Коли ж прокинувся, машина вже стояла на землі, Леніна несла дорожні речі до маленького чотирикутного будинку, а гамма-зелений мулат розмовляв незрозумілою мовою з молодим індійцем.
— Малпайс, — пояснив пілот, коли Бернард вийшов назовні, — будинок для відпочинку. Після обіду в пуебло будуть танці. Він проведе вас туди, — вказав він на похмурого молодого дикуна. — Думаю, там буде потіха. — Пілот вишкірив зуби. — Все, що вони роблять, потішне, — і з цими словами вліз у кабіну й увімкнув мотори. — Завтра повернуся. І не турбуйтеся, — запевнив Леніну, — вони смиренні, дикуни не зроблять вам ніякої шкоди. Газові бомби відучили їх брикатися, вони не посміють штукарити. — Все ще сміючися, він увімкнув гвинти гелікоптера, набрав швидкості й відлетів.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Плоскогір'я було, мов заштилений корабель у протоці світло-рудого пороху. Протока звивалася між стрімкими берегами; вихляючи від одної кручі до другої, через долину тяглася смуга зелені — річка з полями. На носі того кам'яного корабля в центрі протоки, наче його частина, виднів відросток оголеної скелі — поселення Малпайс. Ярус за ярусом здіймались будинки, наче зрізані піраміди з прибудованими східцями. Біля підніжжя розсипалися дрібні хатки, лабіринт глинобитних стін, а далі урвища спадали на три боки просто в долину. Декілька стовпів диму здіймалися у безвітряне небо й там губилися.
— Дивно, — сказала Леніна. — Дуже дивно, — це було її звичним словом осуду. — Мені не подобається. Як і цей чоловік. — Вона кивнула на індіанина-провідника. Неприязнь, очевидно, була взаємною: навіть спина індійця, що йшов попереду, випромінювала ворожість і похмуру зневагу. — Крім того, — додала вона впівголоса, — він смердить.
Бернард не став заперечувати. Вони йшли далі.
Негадано повітря ожило, запульсувало, ніби від ритмічного невтомного руху крові. То вгорі, у Малпайсі, забили в барабани. Їх ноги підкорилися ритму того таємничого серця; вони прискорили кроки. Стежка привела до підніжжя урвища. Над ними на сотню метрів угору здіймалися боки великого кам'яного корабля.
— Сюди б наш літак, — сказала Леніна, вороже дивлячися на голий навислий фасад скелі. — Ненавиджу карабкатися на своїх двох. Стаєш такою малою біля підніжжя гори...
Ще якийсь час вони йшли в тіні плоскогір'я, поки обійшли виступ і там, у виритій водою ущелині, знайшли східці, що вели вгору. Вони почали дертися тими стрімкими східцями, що йшли зигзагом з одного боку ущелини на інший. Інколи бій барабанів ставав майже нечутним, а іноді, здавалося, вони б'ють ось тут, поряд.
На напівдорозі повз них пролетів орел — так близько, що вітер від його крил дмухнув їм холодом просто в обличчя. У розколині скелі лежала купа кісток. Усе було гнітючо дике, а індіанин смердів дедалі дужче. Вони нарешті вийшли з ущелини на ясне сонце. Верх плоскогір'я лежав перед ними кам'яною рівниною.
— Як Черінг-Т вежа, — зраділа Леніна. Але не довго їй вдалося тішитися цією заспокійливою подібністю.
Тупотіння босих ніг змусило їх обернутися. Голі від шиї до пупа, темно-коричневі тіла були розмальовані білими смугами ("Ніби тенісні корти на заасфальтованому майдані", розповідала потім Леніна), з обличчями, зовсім не по-людськи наквацьованими червоним, чорним і золотим; два індіанці бігли стежкою назустріч. Їхнє чорне волосся було заплетене стрічками з лисячого хутра й червоними клаптями фланелі. Накидки з індичого пір'я метлялися за плечима; величезні пір'яні діадеми шуміли на їхніх головах. За кожним кроком лунав дзвін і брязкіт срібних браслетів і важких намист, виготовлених з кісток і бірюзових камінців. Вони безмовно наближалися, пританцьовуючи в своїх оленячих мокасинах. Один із них тримав пір'яний віник, другий тримав у обох руках щось на зразок трьох чи чотирьох грубих мотузок. Одна мотузка заворушилася, і Леніна раптом зрозуміла, що то змії. Чоловіки підбігали ближче й ближче, їхні чорні очі дивилися на неї, але ніби не помічали, ніби вона була пустим місцем. Змія, що звивалася, знову смиренно зависла. Індіанці пробігли мимо.
— Мені це не подобається, — сказала Леніна. — Ой, не подобається.
Але ще більше їй не сподобалося те, що чекало на неї при вході в поселення, де провідник залишив їх, а сам пішов доповісти про прибуття. Їх зустріли купи сміття, бруд, порох, собаки, мухи. Обличчя Леніни зморщилося в гримасу огиди. Вона притисла хустинку до носа.
— То як вони можуть так жити? — обурено вигукнула вона, не вірячи своїм очам.
Бернард філософськи знизав плечима.
— В усякому разі, — сказав він, — вони так живуть останні п'ять чи шість тисяч років. Думаю, що за цей час звикли до такого.
— Але ж чистота — запорука фордності, — наполягала вона.
— Звичайно, без стерилізації нема цивілізації, — іронічно запитував Бернард прикінцеву фразу другої гіпнопедичної лекції з елементарної гігієни. — Але ці люди ніколи не чули про Господа Нашого Форда, вони не цивілізовані. Отже немає сенсу...
— Ой! — схопила вона його за руку. — Глянь!
Майже голий індіанин повільно сходив по драбині з другого поверху тераси сусіднього будинку — щабель за щаблем, тремтячи всім своїм старечим тілом. Його чорне й глибоко поморщене обличчя було мов маска з обсидіану. Запалий беззубий рот. У кутиках губ і з обох боків підборіддя блищало на чорній шкірі декілька довгих, майже білих волосин. Довге незаплетене волосся звисало на плечі й груди сивими пасмами. Тіло зігнуте й до кісток схудле, майже висхле. Сходив дуже повільно, зупиняючись на кожному щаблі перед тим, як переступити на інший.
— Що з ним? — прошепотіла Леніна, з жаху й подиву широко розплющивши очі.
— Просто старість, — якомога байдужіше відповів Бернард. Він також був ошелешений, але намагався не подавати виду.
— Старість? — перепитала вона. — Але ж і наш Директор старий, є багато старих, але ж вони не такі.
— Це тому, що ми не дозволяємо їм дряхліти, оберігаємо від хвороб. Ми штучно підтримуємо їхній внутрішньо-секреторний баланс на юнацькому рівні. Не дозволяємо їхньому магнезійно-кальцієвому показнику спадати нижче рівня, що був у тридцять років. Вливаємо їм молоду кров. Постійно стимулюємо обмін речовин. Тому в них інший вигляд. Почасти, — він додав, — і тому, що більшість із них помирає далеко раніше, не досягши віку цього старого створіння. У нас молодість зберігається майже повністю до шестидесяти, а потім — раз! — і кінець.
Але Леніна не слухала, вона спостерігала за старим. Повільно, повільно він злізав донизу. Його ноги нарешті торкнулися землі. Він обернувся. У глибоко запалих орбітах очі були ще надзвичайно ясні. Вони дивилися на неї неспішно, без здивування, ніби її тут і не було. Повільно зсунувшися, старий прошкутильгав повз них і зник.
— Але це жахливо, — прошепотіла Леніна. — Це страшно. Не треба було сюди їхати.
Вона сягнула в кишеню за сомою і переконалася, що випадково (такого з нею ще не траплялося) залишила пляшечку в будинку відпочинку. Бернардові кишені були також порожні.
Тож їй довелося споглядати жахи Малпайса без сомової підтримки. А жахи насувалися на неї хмарою. Від вигляду двох молодих жінок, що годували дітей груддю, вона почервоніла й відвернулася. Вона ніколи в житті не бачила такої непристойності. А тут ще Бернард замість того, щоб тактовно не помітити, відкрито почав коментувати цю живородну огидну картину. Тепер, коли ефект соми проминув, він, засоромлений слабкістю, яку проявив цього ранку в готелі, прагнув видатися сильним і неортодоксальним.
— Чудові інтимні стосунки, — з умисним викликом сказав він. — І яку силу почуттів вони породжують! Я часто думаю: людина, мабуть, щось втрачає без матері. Може, й ти втрачаєш щось, не зазнавши материнства, Леніно. Уяви собі, що ти сидиш там і годуєш власне дитя.
— Бернарде, як ти смієш?
Мимо пройшла стара жінка з запаленими очима й хворобою шкіри, й Леніні зовсім стало не до обурення.
— Ходімо звідси, — благала вона. — Мене верне від цього.
Але тут повернувся їхній провідник і, попрохавши іти за ним, повів їх вузькою вулицею між будинками. Звернули за ріг. Дохла собака валялася на купі сміття. Жінка з зобом ськала у голові малої дівчинки. Провідник зупинився біля приставної драбини, махнув рукою спочатку вгору, а потім уперед. Вони скорилися німим командам — вилізли по драбині і крізь отвір у стіні ввійшли в довгу вузьку кімнату, досить темну й смердючу димом, горілим жиром та заношеним, непраним одягом. У дальньому кінці кімнати був другий отвір, крізь який пробивалося сонячне проміння й чувся гуркіт дуже гучних близьких барабанів.
Переступивши поріг, вони опинилися на широкій терасі. Під ними, стиснений високими будинками, був сільський майдан, заповнений індіанцями. Світлі покривала, пір'я в чорному волоссі, поблиски бірюзи й темна шкіра волого миготіли від спеки. Леніна знову притулила хустинку до носа. На відкритому місці в центрі майдану виднілися, підіймаючися з землі, дві круглі платформи з каменю й глини — очевидно, дахи підземних палат; у центрі кожної платформи відкриті люки, а звідти, з темряви, визирали драбини. У підземеллях грали на флейтах, але мелодія їх майже губилася в постійній безжалісній наполегливості барабанів.
Леніна любила барабани. Закривши очі, вона віддалася їхньому лагідному стукоту, що заполонив її свідомість, і ось уже нічого не лишилося в світі, крім цього глибокого пульсуючого рокотання. Воно заспокійливо нагадувало синтетичну музику на сходках єднання й святкування Фордового дня. "Оргія-поргія", — муркотіла вона собі. Барабани вибивали ті самі ритми.
Раптом пролунав справжнісінький вибух співу: сотні чоловічих голосів викрикували в унісон металево-грубо, протяжно, аж ніби озвіріло. Декілька довгих нот і — заніміння, громове заніміння барабанів, потім дискантний вереск — відповідь із жіночого боку. Потім знову бій барабанів і ще раз баске чоловіче дикунське утвердження своєї мужності, свого начала. Дивно? Так. Дивне місце, дивна музика, одяг, зоби, хвороба шкіри й старі люди. Але в самому вихоровому дійстві ніби нічого особливо дивного не було.
— Це нагадує мені співочі свята нижчих каст, — сказала Леніна Бернардові.
Та незабаром від тієї подібності не лишилося й сліду. Бо раптом з округлих підземних палат роєм вилетів примарний натовп чудовиськ.