І вражена глухотою людина, — бо від утрати одного чуття у світ прибуває стільки краси, скільки від набуття іншого, — з утіхою проходить по Землі, як по Раю, коли ще не створено звуку. Найвищі водоспади розгортають лише для її очей свої кришталеві кросна, і нині вони спокійніші, ніж море в годину тиші, це райські водограї. Оскільки шум для неї до глухоти був видимою формою причин руху, то предмети, що рухаються нечутно, для неї, виходить, рухаються безпричинно; утративши гучність, вони стали саморушні, здаються живими; вони переміщаються, спиняються, самозаймаються. І самі летять собі, наче крилаті передпотопні чудовиська. В окремому, без сусідів, домі глухого обслуговування ще перед тим, як він оглух остаточно, виявляло вже більшу увагу й відбувалося тихо, а нині йому слугують німі і якось іспотайна, ніби царкові у феєрії. І будівля, яку глухий бачить з вікна, — казарма, церква, ратуша, — це, як на сцені, всього-на-всього декорація. Якщо одного дня декорація обвалиться, то постане курище і відкриється очам румовище; але ще менш матеріяльна, ніж театральний палац, хоча й не така легка, та декорація гримне додолу в чародійському світі, де падіння важких тесаних брил жодним вульгарним гупанням не скаляє непорочности тиші.
Тиша — куди відносніша тиша — розлита в вояцькій кімна-тинці, де я оце сидів, була порушена. Двері відчинилися, і Сен-Лу, випускаючи з ока монокль, улетів до кімнати.
— Ох, Робере, у вас так гарно! — гукнув я. — Я був би такий радий, якби мені було вільно пообідати тут і переночувати!
І справді, коли б це не було заборонено, якого б нічим не затьмареного спочинку зажив би я тут, бережений цією атмосферою безжурности, чуйносте і веселости, яку підтримували безліч муштрованих і здисциплінованих воль, безліч безтурботних душ, у цій великій бурсі, якою була казарма, де навіть час виявлявся в дії і де сумний дзвін годинника заступлено радісною фанфарою побудки, тієї самої, дзвінкий спогад про яку, розпорошений, роздрібнений, усе ще витає над бруківкою вулиць, заступлено голосом, певним того, що його почують, і музичним, бо він не просто команда начальства, що кличе до послуху, а й зазов мудрости до щастя.
— Ага, ви волієте спати в одній кімнаті зі мною, ніж іти самому до готелю? — озвався, всміхаючись, Сен-Лу.
— Ох, Робере, іронізувати з цього жорстоко! — кинув я. — Ви знаєте, що це неможливо і що там я нудитиму світом.
— О, я зворушений вашою ґречністю, — мовив він. — Мені теж спало на думку, що ви воліли б зостатися на ніч тут. Саме про це я й попросив капітана.
— І він дозволив? — гукнув я.
— Без найменшого вагання.
— Ох, я його обожнюю!
— Ну, це вже занадто. Зараз я покличу джуру, хай він готує обід, — додав Сен-Лу, а я відвернувся, тамуючи сльози.
Раз по раз заходили Роберові товариші. Він їх випихав за двері:
— Геть! Забирайтеся!
Я просив його не гнати їх.
— Та ні, з ними ви будете нудитися: це люди геть нешере-товані, у них тільки й мови, що про перегони та чищення коней. Вони б і мені зіпсували такі дорогі хвилини, про які я стільки мріяв! Але зауважте: з того, що мої товариші сіряки, аж ніяк не випливає, що всі вояки вбогі духом. Де там! Ми маємо тут майора — людина він дивовижна. Він читав виклади військової історії, і трактував він її як математичну теорію, як таку собі алгебру. Навіть з естетичного погляду, це така краса, все індукція і дедукція, навперемін, ви неодмінно захопилися б.
— А це не капітан, який дозволив мені зостатися тут?
— Хай Бог милує! Більшого дурня, ніж він, якого ви "обожнюєте" за дрібну послугу, важко знайти на світі. Харчування і спорядження солдатів — тут він мастак. Цілі години він проводить із квартирмейстером і полковим кравцем. Оце його розумовий рівень. І зрештою він, як і всі, гордує тим чудовим майором, про якого я згадував. Ніхто з ним не приятелює, бо він масон і не сповідується. Князь Бородинський його до себе не пустить на поріг, тільки тому, що він плебей. Треба ж бути отаким задавакою, а він же мав прадіда фермера, та й сам би фермерував, коли б не наполеонівські війни. А втім, він і сам відчуває, у вищому світі він ні риба ні м'ясо. У Жокей-клубі він майже не буває — цей луб'яний князь позичає в сірка очей, — додав Робер; засілий у ньому дух наслідування змусив його не лише перейнятися соціальними теоріями своїх навчителів, а й увібрати в себе світські забобони своїх родичів і, несвідомо для себе, він поєднував у собі любов до демократії і зневагу до шляхти Імперії.
Я дивився на світлину його тітки і думав, що як він подарує її мені, то зробиться для мене ще дорожчим, і я все для нього зроблю і будь-яку свою послугу матиму за дрібничку супроти цієї фотографії. Адже ця фотографія була ніби ще одною зустріччю на додаток до колишніх моїх зустрічей з дукинею Ґермантською, ба більше: зустріччю тривалою, ніби через те, що наші стосунки несподівано зблизилися, вона не пройшла повз мене, а зупинилась у своєму садовому капелюшку і вперше дала мені змогу помилуватися досхочу на її пухкенькі щічки, на поворот шиї, на заломи брів (на те, що мені не давалося розглянути раніше через хуткість її ходи, через позверховість моїх вражінь, через нетривкість моєї пам'яти); і все це, так само як груди і руки жінки, яку я досі бачив у глухій під шию сукні, було для мене розкішним, сласним відкриттям, дарованою мені ласкою. Лінії, на які мені, власне, дивитися заборонялось, тут я міг вивчати як у підручникові тієї єдиної геометрії, яка цікавила мене. Згодом, роздивляючись Робера, я виявив, що він десь-таки був знімком своєї тітки, і в цьому крилася тайна, теж така хвильна для мене: його обличчя було зрідні її обличчю не прямо, а і.се ж щось спільне вони мали. Риси дукині Ґермантської, пришпилені до її образу в моєму ще кобрейському вражінні від неї, — ніс, наче дзьоб у сокола, гострі очі, — здавалося, допомогли ліпити другу її іпостась, схожу, але делікатнішу, з дуже ніжною шкірою: Роберове лице майже накладалося на тітчине. Я заздро добачав у ньому типові риси Ґермантів, раси такої окремішньої у світі, світі, де вона не гине і де її вирізняє її божно-орнітологічна слава, бо народжена та риса в якійсь казковій добі від богині й птаха.
Не знаючи причини мого розчулення, Робер був дуже ним зворушений. А розніженість моя викликалася ще й блаженним станом від тепла в кімнаті та випитого шампана, який перлив краплями поту моє чоло й застилав слізьми очі; ми скроплювали вином куріпок; куріпок я їв із подивом нетями, який знайшов у новому для нього житті те, що досі здавалося йому виключеним з нього (чудуючись, як вільнодум, якого частують у плебанії ситим обідом). А вранці, пробудившись, я підступив до вікна Ро-берового покоїка, — він був високо над землею, і з вікна око обіймало цілу околицю, яку я цікаво озирнув, щоб познайомитися зі своєю сусідкою-долиною, щойно тепер, бо вчора я не встиг, прибув надто пізно, коли вона вже дрімала в пітьмі. Прокинулася вона на зорі, і все ж, коли я розчахнув вікно, то побачив її з того боку, де був ставок, побачив так, наче дивився з вікна якогось замку: вона ще й досі тушкувалася в м'які білі вранішні шати, і я майже нічого не розгледів.
Але я знав, що, перш ніж солдати вичистять коней на подвір'ї, вона їх скине. А наразі виднілась, якраз напроти казарми, вже виборсавшися з імли горбата і худесенька хребтина якогось мізерного пагорба. Крізь прозірчасті фіранки паморозі я не відривав очей від цієї незнайомки, яка побачила мене вперше. Але коли я звик заходити до касарень, на саму думку, що пагорб тут, реальніший, навіть як я його не бачив, ніж бальбецький готель, ніж наш паризький дім, що про них я мислив нині як про відсутніх, як про небіжчиків, себто не вірячи в те, що вони існують, — на саму цю думку сяйні обриси горба, хай я іноді цього й не помічав, щоразу леліли над найбуденнішими моїми донсьєрськими вражіннями: якщо почати з першого ранку, то над приємним відчуттям тепла, яке розлив по моєму тілові шоколад, зготований Роберовим джурою в затишній кімнаті, що правила мені за оптичний центр для огляду пагорба (а ось уже пройтися по пагорбові, замість дивитися на нього, — це було мені зась через залеглий там туман). Увібравши в себе обриси пагорба, домішуючись до смаку шоколаду і насідаючи на всі мої думки, туман, навіть як я зовсім про нього не думав, просякав їх наскрізь, — так стійке і щире золото поєднувалося з моїми бальбецькими вражіннями, так надвірні сходи сусідніх кам'яниць, витесані з рудого пісковця, красили в сіре мої ком-брейські вражіння. Зрештою туман розтанув у ранковому світлі: сонце спершу намарне пускало в нього стріли, ті стріли лише гаптували його діямантами, але потім-таки взяло гору над мрякою. Згір'я могло тепер підставляти свою сіру хребтину промінню, а коли я за годину йшов до міста, те проміння вже надавало червіні листя на деревах, червіні та блакитові виборчих плакатів на мурах, чогось екстатичного, і цей екстаз пойняв мене самого і поніс блукати знічев'я вулицями, мало не підскакуючи з радощів та підспівуючи.
Але наступну ніч я мав перебути в готелі. І я знав наперед, що там на мене чатуватиме нудь. Цю нудь можна було порівняти з давучим запахом, яким мені з пелюшок пахли всякі нові покої, тобто загалом покої: у покоях, де я мешкав звичайно, мене не було, думки мої витали десь-інде, а замість себе саджали Звичку. Але я не міг передоручити цій не такій вражливій служебці клопотатися моїми вхідчинами, я приїздив на місце раніше за неї, і там мені треба було звести з оточенням оте моє "я", яке я віднаходив лише по літах перерви, але завжди таким самим, маленьким, так і не вирослим із комбрейських часів, з мого першого бальбецького приїзду; гніздячись верхи на валізі, воно тільки плакало невтішно.
Та я помилився. Журитись я не мав часу, бо в готелі не був ані хвилини сам. А все тому, що тут зберегли рештки палацової пишноти, і ця пишнота, зайва в новочасному готелі, позбавлена всякої практичної функції, жила нині тут окремішнім, дозвільним життям: безліч переходів, якими можна було безцільно блукати і які, зрештою, приводили на те саме місце, довгі, мов коридори, й оздоблені, мов вітальні, вестибюлі, які справляли вражіння не так частини помешкання, як місця, де мешкають люди, вестибюлі, які не можна було залічити до жодного номера, але які кружляли круг мого й притьмом зголошувалися взяти мене до свого гурту — щось на зразок сусідів, гульливих, але не галасливих, якихось залаштункових марюк минувшини, яким дозволено домувати без галасу біля дверей кімнат до винайман-ня і які щоразу, здибавшися зі мною, мовчки примилювалися до мене.