Рана за раною до тих пір, поки все обличчя не покриють шрами, чорт забирай! А якщо він так і народився?
Стояла ще глибока ніч, але вже відчувалося наближення світанку: з'явилися автомобілі, один за одним котили вантажівки, поспішали забулдиги — опівнічники. Сержант усе розмірковував: "Стільки за своє життя типів побачив і чому мене так займає цей голозадий?". Але тут же знизав плечима: "Проста цікавість, зайняті мізки, поки триває обхід". Він незабаром виявив Сарате, поліцейського, який служив разом із ним ще у Айякучо (Головне місто однойменного департаменту в Перу. Перекл.) Сержант отримав від нього вже підписаний протокол: одна бійка, поранених нема, нічого суттєвого. Літума розповів йому про негра, але на Сараті справила враження лише історія з бутербродами. Поліцейський був затятим філателістом і кілька кварталів — поки проводжав сержанта — розповідав йому, що цього ранку придбав трикутні марки Абіссінії із зображенням левів і змій у червоному, синьому і зеленому тонах, що марки ці — рідкісні і що виміняв їх на п'ять аргентинських, які нічого не варті.
– Але їх можна видати за дорогі, – перебив його Літума.
Пристрасть Сарате – в інших випадках Літума ставився до неї з почуттям гумору – сьогодні дратувала сержанта, і він зрадів, коли їм довелося розстатися.
У небі вже проступала синява, із сутінків виникали сіруваті, прозорі, перенаселені будинки Кальяо. Літума прискорив крок, рахуючи квартали, що залишилися до комісаріату. Цього разу він зізнався собі, що ця квапливість пояснювалася не стільки втомою після довгого нічного обходу, скільки бажанням ще раз побачити негра. "Ніби все це — сон і ти сам не віриш, що ця ящірка існує насправді, Літума".
Але негр був: він був на місці. Згорнувшись у клубок, спав на підлозі підвалу. Жулик-кишеньковий злодій заснув в іншому кутку, і його обличчя все ще зберігало зляканий вираз. Всі інші теж спали: лейтенант Конча утнувся головою в стос своїх коміксів, Камачо і Аревало притулилися один до одного плечима на лаві біля входу. Літума довго дивився на негра, на його кістки, що стирчали, сплутане волосся, величезний рот, сирітливий зуб, тисячі шрамів, що покривали його, стежив за тремтінням, яке пробігало по тілу сплячого. І думав: Звідки ж ти взявся, чорний? Нарешті він простяг свій звіт лейтенантові, той розплющив почервонілі очі.
— Закінчується на сьогодні ця канитель, сержант, — промовив він сонним голосом. — На день менше служби, Літумо.
"І життя теж", — подумав сержант і попрощався, голосно клацнувши підборами. Було шість ранку, він був вільний. Як завжди, завернув на ринок до доньки Гуальберте випити киплячого бульйону, з'їсти пару пиріжків з картоплею, квасолі з рисом, молочного киселю. Після цього він вирушив до своєї кімнати на вулиці Колон. Він не міг заснути досить довго, а тільки-но заснув, йому відразу наснився негр. Навколо змії та леви, червоні, зелені, сині – у серці Абіссінії, – негр у циліндрі, високих чоботях і з хлистом приборкувача в руках. Звірі танцювали, підкоряючись помахам його палички, а натовп, що розмістився на ліанах, між стовбурами та на гілках дерев, де весело свистіли птахи і кричали мавпи, бурхливо аплодував дресирувальнику. Але замість того, щоб кланятися глядачам, негр став навколішки і благаюче простягнув руки, очі його були сповнені сліз, величезна щілина рота відкрилася, і звідти вирвалися звуки, гіркі, люті, плутані, як головоломка, як нікому не зрозуміла музика.
Літума прокинувся годині до третього дня в дуже поганому настрої і втомлений, хоч і проспав сім годин. "Напевно, його вже відвезли в Ліму", — подумав він. Поки він бризкав, як кіт, собі водиці в обличчя і одягався, йому уявлявся шлях негра: швидше за все, чорного забрав патруль о дев'ятій ранку, йому дали ганчір'я прикритися, потім відвезли до префектури, тут на нього завели справу і відправили до підвалу попереднього ув'язнення, де він сидить зараз — у темній норі, серед волоцюг, шахраїв, скандалістів і забіяк, зібраних за останні двадцять чотири години, — тремтячи від холоду, вмираючи з голоду, ловлячи вошей.
День стояв сірий і вологий, люди рухалися в тумані, наче риба в каламутній воді. Літума, задумавшись, повільно йшов обідати, знову до доньї Гуальберте; дві булки з селянським сиром і чашку кави.
— Дивний ти сьогодні, Літумо, — сказала йому сеньйора Гуальберта; старенька добре зналася на людях. — Грошові труднощі чи любовні?
– Я все думаю про одного типа, якого знайшов учора, – відповів сержант, пробуючи каву кінчиком язика. – Заліз у склад на морському вокзалі.
– Що ж у цьому дивного? — Запитала донька Гуальберта.
— Він був зовсім голий, все тіло — у шрамах, грива — як колючі зарості, і не вміє говорити, — пояснив їй Літума. — Звідки може з'явитися така людина?
— З пекла, — засміялася стара, одержуючи від нього гроші.
Літума вирушив на площу Грау зустрітися зі старшиною Педральбес. Вони познайомилися багато років тому, коли сержант був ще простим поліцейським, а Педральбес – простим матросом, обидва служили у Піско. Потім їхні долі майже на десять років розійшлися, але два роки тому знову перетнулися. Вільні дні вони проводили разом, і Літума почував себе у сім'ї Педральбеса як удома. Друзі вирушили до Ла-Пунти, до клубу старшин та матросів, випити пива та зіграти на більярді.
Насамперед сержант розповів старшині історію про негра. Педральбес негайно знайшов їй пояснення:
– То це ж африканський дикун, який "зайцем" приплив сюди на кораблі. Весь шлях ховався, а прибувши до Кальяо, пірнув уночі у воду і незаконно проник на територію Перу.
Литумі здалося, що засяяло сонце: все раптом стало на свої місця.
— Ти маєш рацію, це точно, — сказав він, клацнувши язиком і ляснувши в долоні. — Точно! Він приїхав із Африки. Ну зрозуміло ж! А тут, у Кальяо, його висадили, мабуть, щоб не платити йому за роботу, а можливо, його в трюмі виявили і щоб звільнитися від нього…
– Його не передали владі, бо розуміли, що влада не захоче такого прийняти, – розвивав свою думку Педральбес. – Його висадили силою – мовляв, сам виходь із становища, дикуне.
– Цей голозадий навіть не знає, де знаходиться, – сказав Літума. – Якщо його крики – крики не психа, а дикуна, то так верещать дикуни.
— Загалом, така ж історія, якби ти, братику, сів у літак, а тебе висадили б на Марсі, — засміявся Педральбес.
— Розумні ми, — зауважив Літума. – Уявили все життя цього звіра.
— Скажи краще, це я розумник, — заперечив Педральбес. — Але що з ним зроблять, з негром?
Літума подумав: Хто його знає?
Вони зіграли шість партій на більярді, чотири виграв сержант, тож за пиво платив Педральбес. Потім попрямували на вулицю Чанчамайо, де в будинку із заґратованими вікнами жив Педральбес. Домітила, його дружина, якраз перестала годувати своїх трьох хлопців. Побачивши чоловіків, вона сунула в ліжко найменшого, двом іншим наказала не висовувати носа за двері, потім трохи прибрала волосся, взяла чоловіків під руки, і вони пішли.
У кінотеатрі "Портеньо" на авеніді Саенс-Пенья вони переглянули італійський фільм. Літумі та Педральбесу він не сподобався, але Домітіла сказала, що ще раз сходить на цю картину. Потім пройшлися пішки до вулиці Чанчамайо, діти вже заснули, і Домітила подала чоловікам підігріті ольюкітос із шматком в'яленого м'яса. Літума попрощався о десятій тридцять вечора. Він прийшов у четвертий комісаріат на початок чергування: рівно об одинадцятій годині.
Лейтенант Хаїме Конча не дав Літумі навіть перепочити, відкликав убік і одним духом випалив інструкцію; від його по-спартанськи коротких фраз у Литуми закружляла голова і зашуміло у вухах.
– Начальство знає, що робить, – намагався підняти його настрій лейтенант, поплескуючи сержанта по спині. – І має на те свої підстави, що й слід урахувати. Начальство ніколи не помиляється, чи не так, Літумо?
– Звичайно, так, – промимрив сержант.
Яблучко і Сопливий вдавали, що вони страшенно зайняті. Куточком ока Літума бачив, як один вдивлявся у квитанції штрафів порушників вуличного руху так, начебто це були фотографії голих дівчат, а другий відкривав, закривав і знову відкривав свій письмовий стіл.
– Можна поставити запитання, мій лейтенанте? – сказав Літума – Можна, – відповів лейтенант. – Ось тільки не знаю, чи я зможу на нього відповісти.
– Чому начальство обрало саме мене для цієї роботи?
– На це я тобі відповім, – сказав Хаїме Конча. – З двох причин. Тому що ти його спіймав, і справедливо буде, якщо жарт закінчить той, хто його почав. А по-друге, тому, що ти – найкращий поліцейський всього цього комісаріату, а можливо, і всього Кальяо.
– Скільки честі, – буркнув Літума, анітрохи не втішений цим повідомленням.
– Начальство чудово знає, що йдеться про важке доручення, і тому довіряє тобі, – продовжив лейтенант. — Треба було б пишатися, що саме тебе вибрали із сотень поліцейських Ліми.
— Ах ось як! Значить, мені їм ще й дякувати! – здивовано похитав головою Літума. Він з хвилину подумав і дуже тихо додав: — Це треба зробити негайно, мій лейтенанте?
— Швидше за швидке! — відповів той, намагаючись здаватися молодцем. — Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні.
"Тепер зрозуміло, чому в мене з голови не йшла фізіономія цього негра", — подумав Літума.
— Хочеш захопити з собою одного з них, щоб легше було тобі? – почув він голос лейтенанта.
Літума, навіть не дивлячись, відчув, що Камачо та Аревало завмерли, як скам'янілі. Крижане мовчання запанувало в приміщенні комісаріату, поки сержант із навмисною повільністю — нехай помучаться — розглядав обох поліцейських. Яблучко застиг із стосом паперів у тремтячих руках, Сопливий нахилився над столом.
— Його, — сказав Літума, вказуючи на Аревало. Він почув, як Камачо глибоко зітхнув, побачив вселенську ненависть, що спалахнула в очах Яблучка, і відразу зрозумів, що той матірне обклав його.
— Я застуджений і якраз хотів просити, мій лейтенанте, дозволу сьогодні вночі не виходити на вулицю, — промимрив Аревало, скорчивши ідіотську міну.
— Досить тобі, як дівці, викручуватися. Застібайте плащ, — перервав його Літума, проходячи повз і не дивлячись на поліцейського. — Ходімо.
Сержант спустився у підвал і відчинив двері. Вперше за цей день він побачив негра.