся до повсякденних справ, уважаючи, що в роботі й настрій поліпшиться.

Микола Миколайович приніс з двору оберемок дров і кинув їх з розмаху на підлогу, чого ніколи досі не робив. Поліна загуркотіли, падаючи одне на одне, й розітнули на мить неймовірно гнітючу тишу.

Але й тоді Ленка змовчала.

Він розпалив вогонь, так що жар ішов палаючим стовпом угору. "Унтермарк" – кругла груба, обтягнута бляхою, фарбованою у чорний колір, що стояла від підлоги до стелі, тріскотіла й тремтіла від бурхаючого в ній вогню. І Миколі Миколайовичу здавалося, ніби цей розпечений стовп, що аж дзвенів, може рвонути вгору, пробити стелю і піти в небо космічною ракетою. Може, ця ракета понесе Ленчину журбу до вічних зірок, до туманного місяця, до ясного сонця?..

Але нічого такого не відбулося. І дива не сталося. Вогонь у грубі тихенько згасав, виграваючи спершу яскраво-червоними, а потім мерехтливо-синіми жаринами.

Микола Миколайович у цілковитій розгубленості розвів руками. Незрозуміле було, що ж діяти з Ленчиною журбою.

А потім він топив решту груб, блукаючи кімнатами, вдивляючись у картини, що висіли повсюди, від підлоги до стелі. На них були зображені люди – тепер таких уже не зустрінеш. Вони мали довгасті суворі обличчя і великі розльотисті очі. Вони мовчки стежили за тим, як Микола Миколайович метушився, зігнувшися коло груб, підкидаючи в них дрова й не даючи вогню згаснути.

Адже коли б предок, художник-кріпак Безсольцев, не написав цих картин і коли б інші Безсольцеви, з покоління в покоління, не зберегли б їх, то світ лишився б без оцих живих облич і ніхто ніколи не дізнався б, що ці люди жили на нашій землі.

Останнім часом Микола Миколайович щораз частіше думав про це. І його життя, взагалі коротке й тому сумне, як і кожне людське життя, раптом стало довгим, немовби воно тривало цілі віки.

Тепер, підкидаючи березові поліна в грубку, що обігрівала три невеличкі задні кімнати будинку, він згадав, як одного разу прокинувся вранці й зрозумів, що мешкав він тут одвіку, хоч і повернувся до рідного дому лише десять років тому. Але як твердо лягли на його життя всі події минулого родини Безсольцевих і містечка, що сплелися в міцний вузол, який нікому вже не пощастить ні розв'язати, ні розрубати.

1 він рушив від картини до картини, безгучно перемовляючися з усіма цими людьми на полотнах, аж поки дійшов до "Машки", вкотре вже роздивляючися її і захоплюючись.

Микола Миколайович перевів погляд на Ленку – які ж вони схожі з Машкою!

Машка стояла в отворі дверей прозоро-біла, в домотканій сорочці до підлоги. Дівчинка, видно, збиралася вибігти з темної хати на яскраве сонячне світло подвір'я, але в останню мить чомусь несподівано зупинилася в дверях і притьма повернула голову. Обстрижена наголо. Може, після хвороби? Рот у неї був напіврозтулений, ніби вона щойно вимовила якесь слово, що ось-ось мало долинути до вух Миколи Миколайовича. Саме тому, коли він підходив до Машки, то завжди намагався не шуміти й дослухався.

Як на щирість, то Микола Миколайович де в чому підозрював Машку. Ну, що вона мала родинний вплив на Ленку, як на свого нащадка, бо наступного дня, коли він приніс "Машку", то почув, як Ленка комусь сказала:

– Не дивись на мене так. Я однаково цього не робитиму. Нізащо!

Микола Миколайович швидко ввійшов у кімнату, йому було цікаво; хто ж завітав до Ленки, але там нікого не було. Микола Миколайович запитав у Ленки, з ким вона розмовляла. А вона зніяковіла й нічого не відповіла. Але йому ж то було зрозуміло з ким – з Машкою.

А ще через два дні – Микола Миколайович добре це помітив, бо це було 7 листопада і він рано-вранці перший на їхній вулиці вивісив прапор на воротах, а потім заходився готувати святковий сніданок, – задзвонив телефон, Ленка так стрімливо кинулася до нього, що він не встиг руку простягнути до апарата, хоча стояв поряд. Вона схопила трубку, сказала "Алло?" й хряпнула її на важіль. Микола Миколайович здогадався, що це був Димка, й швидко зник у мезоніні, щоб дати їм вільно поговорити. І почув, на свій превеликий подив, як Ленка… заспівала пісеньку. Але що найвразливіше – там, унизу, так йому здавалося, лунали два голоси, а не один. Начебто Ленка співала, а їй хтось підспівував. Може, це вітер завивав у коминах, а може, це рипіли висохлі мостини? А може, це душі померлих прийшли до нас у гості й подають свої голоси? Микола Миколайович засміявся, стоячи в оточенні картин.

– Ти з ким там співаєш? – гукнув він униз у отвір сходів.

Пісня увірвалася, потім Ленка засміялася й гукнула у відповідь:

– З Машкою!

Це все було в минулому. В любому, щасливому минулому, а тепер усе ввірвалося, розладналося, розлетілося на шматки. Треба було якось вирватися із зачарованого кола. Тільки обережно, уважно, не гублячи стежки, попереджав себе Микола Миколайович.

Він піднявся в мезонін і, як, бувало, Ленка, вийшов по-чережно на кожний з чотирьох балкончиків і подивився на чотири сторони світу, сподіваючися, що якась із сторін напоумить його. Проте з цього нічого не вийшло.

Микола Миколайович зійшов униз, у сад. Він заходився палити сухі гілки з дерев і замазувати свіжі рани коричневою фарбою, що лишилася після ремонту даху.

Він сподівався, що ця робота може привабити Ленку, але вона не прийшла йому на допомогу. Отже, їй не захотілося вмочати пензель у бляшанки з фарбою й проводити по ясному зрізу дерева, утворюючи яскраву пляму на сірому стовбурі яблуні?.. Кепські справи!

Працюючи в саду, Микола Миколайович увесь час стежив за Ленкою. Вона вийшла один раз із дому, і він миттю з'явився за нею тінню. Куди вона – туди й він. Усе хотів зірвати слово з її мовчазних уст, розговорити її, розсмішити… Але вона затято мовчала. Начебто заніміла.

Він спіймав її сумний, переляканий погляд. Його ножем по серцю різонуло – так захотілося їй допомогти, так безмірно захотілося її врятувати, – він кинувся до неї.

12 13 14 15 16 17 18