Забрали з собою навіть собак, оце так обережність! Капрал Роберто Дельгадо стоїть посеред галявини з роззявленим ротом і кричить: уракуси, уракуси, – а зуби в нього, як у коня, міцні й білі, – що це ви поховалися, як боягузи, – промені призахідного сонця розбиваються об його зуби на блакитні промінці, – таж ідіть сюди, боягузи, повертайтесь. Але служник: вони не сміливці, мій капрале, вони християн злякалися, – а капрал: розійдіться по хижах і зберіть у клунок все, що там знайдеться їстівного, одяг або щось на продаж, та мерщій, не баріться. І Адріан Ньєвес: я не радив би вам робити цього, мій капрале. Напевно, уракуси дивляться на нас, і коли ми почнемо красти, то кинуться на нас, а нас лише троє. Але капрал не хоче нічиїх порад, – заткни пельку, чи питали тебе про щось? – а коли уракуси кинуться на нас, то я з ними впораюся і без пістолета, самим кулаком, – і, сівши на землю та схрестивши ноги, закурює цигарку. Вони ідуть до хиж, повертаються назад, а капрал Роберто Дельгадо спокійно спить, цигарка дотліває на землі, оточена зацікавленими мурашками. Адріан Ньєвес і служник їдять юкку, рибу, курять. Прокинувшись, капрал підсідає до них, відсьорбує з фляжки. Потім перетрушує клунок: шкіра алігатора, – непотріб, – намиста з мушлів, – нічого іншого нема? – тарілки, браслети, – а те, що він обіцяв капітанові? – обручі для ніг, щось на зразок діадем, – і жодної краплі живиці проти комах? – кошик, гарбуз, повний горілки, – загалом, сміття. Він копирсає клунок ногою і питає, чи вони не бачили тут кого-небудь, доки він спав. Ні, мій капрале, нікого. Служник гадає, що уракуси десь поблизу, і вказує пальцем на гущавину, але капралу наплювати: переночуємо в Уракусі й завтра вранці рушимо далі. Все ще бурмочучи собі під ніс, – що то за звичай ховатися від нас, мовби ми зачумлені, – встає, мочиться, знімає з себе гетри і йде до хижки, усі йдуть за ним. Вже не так жарко, ніч вогка, галаслива, легкий подих вітру доносить виразний запах гнилих квітів, а служник: їдьмо звідси, мій капрале, паскудне місце, небезпечне, не подобається мені тут, – а Адріан Ньєвес знизує плечима: кому ж тут подобається, але не мордуйся, капрал тебе не чує, він уже спить.
– Як тобі там було? – спитав Хосефіно. – Розкажи, Літумо.
– Як могло бути, друже? – озвався Літума, здивовано розплющуючи маленькі очиці. – Дуже погано.
– Тебе лупцювали, брате? – спитав Хосе. – Тримали на хлібі й воді?
– Та ні, поводилися зі мною добре. Капрал Карденас звелів давати мені більше їжі, ніж іншим. Він був моїм підлеглим у сельві, хороший хлопчина, самбо[15], називали ми його Чорним. Але ж і сумне то було життя!
Мавпа вертів у руках цигарку, а тоді показав язик, примружив око, посміхнувся і, не звертаючи на них уваги, почав корчити гримаси, від яких у нього на щоках утворювались ямочки, а на лобі – зморшки. Час від часу він сам собі аплодував.
– Мною навіть захоплювалися, – сказав Літума, – мовляв, ти бравий хлопець, чоло[16].
– І правильно, брате, ясна річ, ніхто не сумнівається.
– Уся П'юра говорила про тебе, друже, – докинув Хосефіно. – Багато часу минуло відтоді, як ти виїхав, а про тебе ще балакали.
– Виїхав? – здивувався Літума. – Таж я не виїхав за власним бажанням.
– У нас є газети, – сказав Хосе. – Сам побачиш. У "Ель Тьємпо" спаплюжили тебе, як злочинця, але в "Екос і нотісіас", у "Ла індустрія" назвали тебе навіть героєм.
– Ти утнув шалений номер, старий, – мовив Хосефіно. – Мангачі пишались тобою.
– А що мені з того було? – Літума знизав плечима, сплюнув і розтер ногою плювок. – Зрештою, я зробив те на п'яну голову. Інакше б я не зважився.
– Тут, у Мангачерії, ми всі уристи[17], – виголосив Мавпа, зірвавшись на ноги. – Фанатичні прихильники генерала Санчеса Серро[18], усією душею й тілом.
Підійшов до стіни, де висіла газетна вирізка, він віддав честь і повернувся на мату, корчачись від сміху.
– Мавпа вже готовий, – сказав Літума. – Ходімо до Чунги, доки він ще не заснув.
– Ми повинні тобі щось розповісти, друже, – мовив Хосефіно.
– Минулого року тут хотів оселитися априст[19], – озвався Мавпа. – Один з тих, які вбили генерала. Аж злість мене бере.
– Я познайомився в Лімі з багатьма апристами, – сказав Літума. – Їх теж тримали за гратами. Вони кляли на чім світ стоїть генерала Санчеса Серро, казали, що він був тираном. Ти хотів мені щось розповісти?
– І ти дозволяв, щоб у твоїй присутності лаяли цього великого громадянина Мангачерії? – спитав Хосе.
– Він був п'юранець, а не мангач, – пояснив Хосефіно. – То ще одна з ваших вигадок. Я переконаний, Санчес Серро навіть не перетинав межі того кварталу.
– Що ти хотів мені розповісти? – знову спитав Літума. – Кажи, старий, ти мене зацікавив.
– Не один априст, а ціла родина, братику, – правив своє Мавпа. – Збудували собі будинок, там, недалеко від Патросініо Найї, і над входом вивісили прапор апристів. Уявляєш, які падлюки?
– Щодо Боніфації, Літумо, – сказав Хосефіно. – В тебе на обличчі написано, що ти хотів би знати про неї. Чого ж не запитав нас, непереможний? Соромишся? Але ж ми брати, Літумо.
– Та що вже там, ми їх поставили на місце, – не вгавав Мавпа. – Життя їм не давали. Накивали п'ятами, як зайці.
– Спитати ніколи не буває запізно, – сказав Літума; він підвівся трохи, спершись руками на підлогу і закам'янів. Потім спокійно провадив далі: – Я не отримав від неї жодного листа. Що з нею трапилося?
– Казали, що Алехандро Молодий був апристом з дитинства, – швидко вставив Хосе. – Що коли приїжджав Айя де ла Торре[20], він ніс транспарант: "Вчителю, молодь вітає тебе!"
– Підла брехня. Молодий – то чудова людина, слава Мангачерії, – сказав слабким голосом Мавпа.
– Заткніть пельки, не бачите, що ми розмовляємо? – Літума ляснув долонею по підлозі, й знялася хмарка пилу. Мавпа перестав усміхатися, Хосе опустив голову, а Хосефіно, напружений, сидів зі схрещеними на грудях руками і невпинно кліпав очима.
– Що трапилося, друже? – м'яко, майже лагідно, поцікавився Літума. – Я ж ні про що не питав, ти сам розпустив язика. То розповідай тепер далі.
– Деякі речі обпалюють незгірш від горілки, Літумо, – упівголоса сказав Хосефіно.
Літума урвав його одним порухом:
– Ну то я відкрию ще одну пляшку. – Ані голос, ані рухи не виказували, що він схвильований, але шкіра на його обличчі почала вкриватися краплинками поту, і він важко задихав. – Алкоголь допомагає, коли треба вислухати лиху звістку, правда?
Він швидко відкоркував зубами пляшку і наповнив склянки. Одразу ж спорожнив свою, очі в нього почервоніли, засльозилися, а Мавпа, який пив маленькими ковтками, – очі заплющені, обличчя перекривлене гримасою, – раптом захлинувся, почав кашляти й бити себе долонею в груди.
– З цим Мавпою завжди щось не так, – шепнув Літума. – Ну, друже, чекаю.
– Піско – то єдиний напій, який повертається назад через очі, – пробурмотів Мавпа. – А всіма іншими я мочуся.
– Вона стала повією, брате, – сказав Хосефіно. – Вона в Зеленому Домі.
Мавпа почав знову кашляти, його склянка покотилася по землі, мокра пляма всоталася в землю, щезла.
IV
– Вони цокотіли зубами зі страху, мати, – розповідала Боніфація. – Я почала розмовляти по-їхньому, щоб вони перестали боятися. Подивилась би ти, на кого вони були схожі.
– Чому ти ніколи не признавалася нам, що розмовляєш мовою агварунів, Боніфаціє? – спитала ігуменя.
– Але ж при кожній нагоді матері кажуть: з тебе знову дикість починає вилазити, – відповіла Боніфація, – знову ти їси руками, дикунко. Я соромилась, мати.
Вона виводить їх за руки з комірчини і на порозі своєї тісної кімнатки на мигах показує їм зачекати. Вони притискаються одна до одної, згортаючись біля стіни в клубочок. Боніфація входить, запалює каганець, відкриває скриню, порпається там, виймає заіржавлену в'язку ключів і виходить. Знову бере дівчаток за руки.
– А правда, що того поганина прив'язали до верхівки капірони? – спитала Боніфація. – Що обстригли йому волосся і він так і висів з голою головою?
– Чи ти дурна? – вигукнула мати Анхеліка. – Ні сіло ні впало починаєш плести всілякі нісенітниці!
Але вона все знає, матусю: солдати привезли його в човні, прив'язали до дерева, на якому вивішують прапор. Вихованки вилазили на дах, щоб подивитися, а мати Анхеліка їх била. І мати Анхеліка: значить, ці розбишачки все ще згадують ту історію. Коли ж вони розповіли її Боніфації?
– Мені розповіла її жовта пташка, яка влетіла через вікно, – відповіла Боніфація. – А справді обстригли йому волосся? Як мати Гризельда дикункам?
– Е, ти дурна, то солдати його обстригли, – сказала мати Анхеліка. – Це зовсім інша річ. Мати Гризельда обстригає дівчаткам волосся, щоб їх не кусали воші. А йому в покарання.
– А що той поганин зробив? – спитала Боніфація.
– Кепсько поводився, бридкі справи коїв, – пояснила мати Анхеліка. – Грішив.
Боніфація й дівчатка виходять навшпиньках. Подвір'я поділене на дві частини: місяць освітлює трикутний фасад каплиці й комин кухні; друга частина місії – то оселя вологих тіней. Цегляний мур неясно вимальовується під темною завісою ліан і гілок. Головна будівля зникла в темряві ночі.
– Ти зовсім хибно все розумієш, – сказала ігуменя. – Нам важлива твоя душа, а не колір твоєї шкіри чи мова, якою ти розмовляєш. Ти невдячна, Боніфаціє. Мати Анхеліка тільки те й робила з тої хвилини, коли ти потрапила в місію, що намагалася тобі допомогти.
– Знаю, мати, тому й благаю, щоб вона молилася за мене, – відповіла Боніфація. – Тієї ночі я знову стала дикою, це жахливо.
– Перестань нарешті плакати, – звеліла ігуменя. – Авжеж, ти знову здичавіла. Я хочу знати, що ти зробила.
Вона відпускає дівчаток, наказує жестом мовчати і починає бігти так само навшпиньках. Спочатку вона їх ще випереджає, але насередині подвір'я дівчатка біжать уже поруч з нею. Підбігають разом до замкненої хвіртки. Боніфація нахиляється, перевіряє важкі заіржавілі ключі, один за іншим.