— Чому ж ви його не заарештуєте?
— Тому що, мій хлопчику, в пас немає ніяких доказів... Як же ми його отак просто заарештуємо... Він, можливо, зовсім не винний...
— Не винний? — здивувався Зарко. — Хіба ж він не бандит?
— Згодом розберемося, бандит він чи ні... Спочатку ми простежимо за ним, вивчимо його...
Зарко стояв отетерілий на вулиці, не вірячи тому, що чув. Навіщо гаяти час? Найкраще заарештувати його одразу ж і детально розпитали про все. Якщо він винний, все владнається, й Васко буде вільний. А якщо не винний, нічого страшного — його відпустять, ніхто його не з'їсть.
Інспектор ніби відгадав його думки.
— Слухай, Зарку, краще проґавити злочинця, ніж образити невинну людину! — м'яко проказав він. — Одне з найгірших почуттів на цьому світі — незаслужена образа!..
Зарко подивився інспекторові в добре, розумне, чесне обличчя.
— Так, — зітхнув він присоромлено, але все ж непевно. — До побачення...
Андрійко все ще чекав на розі. Зарко зиркнув на нього спідлоба й похмуро пробурчав:
— Ти справді допоміг!.. Та все одно — спокутуй свою провину!..
Андрійко нічого не відповів — схилив голову й мовчки рушив поруч Зарка, хоч йому кортіло запитати, що ж буде далі.
Минулі дні не принесли інспекторові ніякої радості. Протягом цього часу майже всі його зусилля були спрямовані на розшуки таємничої легкової автомашини. Це складне завдання взяла на себе передусім державна автоінспекція. Вона знала весь автомобільний парк і мала найкращі можливості для стеження. За ці дні жоден автомобіль марки "Москвич", що рухався по місту або стояв десь у громадському гаражі чи на станції технічного обслуговування, не залишився не оглянутим. Під усякими приводами автоінспекція встигла перевірити й "Москвичі" в приватних гарантах. Лишилися тільки автомобілі, яких не було в місті. На жаль, виявилося, що їх чимало. Літо — найкращий сезон для автолюбителів. У літні місяці мало хто з них сидить у місті — більшість виїздить на курорти, на чудові морські узбережжя. Цією останньою партією "Москвичів" зайнялися місцеві органи автоінспекції, але наслідки перевірки ще не надійшли.
І все ж таки досьогоднішні пошуки дали якийсь результат. Було виявлено шість "Москвичів" з усілякими прикрасами на передньому склі. Беззаперечно було встановлено, що два з них мають повне алібі. В день злочину один з них перебував у Варні, а другий стояв з розібраним мотором у ремонтній майстерні. Під сумнівом були чотири машини, але їхні власники не викликали ніякої підозри. Машини належали літньому, дуже відомому письменникові, художниці, професорові політехнічного інституту й підполковникові авіації. Біографії письменника і льотчика були такі, що їх одразу ж зняли з рахунку. Лишалися під запитанням професор і художниця. Художниця навряд чи викрала б дитину — злочин був справою чоловічих рук. Треба було тільки з'ясувати, чи не позичала вона автомобіль комусь іншому. Нічого сумнівного не можна було виявити і в поведінці професора. Табаков наказав перевірити їхні друкарські машинки — навіть машинку письменника. Виявилося, що машинок тільки дві — в письменника й професора політехнічного інституту, але вони інших марок—"Еріка" й "Оліветті".
І все-таки, попри ці невтішні дані, інспектор Табаков не втрачав надії. Органи міліції зайнялися вивченням найменших подробиць і звичайних буднів тих осіб, на яких поширювалась підозра. Характер вчиненого злочину був такий, що коли хтось із них дійсно винний, йому було б надзвичайно важко приховати всі сліди. Крім того, чекали даних з провінції — можливо, вони наведуть на якийсь новий слід.
Саме в цей час надійшло важливе повідомлення від хлопчаків про чоловіка в жовтих черевиках. Табаков виділив своїх найдосвідченіших і найкмітливіших працівників і суворо наказав їм провести розслідування в найкоротший строк. Уже наступного ранку інспектор мав основні відомості про того чоловіка, але вони не давали ніяких надій на успіх. Виявилось, що чоловік у жовтих черевиках дуже мало схожий на злочинця. Він був студент-хімік, щойно закінчив практику й готувався до державного іспиту. Квартира, в якій мешкав, йому не належала, — він піднаймав лише одну маленьку, але гарну кімнатку. Характеристики з університету й заводу, де він проходив практику, були найкращі — вони свідчили, що це серйозна й розумна людина без будь-яких істотних вад і слабостей. Лише одна обставина збентежила інспектора. Анані Христов — так звали майбутнього інженера — захоплювався літературою. Його найбільшим успіхом була участь у літературному конкурсі, де він одержав третю нагороду за повість, яка не вийшла друком, але інспектору вдалося її знайти й нашвидку прочитати. Повість була сповнена гарячого й щирого патріотичного почуття. Отже, написала її людина чистого внутрішнього світу. Чи може така людина бути злочинцем або співучасником злочинців?.. Глибоко в душі інспектор заперечував таку можливість. Залишалося тільки перевірити, чи не став молодий хімік випадково зброєю в руках злочинців — не знаючи, що саме він робить.
Але як це перевірити?
Добре подумавши, інспектор обрав найпростіший і водночас найпевніший спосіб — поговорити з майбутнім інженером. Прийнявши це рішення, Табаков відчув, як йому одразу ж полегшало. Він підвівся з-за письмового столу, вдяг піджак і швидкими кроками подався на квартиру до студента.
Цього разу йому пощастило — молодий чоловік був удома. Він стояв на порозі з очікувальним виразом на обличчі, без будь-якого бажання запрошувати гостя до кімнати.
— Я з міліції, — ввічливо проказав Табаков. — Хочу поговорити з вами...
В погляді юнака промайнуло тільки легке здивування — й нічого більше. Він одразу відступив убік, інспектор пройшов до кімнати, де, як він і сподівався, не було особливого ладу.
— Прошу, сідайте! — сказав молодий хімік.
— Моє прізвище Табаков, я інспектор карного розшуку, — заговорив гість офіційним тоном. — Прийшов до вас по довідку.
— Прошу! — сказав юнак і в погляді його знову промайнуло здивування.
— Я говоритиму відверто!.. Вчора близько п'ятої години ви були на вулиці Ясній. Там ви простояли близько двадцяти хвилин, після цього пішли... Нас цікавить, навіщо ви були там, кого чекали...
Юнак поморщився:
— Це важливо?
— Так, для нас дуже важливо! — твердо проказав інспектор. — На жаль, цей ваш вчинок зв'язаний з одним дуже серйозним злочином...
Брови в майбутнього інженера підстрибнули вгору.
— В мене було призначено там побачення! — відповів він серйозно. — Але воно не відбулося...
— З ким ви мали зустрітися?
— З моєю подругою...
— Так... І кажете, що вона не прийшла?
— Саме так...
— Таке з вами сталося вперше?
— Ні, не вперше, — відповів майбутній інженер, і його обличчя ледь спохмурніло.
— Гаразд!.. Коли це було ще?
— Днів десять тому...
— Чи не пригадуєте, о котрій годині було призначено вам побачення того разу...
— Пригадую... Об одинадцятій...
Інспектор швидко поглянув на нього.
— Трохи незвичайний час для побачення, — сказав він досить сухо.
— Ми хотіли поїхати в місто Банкя під Софією, — сказав юнак. — У гості до нашого спільного друга...
— Ви не поцікавились, чому вона не прийшла?
— Я дзвонив їй кілька разів! — зі щирою гіркотою мовив юнак. — Та, здається, вона ховається від мене... Я добився до неї лише кілька днів тому, ми домовились про вчорашню зустріч... Але, як я вам уже казав, учора вона теж не прийшла...
— А чому ви призначаєте побачення саме там? — запитав інспектор...
— Вона недалеко живе... А та вуличка зовсім тиха...
— Ну и що з того, що тиха?
Студент знову спохмурнів.
— Мені здається, що ви надто перебираєте, товаришу! — невдоволено проказав він. — Хіба це має якесь значення?
— Саме це має найбільше значення...
— Все дуже просто! — пояснив юнак без особливого бажання. — Вона — дочка мого викладача в університеті... І я не хотів би, щоб він мене побачив...
Інспектор замислився.
— Скажіть мені її ім'я та адресу... Це необхідно...
Молодий чоловік зітхнув, потім, не проронивши більше жодного слова, написав на коробці з-під цигарок те, що від нього вимагав інспектор.
— Ще одна маленька неприємність! — сказав Табаков. — Доки триватиме перевірка, ви залишитесь тут під наглядом...
— А це навіщо?
— Дуже просто... Щоб ви не могли домовитися з нею, якщо мене обманули...
— Нехай так! — зітхнув студент.
За чверть години Табаков був уже біля квартири викладача хімічного факультету. Йому відкрила невисока дебела жінка, на вигляд вірменка, з претензійно накрученим волоссям та яскравим манікюром на коротеньких пальцях.
— Я хочу побачити вашу дочку! — сказав інспектор, силкуючись надати своєму голосу якомога м'якшого і ввічливішого відтінку.
Жінка підозріливо подивилась на нього.
— Зараз у неї немає настрою, — похмуро відповіла вона.
— Я з міліції, — проказав інспектор рівним голосом. В очах жінки враз спалахнули тривожні вогники.
— З якого приводу? — запитала вона, даючи йому дорогу.
— Не хвилюйтесь... Кілька зовсім незначних запитань...
Інспектор помітив вираз полегшення в неї на обличчі.
— Лілі! — гукнула жінка низьким, трохи хрипким голосом. — Тебе питають!..
Потім, повернувши до інспектора своє кругле, вже немолоде обличчя, довірливо прошепотіла:
— Я залишу вас наодинці!..
— Дякую! — сухо проказав інспектор.
До передпокою ввійшла дівчина, зовні схожа на матір, тільки тоненька й струнка, з гарним миловидним обличчям. Неприємне враження справляв її претензійний модний вигляд, млосний погляд і неприхована погорда в манерах. Інспектор показав їй посвідчення і краєм ока зауважив, що воно справило на неї сильне враження.
— У мене до вас лише кілька дрібних запитань! — сказав він. — Так що можете бути спокій пою.
— Мені нема чого хвилюватися! — стримано відповіла дівчина. — У мене все гаразд...
— Я радий!.. Отже, скажіть мені, чи знайомі ви зі студентом-хіміком, на ім'я Анані Христов?
Іскринка полегшення блиснула в темних очах у дівчини.
— Так, знайома...
— І які ваші стосунки?
— Ми друзі...
— Гаразд!.. Це означає, що ви зрідка зустрічаєтесь?..
— Так, саме зрідка! — з посмішкою відповіла дівчина.
— На вулиці Ясній, здається...
— Так, зустрічалися й там...
— Коли була ваша остання зустріч?
Дівчина замислилась.
— Давненько... Може, з півмісяця тому, а може, й більше.
— І після того він не подавав про себе звістки?
— Навпаки, дуже часто...
— Хотів з вами зустрітися?..
— Щось таке! Хоча б востаннє!..
— Так...