Стало ще задушніше — як перед грозою. Вітерець хоч би дихнув, листя на деревах позвисало, як мертве. Хлопці час від часу вимовляли слово-два і дратівливо пересувалися в густішу тінь. Нарешті, десь близько п'ятої години Андрійко не витримав.
— Слухай-но, Зарку, навіщо і я тут стирчу з вами? — сердито проказав він. — Чому ти мене не відпустиш?
— Як — чому? — обурився Зарко. — Хіба не твоя черга?
— Гаразд, моя черга... Але ж і ти тут?.. Я ж бачу, що ти все одно досидиш до вечора... Навіщо ми тут утрьох, коли можна чергувати і вдвох... Пусти мене хоч скупатися...
Зарко відповів не відразу.
— Як тобі не соромно! — сказав він глухим від гніву голосом. — Як тобі не соромно!..
— За що мені має бути соромно?..
— Ти піонер чи ні?
— Піонер, ну і що?.. То зовсім інша справа...
— Як інша? — підвищив голос Зарко. — Пропав хлопчик, міліція просить нашої допомоги... Якщо ти зараз не допоможеш — то коли ж?.. Саме тут і виявляється — справжній ти піонер чи фальшивий...
— Я — фальшивий? — спалахнув Андрійко. — Це ти фальшивий!.. Тільки й знаєш, що дмешся й витріщаєш очі!..
— Хто — я дмусь?.. — не повірив своїм вухам Зарко. — Отака мені дяка за те, що стою тут з ранку до вечора?
— Стоїш і випендрюєшся, для того й стоїш! — розгнівано вигукнув Андрійко. — Бачили ми таких!.. — Я — фальшивий! — додав він з відразою. — Індик індиком!.. Та я теж відмінник!..
Зарко весь почервонів від обурення й люті. Мало того, що Андрійко не цікавиться справою, мало того, що тікає зі свого поста, він ще й набирається нахабства звинувачувати інших.
— Іди! — різко проказав він. — Забирайся звідси... негайно!..
— Це ти мене проганяєш? — сварливо запитав Андрійко.
— Я!..
— А хто ти такий?.. Хто тебе призначав?
Варко на мить збентежився. Справді, йою ніхто ніким не призначав, він якось сам проголосив себе командиром.
— Я відповідаю за все! — відповів Зарко трохи стриманішим тоном. — Я зустрічаюсь з інспектором і доповідаю йому... А якщо я йому доповідаю, то, напевно, знаю що...
— Бандит! — прошепотів Чочко хрипким від хвилювання голосом.
Хлопчаки так і заклякли на своїх місцях. Чочко стояв біля паркану й схвильовано дивився витріщеними очима на вулицю.
І раптом дощаний паркан притяг їх до себе, наче величезний магніт. Вони так поприпадали до щілини, що вже ніщо не змогло б одірвати їх.
Бандит справді був на вулиці. Захоплені сваркою, друзі не помітили, коли він з'явився. І наче для того, щоб виправити їхню неприпустиму помилку, він стояв зараз якраз навпроти них — у жовтих черевиках, — в рідкій тіні молодого деревця. Зарко вмить окинув його допитливим поглядом. Це був ще порівняно молодий чоловік з найзвичайнісіньким обличчям — не вродливим і не потворним, не симпатичним, але й не відразливим. Справді, одразу ж впадали в око його жовті черевики. Все інше на нім було значно скромніше. Сірі штани, синя розхристана сорочка, легкий піджак із білої тканини. Волосся каштанове, рівне, обличчя зовсім звичайне, ледь засмагле на сонці. Заркові здалося, що лише погляд у нього якийсь особливий — неспокійний і нетерплячий. Молодий чоловік не ворушився. Певно, чекав на когось під деревом і ніби не помічав нічого навколо.
— Він? — таємниче запитав Зарко.
— Він! — так само тихо й приглушено відповів Чочко.
— Ти певен?
— Цілком!.. Навіть якби він був у чорних черевиках, я все одно впізнав би його!..
Запала коротка мовчанка, протягом якої Зарко пильно вивчав незнайомця. Треба було нічого не пропустити — навіть найменшої дрібниці.
— Ти, Чочку, підеш за ним! — озвався нарешті Зарко. — А я буду на протилежному тротуарі!..
— А я? — пригніченим голосом запитав Андрійко.
— Ти заберешся геть...
— Ні, я не піду!..
— Заберешся геть! — суворо наказав Зарко.
Та бандит нікуди не квапився. Він так само стояв під деревцем, час від часу позираючи в напрямку Васкового будинку. Минуло п'ять хвилин, потім ще п'ять Незнайомець лише один раз поглянув на годинника, і обличчя в нього немов спохмурніло.
Збігло ще десять хвилин — бандит і не поворухнувся. Очі у хлопчиків уже сльозилися від напруження, боліли спини від незручної пози. Нарешті незнайомець востаннє подивився на годинник і, не поспішаючи, попрямував вулицею вниз, до перехрестя, де було поштове відділення. Не гаючи жодної секунди, Зарко й Чочко відразу ж рушили слідом за ним. Позаду якось невпевнено поплентався й Андрійко.
— Невже ти не розумієш? — грубо запитав його Зарко.
— Та... я здаля! — благально проказав Андрійко.
— Ти за це відповідатимеш...
Однак на суперечки вже не було часу — бандит відійшов далеченько. Тепер лишалося найважче — простежити за ним. Чочко йшов слідом за незнайомцем. Зарко не відставав від нього. Дійшовши до рогу, бандит обернувся й оглянув усю вулицю, але не зупинив свого погляду на хлопчиках. Зарко відчув, як радісно закалаталося в нього серце. Певне, бандит прийняв їх за маленьких — не боявся, не звертав на них ніякої уваги. Це було дуже добре, бо полегшувало переслідування.
Оглянувши вулицю, незнайомець звернув ліворуч, до бульвару. Двоє хлопчаків і далі уважно стежили за ним — так, як їх навчив інспектор. Метрів за сто слідом за ними похмуро ступав Андрійко — він не смів наблизитись до друзів. Бандит вийшов на бульвар і за кілька хвилин спинився біля трамвайної зупинки. Тепер уже він їх не помітить, бо по бульвару вирував потік людей, які поверталися з роботи.
Трамвайна зупинка також була переповнена людьми, що вишикувалися двома безладними рядами. Звичайно, коли під'їде трамвай, ряди враз розваляться, і натовп безладно зіб'ється біля задніх дверей. Чоловік у жовтих черевиках був попереду, йому найлегше влізти в трамвай.
— Чочку! — замислено проказав Зарко.
Хлопчик запитально подивився на нього.
— Слухай, іди-но на передні двері... Як тільки трамвай зупиниться, заскакуй всередину... Навіть якщо тебе оштрафують — все одно!.. Головне, щоб тебе не виштовхнули!..
— Гаразд! — мугикнув Чочко.
Він був спортсмен, і це не становило для нього ніяких труднощів. Трамвай уже наближався, люди хвилею подалися вперед. І сталося саме так, як Зарко й сподівався — тільки-но трамвай зупинився, всі безладно кинулися до дверей. Зчинилася звичайна штовханина, пішли в хід лікті. Зарко відчув, як чиясь важка нога наступила йому на носок, та навіть не ойкнув — настільки був зайнятий чоловіком у жовтих черевиках. Коли вони вже доштовхалися до дверей, трамвай несподівано рушив. Дехто висів на приступках, інші, не втрачаючи останньої надії, бігли слідом, але Зарко побачив, що той чоловік не сів у трамвай. Бандит щось невдоволено пробурмотів, подивився, чи не видно другого трамвая, і швидко пішов до центру міста.
Зарко квапливо озирнувся — Чочко зник. Він добросовісно виконав завдання — своєчасно кинувся до трамвая. А тепер? Чи зможе він сам впоратися з такою складною справою? В цю мить йому на очі потрапив Андрійко, який, спершись об електричний стовп, похмуро дивився перед собою.
На мить Зарко завагався — чи можна взяти його після такого суворого покарання? Та враз згадав, що зараз справа важливіша за їхню дріб'язкову сварку. Він дійшов до самого стовпа і, не спиняючись, навіть не дивлячись на хлопця, сухо наказав:
— Займи моє місце!.. Негайно!..
Андрійкове обличчя посвітліло, і він поквапився вулицею. Тепер стежити за незнайомцем було легко, бо що далі вони посувалися до центру, то більше ставала штовханина. Вони йшли назирці за бандитом і поступово заспокоювались. Бандит жодного разу не обернувся, жодного разу не озирнувся, наче почував себе в повній безпеці. Так вони дісталися до середини вулиці Раковського, потім завернули в одну з бічних вулиць. Тут перехожих було зовсім мало, і довелося бути уважнішими.
Раптом чоловік у жовтих черевиках зайшов у якийсь під'їзд. Зарко подався слідом за ним.
— Стережи вхід! — наказав він, минаючи Андрійка.
Будинок, що в нього увійшов незнайомець, був кооперативний. Сходова клітка була ще не добудована, пахло вапном і цементом. Та Зарко нічого не бачив, нічого не відчував — а, перестрибуючи через дві сходинки, біг нагору. Він наздогнав чоловіка у жовтих черевиках саме тоді, коли той зупинився на площадці якогось поверху і почав нетерпляче копирсатися в кишені. Зарко проминув його, дивлячись краєм ока. Незнайомець знайшов ключ і звичним жестом устромив його в замкову щілину.
Зарко вже зник за поворотом звивистих сходів, коли почувся гострий рип нових, немащених дверних завісів.
Зарко спокійно дійшов до площадки наступного поверху, потім повернувся назад і, не зупиняючись, прочитав прізвище на дверях, куди ввійшов чоловік у жовтих черевиках. "Атанас Попов". Прізвище ні про що не говорило. Гаразд, ще побачимо, хто такий цей Атанас Попов.
Зарко спокійно вийшов на вулицю й відразу ж помітив Андрійка, який пильнував на своєму посту.
— Стережи вхід! — трохи сердито озвався Зарко. — Я зараз повернусь...
— Куди ти?..
— Подзвоню інспекторові...
Хоча Зарко говорив сухо й стримано, він почувався гордо, невимовно гордо й радісно. На нього поклали складне завдання, і він успішно виконав його. Злочинець тепер не втече, незабаром він потрапить до рук правосуддя. Можливо, завтра, а можливо, ще й сьогодні Васко буде знайдений. Зараз важливо заарештувати чоловіка в жовтих черевиках, щоб потім усе з'ясувати.
Невдовзі Зарко натрапив на телефон-автомат і тремтячою рукою зняв телефонну трубку.
— Це ви, товаришу інспектор? — спитав він, затамувавши подих.
— Я! — озвався голос. — Це ти, Зарку?..
— Товаришу інспектор, ми вистежили бандита! — одним духом випалив Зарко.
— Якого бандита?
— Бандита в жовтих черевиках!..
— Браво! — радо вигукнув інспектор. — Де ти зараз? Зарко назвав вулицю іі будинок. Інспектор напевне записав це, бо в трубці запала тиша.
— Стежте за входом! — озвався він знову. — Я негайно виходжу!..
Табаков прибув через десять хвилин у супроводі ще двох чоловіків.
Вони сховалися в під'їзді, де Табаков детально розпитав Зарка про все, що сталося.
— Чудово! — радісно буркнув він. — Ви виправдали моє довір'я!..
Заркові щоки спалахнули рум'янцем. Інспектор замислився, на його обличчі з'явився вже знайомий збентежений вираз.
— Гаразд, Зарку! — нарешті проказав він. — Тепер ви вільні, можете йти!.. Я до тебе загляну десь через день-два!..
Але Зарко навіть не поворухнувся з місця, його обличчя набуло якогось непевного — зніяковілого чи сором'язливого виразу.
— Товаришу інспектор, а чи не можна й нам подивитися?
— На що подивитися?
— Як ви заарештовуватимете бандита!..
Очі в інспектора весело заблищали.
— Ми не будемо його заарештовувати, — сказав він, ледве приховуючи свою посмішку.
— Не будете заарештовувати? — вигукнув Зарко.