І, стоячи перед якою-небудь різьбленою кафедрою або вицвілою фрескою, поки гід монотонно й нецікаво щось пояснював, він раз по раз ловив себе на думці: "Професія — чоловік багатої вдови..."
Габріель прийшов до висновку, що прості дівчата, яких він зустрічав на вулиці, набагато кращі, ніж він сподівався, а аристократки — зовсім не такі привабливі, як йому здавалося, коли він читав романи д'Аннунціо. У римських вітальнях він побачив стільки герцогів, маркізів, принцес і баронес, що вони ні в якому разі не могли бути всі справжніми. Це дало йому підставу впевненіше користуватися своїм вигаданим титулом. Там він також переконався, — на підставі тієї уваги, яку він виявляв іншим або яку виявляли йому, — що Жакліна не ревнує його, отже, й не любить; Габріель зробив із цього висновок, що вона, як і раніше, вірна пам'яті першого чоловіка.
Коли на початку жовтня молодята повернулися до Парижа, пані де ла Моннері, Жаклінина мати, спитала Габріеля:
— Ну як, Франсуа? Сподобалася вам Італія?.. Чого це ви насупились? Ах, так, вас же звуть Габріель! Напевне, ніколи не звикну... А от я зненавиділа цю країну. Мій чоловік надто часто їздив туди з іншими. Тільки-но з'являлась нова коханка, він віз її туди.
— Мабуть, це у них спадкове, — промимрив Габріель.
— Що таке? Що ви сказали? — перепитала пані де ла Моннері — слух її дедалі слабшав.
— Я сказав, що там дуже гарно, — голосніше промовив Габріель.
А Жакліна подумала: "Мабуть, нам і справді, треба було поїхати до Іспанії. Та дарма: туди ми поїдемо на той рік".
Капіталом розпоряджалася Жакліна — вона багато років прожила на самоті, а також мала досвід з часів першого заміжжя, тому всі важливі питання розв'язувала сама. А Габріель, хоч і козирився та вдавав, ніби все робить він, насправді займався лише дрібними справами. Він сідав на валізи, щоб своєю вагою притиснути кришку й допомогти замкнути їх, ходив до банку, записував адреси в алфавітну книжку. У нього з'явилася звичка, характерна для бездіяльних людей, раз у раз поглядати на годинник, хоч йому ніколи не треба було кудись поспішати.
Розділивши в такий спосіб між собою тягар спільного життя, Жакліна й Габріель вважали, що все гаразд.
Більшу частину року вони вирішили проводити, в Моглеві. А в Парижі Жакліна обрала собі будинок на вулиці Любек, який належав їй і матері і в якому після смерті поета самотньо жила його вдова.
Пані де ла Моннері трохи побурчала для годиться, побідкалася, що їй доведеться одвикати від своїх звичок, а насправді навіть зраділа з такої перспективи.
Роки висушили маркізу, та не зігнули її стану. Як і раніше, обличчя в неї було суворе, гордовите, на голові здіймалася копиця сивого, злегка підфарбованого голубим волосся, але пишні плечі її опали.
— Ох, Франсуа, — казала вона Габріелеві, — в мене колись було таке розкішне тіло, тільки, на жаль, я не зуміла ним як слід скористатися... Між іншим, мого чоловіка це нітрохи не засмутило б... А тепер, скажу вам щиро, коли я вдягаюсь, то заплющую очі, щоб не бачити себе в дзеркалі. Це ж просто жах, що час робить з людиною!
Вона більше не ліпила ляльок із хлібної м'якушки — це була її улюблена розвага протягом багатьох років. Тепер вона по чотири години на день сиділа за бриджем з друзями-ровесниками.
Габріель не заперечував проти того, щоб жити з нею під одним дахом. Він вимагав тільки:
— Жакліно, попросіть вашу матінку називати мене моїм ім'ям.
Дітей, на превелику їхню радість, теж переселили на вулицю Любек. Жан-Ноель, як і раніше, ходив до гімназії Жансона де Сейї, а Марі-Анж перевели з монастиря Пташок божих до школи при монастирі Успення, неподалік від будинку де ла Моннері.
І брат, і сестра тільки виграли від цього: тепер їх не примушували снідати з дідом, і вони їздили до нього лише в четвер; зате довелося забути про поїздки до школи на "Ролс-Ройсі".
Діти й Габріель поки що не налагодили ніякого контакту, ніяких відносин. Жан-Ноель і Марі-Анж ставилися до нього з повагою, але холодно. Слово "тато", — а їх примусили так називати Габріеля, — вони вимовляли над силу; воно бентежило й самого Габріеля. Однак Марі-Анж не залишалася байдужою до вроди й елегантності вітчима. В його присутності вона силкувалася говорити вишукано й навіть трохи манірно. А Габріель часом довго дивився своїми блискучими карими очима на дітей. Потім з грудей у нього виривалося тяжке зітхання, і він кидав погляд на годинник-браслет.
III
З будинку Шудлерів мали перевезти особисті речі Жакліни, інакше кажучи, все те, що залишилося від їхнього спільного життя з Франсуа.
Габріель охоче погодився домовитися з перевізниками: це входило в його прямі обов'язки.
Однак того ранку, на який призначили переїзд, у Жакліни раптом почався жахливий напад мігрені, хоч досі ця недуга її не мучила; мабуть, то був наслідок душевних переживань.
— Габріелю, — змученим голосом звернулася Жакліна до чоловіка, — я прошу вас поїхати зі мною на авеню Мессін. Пробачте мені, я знаю, що ця поїздка буде для вас неприємна, та я справді дуже погано почуваю себе, а речі перевезти треба. Зате з минулим буде кінчено, і ми ніколи більше не говоритимемо... про те, що завдає вам прикрощів, — додала вона, зробивши невиразний жест і немов обіцяючи в майбутньому йти в усьому на поступки.
Габріель хотів був рішуче відмовитися, сказати, що для головного болю вона могла б вибрати й інший день, але примусив себе проявити м'якосердість.
— Гаразд, я поїду, — мовив він.
Жакліна була глибоко вдячна йому за таку чуйність.
Того ж ранку барон Шудлер, тільки-но розвиднілося, якнайуважніше оглянув кімнати, де колись жили Франсуа й Жакліна, обшукав кожну шухляду й забрав усі речі та папери, що, на його думку, мали залишитися в нього, навіть перлові ґудзики від синової фрачної маніжки.
Потім, замість того, щоб їхати до банку, як звичайно, старий колос замкнувся у своєму кабінеті на другому поверсі й категорично заборонив тривожити себе.
Коли приїхали Габріель і Жакліна, вантажники були вже на місці. Жакліна дала їм потрібні вказівки і з компресом на лобі лягла в своє колишнє ліжко. Все навколо неї огорнув чорний туман, у якому крутилися золоті кола; кожне слово, кожний звук нестерпним болем озивався в її вухах. У Жакліни навіть майнуло в голові, що вона захворіла. Водночас вона невиразно усвідомлювала, що цей біль позбавляє її страждань, пов'язаних із переїздом, бо не дає прокинутися надто тяжким спогадам.
"Сердешний Габріель... який він усе ж таки добрий..." — казала вона в думці.
А "сердешний Габріель", зціпивши зуби, похмуро стежив у сусідній кімнаті за пакуванням книг та різних дрібничок, бо ніяких солідніших речей перевозити їм не дозволялося.
Раз по раз він питав крізь прочинені двері:
— Біла фарфорова лампа?
— Ні, вона залишається, — кволим голосом відповідала Жакліна.
Вона згадала, як ця біла лампа, що Стояла за три кроки від неї, горіла в далекому минулому. Як мало вечорів провели вони з Франсуа при світлі цієї лампи! І Жакліна зраділа, що в подружжя Жакліна-Габріель буде інша лампа на вулиці Любек і ще інша в Моглеві. Вона насунула компрес на самі очі, щоб приховати сльози. "Адже ці щасливі хвилини можуть повторитися", — подумала вона.
В одній із порожніх шаф Габріель знайшов пару вечірніх чоловічих туфель. Вони стояли носками до дверцят, поблискуючи лаком під шаром пилу. Здавалося, що в них стоїть тінь мерця і теж стежить за пакуванням речей. Габріель мимоволі хряпнув дверцятами шафи. Серце в нього шалено калатало.
— А от... тут стоять туфлі! — крикнув він Жакліні. — Ви неодмінно хочете їх зберегти?
— Нехай їх віддадуть слугам, — відповіла дружина, навіть не ворухнувшись.
— Знаєте, Жакліно, — в'їдливо промовив Габріель, — по-моєму, ви серйозно хворі. В такому стані ви навряд чи зможете в наступному сезоні взяти участь у полюванні. Вам треба полікуватись. .
— Так, я з вами згодна, — примирливо прошепотіла вона.
Габріель дивився на дружину, яка лежала, витягнувшись на весь зріст, глибоко поринувши головою в подушку.
"Отут, на цьому ліжку, Франсуа володів нею, — подумав він. — А вона лежала, чекаючи його, як ось зараз..."
Гаряча хвиля огорнула його тіло, він стиснув кулаки й одвернувся, намагаючись зосередити всю свою увагу на вантажниках, на їхніх величезних брудних ручиськах, які так уміло робили гніздечка в соломі, що лежала в ящиках, і укладали туди всякі ламкі речі. Але очі його самі поверталися до дверей, крізь які видно було ліжко.
"Ніякої мігрені в неї немає, вона просто прикидається: напевне, хоче воскресити в пам'яті сцени кохання з ним. І це робиться в моїй присутності... У мене на очах!"
Він перейшов у протилежний куток, але даремно. Погляд його раз по раз зупинявся на цьому компресі, що, наче маска, ховав обличчя дружини, яка в його уяві віддавалась цієї миті іншому.
"Та що мені зрештою до цього: якщо її хвилює мрець, то нехай собі й живе з ним!.. А я одружився з нею тільки заради грошей. А схочу, то першої-ліпшої хвилини..."
На думку йому спадали найбрутальніші слова, почуті на вулиці та від повій, — вони п'янили, наче вино; Габріель зараз охоче випив би вина, щоб заглушити голос правди; він сам собі не хотів признатися в тому, що кохав Жакліну й невимовно страждав — страждали його гордість і його тіло — від ревнощів до минулого.
Перед його очима, наче мозаїка-головоломка, поступово відтворювався образ Франсуа — цього мерця, від якого зостався тільки прах у дубовому ящику.
Раптом розчинились двері навпроти, і на порозі з'явився барон Шудлер. Він не зміг далі залишатися в своїй кімнаті.
Дебела постать Шудлера заповнила весь дверний отвір, в очах під товстими повіками спалахували червонясті вогники.
— Браво, месьє, я вас поздоровляю, — сказав він Габріелеві. — Ви не тільки взяли в мене, літньої людини, онуків, але й забираєте останні реліквії, що залишилися після сина. О, я вас поздоровляю від усієї душі. Ви собі вибрали непогане заняття.
Розгубившись від несподіванки, Габріель, — він не думав побачити тут старого й не був готовий відбити напад, — зміг усе-таки зберегти свій бундючний вигляд.
— Але, месьє... Я вас не розумію... — запинаючись, відповів він. — Мені здається... Я ж прийшов сюди...
Жакліна, почувши голос, кинулася на захист чоловіка з такою рішучістю, якої Габріель у цю хвилину зовсім не чекав від неї.