Вона захоплювалася вродою Ніколь, її розумом, та водночас вона вперше в житті ревнувала. Перед від’їздом з готелю Госса мати назвала Ніколь справжньою красунею, недвозначно натякнувши, що Розмері на таке звання не заслуговує. Сказано це було ніби між іншим; Розмері знала, що мати саме так висловлює найсерйозніші свої думки, але не образилася. Власне, її зовсім недавно визнали гарненькою, а тому вона цю якість вважала не природженою, а набутою — як, скажімо, вміння говорити по-французькому. Але тепер, сидячи з Ніколь у таксі, вона порівнювала її з собою. В Ніколь усе було ніби створено для романтичного кохання — і струнке тіло, і ніжні уста — то стиснуті, то напіврозтулені перед дивами світу. Ніколь була красунею за дівочих років, і, видно, лишиться красунею й тоді, коли шкіра щільніше обляже її вузькі вилиці, бо благородні риси її обличчя не зміняться. Раніше по-саксонському білява, вона тепер, коли волосся трохи потемнішало, зробилася ще вродливішою, ніж тоді, коли золотава хмарка над чолом засліплювала всіх, хто дивився на неї, своєю самодостатньою красою.
— А ми тут мешкали,— Розмері показала раптом на будинок на вулиці Святих отців.
— Цікаво! Коли мені було дванадцять років, ми з мамою й Бебі провели зиму отам.— Вона показала на готель через вулицю навпроти.
Два занедбаних фасади дивились на них з двох боків — збляклі спомини дитинства.
— Ми добудовували тоді віллу в Лейк-Форест, і треба було жити ощадніше,— вела далі Ніколь.— Цебто, ощадніше жили ми з сестрою й гувернанткою, а мама подорожувала.
— Нам теж доводилося заощаджувати,— сказала Розмері, розуміючи, що вони вкладають у це слово різний зміст.
— Мама завжди називала його делікатненько: не "дешевий готель", яким він і був насправді, а "невеличкий готель".— Ніколь засміялася своїм коротким, чарівним смішком.— Коли хтось із великосвітських знайомих запитував нашу адресу, ми ніколи не казали: "Живемо в бандитському закутні, в жалюгідній халупі й вважаємо за велике щастя, що там хоч вода з крана тече". Ні, ми відповідали, що мешкаємо в невеличкому готелі, неначе всі великі готелі для нас — надто галасливі й вульгарні. Звичайно, знайомі все розуміли й перетирали нас на зубах, але мати твердила, що в Європі треба вміти жити й що ми влаштувалися саме так, як треба. Мати й справді знала Європу: вона народилася в Німеччині. А втім, це не заважало їй бути більше американкою, ніж європейкою, бо виховувалася вона в Чікаго і її мати була американкою.
За кілька хвилин вони мали зустрітися з рештою товариства на вулиці Гінемера, перед Люксембурзьким садом, і Розмері знову внутрішньо напружилася. Снідати домовилися в Нортів, у їхньому вже спустілому помешканні, де під вікнами шелестіли зелені крони дерев. Розмері здавалося, що навіть сонце сьогодні світить не так, як учора. Та ось вона опинилася перед Діком, лицем до лиця, і погляди їхні зустрілися — наче птахи черкнулися крильми на льоту,— і вона зрозуміла: все гаразд, все чудово, він майже закоханий у неї. Її охопила безмежна радість, по тілу лилося солодке тепло, і впевненість, спокійна і ясна, озвалася в душі переможною піснею. Вона майже не дивилася на Діка, але знала: все гаразд, все гаразд!
Після сніданку Розмері з Дайверами й Нортами поїхала на студію "Франко-Амерікен філмз", де їх чекав Колліс Клей, її нью-хейвенський знайомий, з яким вона домовилася по телефону. Родом із Джорджії, Колліс відзначався якоюсь дивною прямолінійністю, ба навіть трафаретністю думок, властивою південцям, що здобули освіту на Півночі. Минулої зими Розмері вирішила, що він їй подобається — раз навіть вони трималися за руки, коли їхали машиною з Нью-Хейвена до Нью-Йорка, але тепер він для неї просто не існував.
В переглядовій залі вона сиділа між ним і Діком. Поки кіномеханік готував стрічки "Татової доньки", один з адміністраторів студії, француз, упадав коло Розмері, пересипаючи свою мову наймоднішими американськими слівцями. "Амба,— сказав він, коли в проекторі щось заскочило.— Ні банана у нас не вийде!" Та от світло погасло, щось клацнуло, захурчало, й вони з Діком лишилися нарешті самі. В півтемряві вони глянули одне на одного.
— Розмері, люба,— прошепотів Дік. Їхні плечі торкнулися. Ніколь неспокійно засовалася на своєму місці в кінці ряду, а Ейб раптом закашляв і висякався; по хвилі, однак, всі вже сиділи тихо — фільм почався.
І ось Розмері на екрані — вчорашня школярка з розпущеним по плечах волоссям, густим і шорстким, як теракотове волосся танагрської статуетки; ось вона — така юна й цнотлива, випестувана, викохана турботливою матір’ю; ось вона — втілення інфантильності свого народу, нова паперова лялька, що має розважити його вбогу гендлярську душу. Розмері згадала, якою оновленою й свіжою вона почувалася під свіжим, легким шовком цього платтячка.
Татова донька. Таке мацюпусіньке, таке гарнесеньке, а як, сердешне, натерпілося. Ах ти любонько, ах ти ж золотко, і яке ж воно розумне, і яке сміливе! Перед її малесеньким кулачком відступали хтивість і розпуста, навіть доля виявлялася безсилою, і неминуче ставало минучим, а логіка, діалектика, здоровий глузд зникали без сліду. Жінки, забувши про брудний посуд, що чекав їх удома, ридали ридма; навіть у самому фільмі одна жінка плакала так багато, що мало не відіпхнула Розмері на другий план. Вона плакала на тлі розкішних декорацій, в їдальні в стилі Данкена Файфа, в аеропорту й під час регати, з якої в картину ввійшло тільки два-три кадри, в метро і навіть у ванній кімнаті. Але перемогла все-таки Розмері — її благородна вдача, сміливість, рішучість подолали всі темні сили на землі,— маленька Розмері, з обличчям, яке ще не знало ласки і на якому відбивався весь тягар боротьби,— і такою справді зворушливою була її гра, що весь ряд глядачів перейнявся щирим співчуттям до неї. Коли настала коротка перерва й спалахнуло світло, всі схвально загомоніли, а Дік, давши висловитися іншим, сказав їй щиро:
— Ваша гра приголомшила мене. Я певен, що ви станете кінозіркою.
І знову на екрані — "Татова донька". За вже щасливіших часів, що завершуються ніжною сценою возз’єднання Розмері з батьком — нудотно-солодкою сценою з таким патологічним підтекстом, що Діку аж ніяково зробилося за себе й за своїх колег психіатрів. Екран погас, спалахнуло світло, настала довгождана мить.
— А тепер сюрприз! — оголосила Розмері, звертаючись до присутніх.— Зараз Дік пройде пробу!
— Пробу?
— Атож, кінопробу. Я домовилася заздалегідь, зараз його запросять.
Запала зловісна мовчанка, потім хтось із Нортів не витримав і захихотів. Розмері, не зводячи очей з рухливого ірландського обличчя Діка, бачила, як зміст її слів поступово проникає в його свідомість, і водночас їй самій ставало ясно, що головний козир розіграно невдало,— хоч вона ще й не розуміла, що просто поставила не на ту карту.
— Ні на яку пробу я не піду,— твердо сказав Дік. Та потім, зваживши все, додав лагідніше: — Розмері, ви примушуєте мене червоніти. Кіно — чудова кар’єра для жінки, але я і кіно — речі несумісні. Я старий кабінетний учений, який не знає нічого поза своїм домом і своєю наукою!
Ніколь і Мері почали дражнити його, вмовляючи скористатися з нагоди,— обидві трохи ображені, що самі не дістали такого запрошення. Але Дік рішуче поклав край розмові, досить різко висловившись про акторство взагалі:
— В театральному світі найбільше пильнують браму, яка нікуди не веде,— сказав він.— Певно, тому, що немає нічого ганебнішого за ту порожнечу.
Із студії Розмері поїхала в таксі з Діком і Коллісом Клеєм; Колліс попросив, щоб його підкинули до готелю, а Дік і Розмері мали ще відбути візит, від якого Ніколь і Норти відмовилися, пославшись на брак часу: перед самим від’їздом Ейба виявилося, що він ще не владнав деяких важливих справ. Дорогою Розмері почала дорікати Дікові:
— Я думала, якщо проба вийде вдала, візьму плівку із собою до Каліфорнії. А тоді, може, вас запросили б зніматися, і ви могли б стати моїм партнером у новому фільмі.
Дік не знав, що й казати.
— Дякую за турботу, Розмері, ви зворушили мене, але, їй-богу, я волію лишатися вашим глядачем. Тим більше, що вже це — найвища насолода.
— Та-ак, картина шикарна,— озвався Колліс Клей.— Я її вже вчетверте дивлюся. А один хлопець з Нью-Хейвена дивився її разів десять, навіть до Хартфорда їздив, коли її там показували. А коли я привіз Розмері до Нью-Хейвена, той дивак так збентежився, що навіть не наважився до неї підійти. От йолоп, га? Це дівчисько будь-кому голову закрутить!
Дік і Розмері перезирнулися; їм хотілося побути самим, але Колліс, звичайно, про це не здогадувався.
— Якщо хочете, я можу спочатку підвезти вас,— запропонував він.— Я ж мешкаю в "Лютеції".
— Ні, ми вас підвеземо,— сказав Дік.
— Простіше було б, якби я вас. Я нікуди не поспішаю.
— Все-таки краще ми вас підвеземо.
— Але ж...— почав був Колліс, але тут нарешті до нього дійшло, і він почав домовлятися з Розмері про наступну зустріч.
Кінець кінцем вони спекалися його. Третій і зайвий, він був для них тільки тінню, але тінню, що заважала їм бачити одне одного. А потім, несподівано і якось надто швидко, машина зупинилася — вони приїхали. Дік зітхнув.
— Що ж, ходім?
— Як хочете,— відповіла Розмері.— Я на все згодна. Він повагався мить.
— Мабуть, доведеться-таки піти — ця дама виявила бажання купити кілька картин мого приятеля, а йому дуже потрібні гроші.
Розмері пригладила зрадливо скуйовджене волосся.
— Зайдемо на п’ять хвилин, не більше,— вирішив Дік.— Вам ці люди не сподобаються.
Певно, там будуть якісь нудні типи, а то й грубіяни й п’яниці чи настирні базіки — в усякому разі, люди, яких Дайвери уникають, думала Розмері. Але вона і уявити собі не могла того, що там побачила.
XVII
Цей дім на вулиці Мосьє перебудували з палацу кардинала Ретца, але від палацу лишився тільки каркас, всередині ж ніщо не нагадувало про минуле, та й про сучасне теж — принаймні те сучасне, до якого звикла Розмері. Скоріше складалося враження, що в старовинній мурованій оболонці міститься майбутнє; людина, яка переступала, коли в даному разі можна так висловитися, поріг цього дому, спершу почувалася так, наче її вдарило електричним струмом чи, скажімо, їй запропонували на сніданок вівсяну кашу з гашишем,— перед нею відкривався довгий хол, де сталь, срібло й позолота відбивалися в безлічі примхливо огранованих дзеркал.