Але ранок нічого особливого не приніс. Тороманова купила молоко в молочній і повернулася додому, а Тороманов сходив лише до кіоску за газетами і цигарками.
Цього дня крамничка Тороманових, очевидно, була зачинена — хазяї, певно, дуже стомилися під час своєї недільної прогулянки.
О четвертій годині дня Тороманов вийшов з дому зі своєю великою базарною сумкою під пахвою. Слідом за ним пішов Коста, а Бебо і Юлія одразу ж послали очікувати перед будинком зубного лікаря. Решта групи розсипалась по вулиці, щоб здалеку слідкувати за своїм супротивником. Ніколи досі Тороманов не йшов у супроводі такого великого конвою — цього разу було вжито всіх заходів, щоб він не вислизнув з рук. Після подій, які сталися протягом останніх днів, хлопці відчували, що наблизились рішучі хвилини.
Проте Тороманов навіть не підозрював, що перебуває в такому щільному оточенні. Він ішов спокійно, на поворотах кидав швидкий погляд назад, але жодного разу не звернув уваги на хлопчаків, які йшли вулицею, не дивлячись на нього. Підійшовши до першого великого продовольчого магазина, він зайшов всередину, оглянув, не поспішаючи, вітрини і почав купувати. Перше замовлення його було — півкруга доброго балканського сиру, потім кілька банок варення. Коста, що наче байдуже оглядав вітрини, відчув, як серце його прискорено забилося.
Покупки продовжувались.
У кабінеті
Бебо й Юлія підійшли до будинку зубного лікаря, засапавшись від швидкої ходьби. За попереднім планом вони мали почекати Тороманова на той випадок, коли він якимось чином вислизне від переслідування інших. Бебо при цьому повинен був відразу піднятися до зубного лікаря і, сидячи в нього як звичайний пацієнт, дізнатись, що там робиться. Ця думка аж ніяк не приваблювала його, і він навіть відчував уже свій занімілий з'їдений зуб. Не дуже приємно буде, коли незнайомий лікар міцно притисне його на стільці і суне в дупло зуба противний свердлик.В цю ранню післяобідню годину вулиця була безлюдна. Здалеку линув звичайний гомін великих столичних проспектів — дзенькіт трамваїв, гудки автомашин, тонкий свисток регулювальників. Звідкісь вилізла відгодована кішка і ліниво попростувала до протилежного тротуару. Юлії, зачарованій її м'якою ходою і великими жовтими очима, хотілося погукати їй "киць-киць-киць!", але раптом, згадавши про своє серйозне і важливе доручення, вона соромливо затулила рота.
Минуло чверть години, і нічого особливого не сталося. Час від часу якийсь випадковий прохожий перетинав вулицю, велосипедист подзвонював дзвоником, і знов наставала тиша. Вікна квартири зубного лікаря були відчинені, але в них не з'явилася жодна постать, наче в кімнаті і в кабінеті нікого не було. Протягом усього часу з парадних дверей цього білого будинку вийшла тільки якась згорблена бабуся. Так, чекати — це дуже нудно.
— Слухай, Бебо, давай пограємо в класи! — раптом запропонувала Юлія.
Бебо, який весь час думав про свого зуба, було не до ігор.
— Дурниці верзеш! — сказав він презирливо. — Адже я не дівчинка!
— І хлопчики граються в класи…
— Граються, тільки маленькі…
— І ми повинні гратися! — сказала наполегливо Юлія. — Якщо хто-небудь згори побачить у вікно, що ми стоїмо і когось чекаємо, нас можуть запідозрити…
Бебо, зітхнувши, погодився, Юлія дістала з кишені фартуха грудочку крейди, накреслила клітки, і гра почалася. Давно вже Юлія — ще відтоді, як вступила в компанію хлопців, — не гралася ні в які ігри, і тепер очі ЇЇ радісно заблищали. Саме в розпалі гри біля них хтось озвався:
— Можна й мені погратися?
Юлія злякано обернулася. На тротуарі стояла висока худенька дівчинка з двома товстими, блискучочорними косами і з новим червоним галстуком поверх білої блузки. Це була дівчинка, з якою Юлія познайомилась минулого разу, чекаючи на вулиці Тороманова.
— Ах, це ти! — зраділа Юлія. — Звичайно! Втрьох цікавіше!
Але Бебо насупився. Гратися з одною дівчин, кою в класи — ще сяк-так, а з двома — це вже ні на що не схоже. І потім… Якщо з'явиться раптом Тороманов, як вони відчепляться від неї? Він стрибав неохоче на одній нозі по квадратах, відчуваючи, як з кожною хвилиною псується його настрій. Обидві дівчинки помітили це.
— А ви не боїтесь гратися отут, на нашій вулиці? — раптом спитала Живка.
— А чого боятися?
— Як чого? А якщо прийде Крум?
— Який Крум? — не зрозуміла Юлія.
— Той, якого ви били минулого разу…
Юлія зовсім уже забула про нього. Бебо перестав стрибати і, сердячись з іншого приводу, гнівно пробурчав:
— Якщо з'явиться, я йому так дам, що аж он куди полетить.
Юлія з повагою дивилася на його палець — він показував аж на середину вулиці. Живка, старша і не така довірлива, повільно похитала головою:
— Не знаєте ви, який він, через те й кажете.
— Нехай тільки прийде сюди! — хоробро заперечив Бебо, хоч зовсім не почував себе так уже впевнено.
— Краще б не приходив, — скептично зауважила Живка.
— Ні, краще нехай прийде! Ми відучимо його чіплятися!
— У всякому разі він дуже поганий хлопець, — сказала тоном дорослої дівчини Живка. — Знаєте, його впіймали в школі, коли він малював крйдою фашистські свастики!
— Що? — здивувалась Юлія.
— Такі ламані хрести, — важно пояснила Живка. — Фашистську емблему!… Уявіть собі! Просто… фашист!
— Нехай тільки потрапить мені до рук! — погрозився похмуро Бебо.
Та не минуло й п'яти хвилин, як він гірко пошкодував про те. Саме в розпалі гри звідкись з дворів вийшов рудоволосий хуліган і, не поспішаючи, попрямував до дітей. Він був, як завжди, босий, в коотких штанах, в одній руці тримав сукувату палицю, а в другій уламок старого заліза. Побачивши це озброєння, Бебо відчув, як кров його засилає в жилах, обличчя ледве помітно зблідло, рудоволосий наблизився і, помітивши Юлію, втуир в Неї свої маленькі злі очиці. Було ясно, він упізнав давнього свого ворога.
— Забирайтеся геть звідси! — наказав він грубо і похмуро. — Ну, щоб і духу вашого тут не було!
— Ти сам забирайся! — так само грубо крикнув на нього Бебо, але голос його неначе затремтів і обличчя втратило свій рішучий вираз. Все ж різкий тон справив враження на рудоволосого.
— Ач, який розумний! — сказав він більш лагідним тоном. — От як дам тобі раз, то прилипнеш, як гербова марка, до стіни!
— А я от як заїду тобі раз, то у тебе й очі повилазять!
Хоч погроза була страшна, тон Бебо прозвучав досить примирливо, і вигляд його не провіщав нічого особливого.
— Ого! — сердито пробурчав рудоволосий. — Який ти страшний.
— Мало було тобі минулого разу? В очах рудоволосого мигнула ненависть і цікавість.
— Ага-а, так ти з тієї компанії? Через те такий лютий? — Він промовив і покрутив палицею в руці. — Підходь, підходь, саме ти мені й потрібний!
— А інші потрібні тобі?
— І вони потрібні…
— Тоді почекай дві хг'лини! Вони ось зараз прийдуть!
На обличчі рудоволосого виразно відбився неспокій.
— А де вони?
— Тут… нагорі, у зубного лікаря! Коли хочеш — можу свиснути їм! Поки скажеш "ой" — прибіжать!
Рудоволосий подивився довгим, сповненим ненависті поглядом на Бебо і потім, не кажучи ні слова більше, так само повільно попростував вулицею. Переможець, за яким залишилось поле бою, тріумфуюче глянув на дівчаток — на тих, через яких він не втік ще в першу хвилину. На його подив, обличчя в Юлії було непривітним, навіть похмурим.
— Дуже добре ти йому завдав страху! — з прикрістю сказала вона. — Просто в нього щока посиніла!
— Зажди, а…
— Коли б Пешо був тут, — перебила його Юлія сердито, — він би з ним звів рахунки…
Бліде обличчя Бебо почервоніло від раптового припливу крові.
— Зрозуміло, що не можна було зчиняти ґвалту! — збентежено сказав він. — Хіба ти не знаєш, яке наше завдання?
Юлія замовкла. Але остання фраза, видно, привернула увагу Живки, бо вона через якусь мить спитала:
— О А ви чого приходите сюди? Ви ж далеко звідси живете!
— Так… приходимо! — все ще ображений, пробурчав Бебо.
— Очевидно, тут плити кращі для класів, — трохи насмішкуватим тоном промовила Живка.
— Дурниці — класи! Я просто приходжу до зубного лікаря.
— Ага!
— Лікую собі зуба…
— Авжеж, тільки лікар живе нагорі…
— Чекаю, поки настане час! — сердито насупився Бебо. — Мені призначено на певний час…
Живка посміхнулася, її смугляве обличчя наче засяяло.
— Інакше кажучи, трохи боїшся, — сказала вона, але в тоні було більше співчуття, ніж насмішки.
— Ні, не тому, що боюся, а…
— Знаю, знаю… В усякому разі, всі кажуть, що зубний лікар просто диво! Працює без "ой"!
— Ти його знаєш? — спитала несподівано Юлія.
— Звичайно, знаю! Живемо ж в одному будинку… Я теж лікувала собі зуб у нього, подивися! — вона широко розкрила рота перед новою своєю подружкою. — Цей, пломбований, бачиш? Дуже хороша людина і добре працює, кажу тобі!
— Хороша людина, кажеш? — спитала Юлія.
— Авжеж, хороша…
— А ти впевнена?
— Як тобі сказати — впевнена, — але голос її не був до кінця упевнений, — взагалі, поважна людина…
Юлія уважно подивилася на неї.
— А я чула, що він — фашист! — раптом сказала Юлія.
Останнє слово примусило Живку здригнутися. Вона примружила очі, навіть трохи замислилась, потім усміхнулася.
— Ні, не фашист… Звичайно, ні… Звідки він може бути фашистом? Ти просто вигадала.
— А ти цілком упевнена? — спитав Бебо.
— Впевнена! — більш рішуче сказала Живка.
— А звідки ти знаєш?
— Тато казав мені… Бебо на мить замислився.
— А хто твій тато?
— Тато? Тато — офіцер!
— Очевидно, з старих офіцерів…
— Ні… — уже нетерпляче заперечила Живка. — І якщо хочеш знати, він учився у Радянському Союзі, два роки тому закінчив… А чому ви питаєте?
— Нічого, просто так говоримо! — пробелькотів задоволений Бебо. — Тільки от ми забули про гру… Чия черга?
— Моя, — відповіла Юлія без настрою.
Безперечно, вона мала від чого втратити настрій. По-перше, Бебо виклав усе перед Живкою і, по-друге, звідки зубний лікар може бути хорошою людиною? А якщо він справді хороша людина, як каже Живка, то, значить, вони потрапили на невірний слід, а всі так сподівалися, що у лікаря розплутаються всі загадки! Ні, не може бути, певно, Живка помилилася! Як може якась дівчинка збагнути таємниці шпигунів? Адже ж шпигуни для того й шпигуни, бо вміють добре прикидатися! Іноді можуть жити десять років під самим твоїм носом, учиняти диверсії, і ти нічого не помітиш!
Заспокоюючи себе такими доводами, Юлія все ж відчувала тривогу.