Вона любила чоловіків талановитих, особливо тих, що стояли при владі, чи могли б стояти, або яких вона могла б туди поставити.
Таке збочення психіки привело до того, що й тіло її зазнавало вдоволення тільки з такими людьми. Наділена статурою і розумом, гідними коханки короля, вона була живим спростованням ходячого прислів'я, що люди, які спізнились народитися, ніколи не досягають великих успіхів. Вона зуміла стати королевою за часів республіки, змінюючи повелителів так само часто, як змінював їх народ, і в своєму виборі з дивовижною точністю передбачаючи смаки парламенту, що стоїть при владі. Вона втілювала в собі всі риси Третьої Республіки. Вона любила поправляти краватки на шиях трибунів, погладжувати черева, роздуті банкетами після виборів, і вислуховувати думки про асигнування на армію, видушуючи вугри на спинах можновладців.
Хіба один з попередників Сімона, бувши міністром красних мистецтв, не рекомендував скульпторові, котрому доручили зробити нове погруддя Республіки, взяти за натуру Марту Бонфуа? І тепер під її зображенням, що красувалося в багатьох комунах Франції, брали шлюб молоді пари.
При всьому тому Марта зовсім не мала нахилу до розкошів. її цілком задовольняла ця квартира в серці Парижа, напроти величезного палацу, де вона, безперечно, жила б кілька століть тому, —ці кімнати з низькими стелями, гарно мебльовані в стилі Директорії (вона скидалася в цьому оточенні на Діану Пуатьє, яка знайшла притулок у пані Тальєн), куди насамперед з'являлись її "високі друзі" із звістками про свою перемогу чи поразку.
Розірвавши з черговим коханцем, Марта ще довго підтримувала з ним стосунки, часом погоджуючись провести ніч, таку солодку, завдяки особливому порокові, яким є спогад. Вона вміла за всяких обставин підтримувати дружні взаємини з колишніми коханцями, бо життя свідчило, що навіть люди, вибиті з сідла хвилею скандалу, рано чи пізно — якщо, певна річ, вони досить довго проживуть — знову можуть опинитися при владі. А той, хто був з Мартою в цю хвилину, не смів ї слова мовити: адже попередники робили йому стільки послуг!
Змінюючи фаворита, Марта Бонфуа влаштовувала званий обід, на який разом з обранцем запрошувала кількох "високих друзів", — зовсім небагато: "числом не менше грацій і не більше муз", — щоб ввести їх в курс справи.
Саме виходячи після останнього такого обіду, Едуард Вільнер наздогнав на сходах Сімона і, поклавши йому руку на плече, зауважив:
— Ця Марта — чистий скарб! З її допомогою заводиш стільки знайомств!
Сімонові пощастило: Марта помітила його зразу після квітневих виборів, вважаючи найцікавішим серед нових державних мужів.
— Матеріал цілком підхожий, — зауважив Стен, голова парламентської фракції, до якої належав Сімон. — От і викрой з нього, Марто, що-небудь путнє.
— Чом би й ні? — відгукнулась вона, сяйнувши сліпучою усмішкою.
І от Сімон став пестунчиком цілої плеяди
можновладних людей, які не могли не підштовхувати його, просуваючи вгору щаблями пошани, бо він був у курсі їхніх таємниць, їхніх інтриг та їхніх пороків.
Марта намітила Сімона кандидатом на одне з крісел цього п'ятнадцятимісного трону, іменованого в Національних зборах Урядовими лавами, щоб мати потім можливість радо вигукнути: "Лашом? Так це ж ми його зробили!"
Під "ми" слід було розуміти її і тих, чиї фотографії стояли у неї на каміні...
"Чоловічою красою..." — повторював у думці Сімон, щоб запам'ятати дотеп Талейрана. Ім'я Талейрана викликало в його пам'яті образ батька Ноеля Шудлера — старого барона Зігфріда, який у дитинстві бачив славетного дипломата. "Тільки подумати, що я знав людину, котра бачила Талейрана. Як легко потиснути руку історії..."
Тут він згадав те, що заповнювало його думки цілий день.
— Марто, — сказав він, — мене непокоїть Ноель Шудлер. Мені здається, він не сповна розуму. Сьогодні вранці до нього прийшов якийсь божевільний і запропонував прокласти залізницю через Африку від Конго до Занзібару. Шудлер подивився проект і сказав: "Тільки я спроможний фінансувати вашу ідею. Я організую акціонерне товариство. Через півроку можна буде розпочати роботи". А завтра йому запропонують прокласти тунель під Ла-Маншем, і він теж погодиться.
І Сімон перелічив чудні вчинки банкіра за останній час. Шудлер викупив прогорілий театр "Тальма", вклав два мільйони в дім моделей і почав влаштовувати демонстрації мод у вітальні свого особняка на авеню Мессін, — загалом, поводився так, ніби хотів поширити свій вплив на всі галузі людської діяльності. Не менш широкі плани мав Шудлер і щодо "Еко дю матен", де Сімон після виборів, які не давали йому змоги виконувати обов'язки відповідального секретаря, став головним адміністратором. Шудлер хотів перетворити свою газету на міжнародний орган, що видаватиметься одночасно в Лондоні, Нью-Йорку, Римі та Ріо-де-Жанейро.
— Боюсь, щоб він у якесь лихо не вскочив, — сказав наприкінці Сімон. — Я багато чим йому завдячую, і я майже єдина людина, котру він іще слухає. Що мені робити?
Марта Бонфуа запалила сигарету, що було в неї ознакою роздуму. Вона пройшлася по кімнаті — широкий пеньюар м'якими складками огортав її ноги.
— А в нього ще збереглася ця дурна звичка ворушити пальцями, ніби він качає хлібну кульку? — спитала вона, — Це так безглуздо й бридко...
Вона ще трохи подумала.
— Нічого тобі не треба робити, мій Сімоне, — промовила, нарешті, вона. — Коли ти почнеш йому заперечувати, рано чи пізно ви посваритесь. Отже, навпаки — схвалюй його дивацтва і стеж за ним.
Вона з досвіду знала, що так уже влаштований світ: ніхто не сміє спиняти колишнє божество, хоч би навіть у ньому вже почали діяти сили розпаду; і ті, хто першими помічають, що йому не можна більше вірити, мусять скоритися волі більшості, яка не перестала схилятися перед цим божеством, бо ще надто багато страху воно навіває, ще надто багато священослужителів годується його коштом, щоб можна було його повалити, а тому треба чекати, поки воно само впаде разом із прогнилим цоколем.
— У людей, що досягли великих висот, хоч як це дивно, часто виникає манія величності, — вела далі Марта, повторюючи почуту колись думку. — Мені дуже добре обґрунтував це Робер (йшлося про голову парламентської фракції Стена, фізіономія якого прикрашала камін; Марта була чесна і не приховувала джерел своїх знань), а ти знаєш, який він розумний. Виявляється, страшно й подумати, скільки старих людей очолюють не тільки велетенські підприємства, а й навіть країни, і хоч ці дідугани вже не сповна розуму або здитинніли, з ними нічого не можна вдіяти.
Марта Бонфуа підійшла до Сімона, обняла його за стан, схилила сиву голову йому на плече і, звертаючись до його відображення у дзеркалі, додала:
— А потім, якщо впаде Шудлер, неминучим стане крах Анатоля Руссо. А це, на мою думку, дуже потішило б Робера та його друзів. Вони будуть навіть вельми вдячні тому, хто може трохи підштовхнути колесо...
— Але я працював, у Руссо, ти ж знаєш, Марто. Я, власне, саме у нього й почав свою кар'єру. Я був начальником його канцелярії.
— Тим гірше для тебе, серденько. Я тобі вже казала, що ми не любимо Руссо, — рішуче, беззастережним тоном промовила Марта.
Рука, що обіймала Сімона, враз міцніше обхопила його, два обличчя у дзеркалі зблизились, і Марта додала вже м'якіше:
— Ти молодець, Сімоне, і душа твоя повна прекрасних почуттів — ти можеш бути щедрим. Але не втопи себе в ім'я рятування трупів. Ти мене зрозумів, голубе?
Вона посміхалась.
— Так, так. Спасибі, Марто... — сказав Сімон.
II
Молодята провели три місяці в Італії.
Габріель не був тут ще ні разу, а Жакліна двічі приїжджала сюди з Франсуа.
Замість озера Лаго-Маджоре та Борромейських островів на ньому, які вважалися найбільше модними в 1913 році, коли Жакліна була там під час своєї першої весільної подорожі, молодята вирішили оглянути озеро Комо з його стрімкими берегами. За мовчазною згодою, вони на тій самій підставі вибрали Віченцу, а не Верону, і башти Сан-Джіміньяно, а не рожеві камені Сієни. Але потім Жакліна раптом пошкодувала про це — їй схотілося знову побачити Сієну.
— То їдьмо, що ж нам заважає? — сказав Габріель.
— А ви не будете супитися, любий? — спитала вона. — Ви повинні це обов'язково побачити.
Через кілька годин, милуючись досконалим архітектурним ансамблем муніципалітету або розглядаючи в залах картинної галереї творіння Содома і Беккафумі, Жакліна нишком стежила за виразом широкого Габріелевого обличчя і не могла зрозуміти, що на ньому написано, — байдужість, злість, нудьга чи, може, звичайне бажання туриста не затримуватися на одному місці й іще оглянути що-небудь.
Здавалося, Габріель був щасливий тільки за кермом автомобіля, коли проїжджав напрочуд гарними місцями; щоправда, обов'язки шофера не давали йому змоги як слід оцінити їхню красу. Однак подружжя не могло не поїхати туди, куди їздять усі закохані й куди всі линуть у спогадах, — до Венеції, Флоренції й Рима.
Жакліна хотіла, щоб у Габріеля склалося враження, ніби вона робить з ним чудові відкриття. Водночас їй кортіло показати йому дорогі для неї місця, щоб згодом мати змогу досхочу говорити про них.
З почуттям дивної радості й болісного суму блукала Жакліна крутими вуличками, де пахло соснами, стояла перед всесвітньовідомими скульптурами, що пишалися своїм мармуровим тілом у прохолодних музейних галереях, слухала тихий шепіт водограїв і замшілих водойм, на плесах яких згасало зеленкувато-золотисте проміння надвечірнього сонця. І скрізь ходили з Жакліною дві любові — жива і мертва. Іноді її супроводив і батьків образ.
— Тато написав вірш про ці місця... — казала вона. І зразу ж починала декламувати.
Вона мало коли читала більш як дві строфи. І, щоб Габріель не подумав, ніби вона прихильниця цих застарілих віршів або пристрасна поборниця батькової слави, зразу ж додавала:
— Здається, він написав це тоді, коли був закоханий у Казаріні! Того дня у неї, мабуть, боліла нога... Адже в поезії все звеличується.
Та Габріель не був ні художник, ні філософ. Італія здавалась йому своєрідною школою, де літератори-професіонали проходять практику.
Церкви його більш не приваблювали: в нього вже аж пальці побабчилися від свяченої води, в яку доводилося вмочати їх, перш ніж перехрестишся.