їхав на Чабдарі. Прогнав коня берегом в один і в другий бік. При цьому мимохіть звернув увагу, що в самому аїлі на дахах і з затіненого боку снігу зовсім не залишилось, а на пагорбах, там, де чимало намело за зиму, сніг ще тримався, стикаючись у темно-сірі плями. Мов амеби, яких малювали вони колись у зошитах на уроках зоології.
Вчора ж на кінному дворі голова Тиналієв і бригадир Чекиш робили огляд аксайського десанту. Всі плуги були пронумеровані й закріплені за плугатарями. Султанмура-тові дістався плуг під номером один. Потім кожен обрядив своїх коней у збрую, продемонстрував, як він з цим справляється, а тоді показав, як запрягає свою четвірку в плуг. Згодом усі п'ять запряжок вишикувались у ряд. Загаломто, збоку дивлячись, здорово, вражаюче виходило! Мов тачанки, тільки замість тачанок плуги. Коні дужі, збруя підігнана, змазані плуги блищать. Плугатарі підтягнуті, кожен біля своєї запряжки. Голова Тиналієв ходив перед десантом суворий, мов командуючий армією. До кожного підходив:
— Доповідай про свою готовність!
— Доповідаю. Маю в наявності четверо підкованих коней, чотири справні хомути, чотири шлеї, вісім посторонків, одне сідло, один батіг, один дволемішний плуг, з трьбма парами запасних лемешів.
Просто як в армії! Тільки бригадир Чекиш хмурився. Ну, звичайно, він старий, куди там йому зрозуміти!
Огляд пройшов добре. Але по двох пунктах все ж таки провалилися десантники. Голова Тиналієв підкликав усіх до упряжі Ергеша.
— Ану, знайдіть неполадки в збруї,— сказав він. Все передивилися, все перемацали, але нічого такого
помітити не змогли. Тоді голова Тиналієв сам показав:
— А це що? Ви хіба не бачите, що ремінь у гнідого корінного на боці перекручений? От, дивіться! А в роботі перекручений ремінь натиратиме бік коневі. Кінь сказати про це не може. Тягтиме, а на другий день бік напухне, коня вже не запряжеш. А де я вам знайду запасного коня? Тх у мене немає! Отже, плуг простоюватиме через недбайливе ставлення до збруї! Ану лишень подумайте, чи маємо ми право на таке? Заради чого ми готувалися всю зиму?..
Соромно було всім. Така дрібниця, здавалось би, і треба ж!
— Султанмурате,— напучував голова Тиналієв,— ти як командир десанту повинен кожного разу перед початком роботи перевіряти, хто як запріг коні. Зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу голова!
Другий пункт, на якому погорів десант, як виявилося, був ще серйозніший. Погорів сам командир. Голова Тиналієв запитав їх:
— Скажіть, де ви будете залишати збрую на ніч після роботи?
Думали, гадали, відповідали по-всякому. Вирішили, що в полі коло плугів.
— А ти як гадаєш, командире?
— Я теж так думаю. На ниві, де розпряжемо, там і залишимо збрую, коло плугів. Не носити ж її з собою.
— Ні, неправильно. Збрую не можна залишати на ніч у полі. Не тому, що її хтось візьме. На Аксаї нема кому її взяти. А тому, що вночі може піти дощ або сніг. Збруя намокне. Це сиром'ятна шкіра. І можуть лисиця або байбак погризти збрую в полі. Зрозуміло, про що йде мова? Отже, який треба висновок зробити? Плуг залишається в полі. Випряжених коней із збруєю приводите на стан. У вас юрта, в якій ви будете жити. Юрта лише одна. Другої юрти в мене немає. Збрую кожен вносить у юрту і складає акуратно на те місце, де він спатиме. Зрозуміло? Спати із збруєю в головах! Такий закон! Це ваша зброя! А кожен солдат передусім береже зброю!
Отак говорив голова Тиналієв у той день перед аксай? ським загоном, вишикуваним для огляду в цілковитій бойовій готовності напередодні виходу десанту на Аксай. Ті дні наближалися. І все йшло до того...
Отак говорив голова Тиналієв, навчаючи їх уму-розуму...
Отак...
Еге ж, цілком можливо, що днів через три-чотири, якщо погода не зіпсується, вирушать вони на Аксай, і тоді, звичайно,. Султанмурат не побачиться з Мирзагуль аж до літа. Подумавши про це, хлопець злякався. Важко, неможливо було уявити таке — не бачити її, хоч би здаля, стільки часу! А ще сподівався сказати їй сьогодні, що, мовляв, так чи ні, якщо ні, то що ж, не таке вже й лихо, чекати немає коли, на Аксаї справи важливіші...
Султанмурат усе поглядав на дорогу, їдучи берегом. І вже почав турбуватися. Пора вже було. Та ось вони, дівчата! Однак Мирзагуль серед них не було. Подружки її йшли, а її немає. Спершу Султанмурат засмутився. Що ж робити, коли така справа. Збентежений поїхав на кінний двір. Але по дорозі його охопила тривога: а що, коли вона захворіла або ще щось скоїлося? Ця тривога зростала, він відчув, що ні в якому разі не зможе її вгамувати, доки не дізнається про причину. Надумав запитати в дівчат. Повернув Чабдара слідом за ними. І нараз побачив її. Мирзагуль поверталася сама. Вона вже наближалася до переброду. Султанмурат пустив Чабдара швидше, щоб устигнути зустрітися на камінцях, а сам так зрадів, так дуже, як виявилося, злякався за ці хвилини, що сам не помітив, як зірвалося з уст: "Рідна моя!"
Він зустрів її на переступках. Зіскочив з коня і, тримаючи його за повід, чекав, коли вона вийде на берег до нього.
Вона йшла до нього, дивлячись на нього, усміхаючись йому.
— Гляди не впади! — гукнув він їй, хоч упасти з таких широких, викладених зверху дерном переступок було неможливо. Як добре, що вона йшла по переступках! Як добре, що на цій примхливій гірській річці не трималися ніякі мости й місточки!
Він чекав, простягши їй руку, а вона йшла до нього, весь час дивлячись на нього й усміхаючись.
— Гляди не впади! — сказав він ще раз.
А вона нічого не відповіла. Вона тільки усміхалася йому. І тим було сказано все, що хотів би він знати. Який же він був дивак, писав якісь листи, мучився, чекав відповіді...
Вона простягла йому руку, і він узяв її. Скільки років навчалися в одному класі, і він не знав, виявляється, яка чуйна й тямуща в неї рука. "От я тут! — сказала рука.— Я така рада! Хіба ти не відчуваєш, яка я рада?" І тоді він глянув їй в обличчя. І вражено сторопів — у ній він упізнав себе! Як і він, вона стала зовсім іншою за цей час, виросла, витяглась, і очі світилися дивним, розсіяним блиском, як після хвороби. Вона стала схожа на нього, тому що вона теж весь час думала, не спала ночами, бо вона теж любила, і ця любов зробила її схожою на нього. І від цього вона стала ще кращою і ще ріднішою. Вся вона була обіцянням щастя. Все це він зрозумів і відчув в одну мить.
— А я думав, що ти захворіла,— сказав він з трепетом у голосі.
Мирзагуль не відповіла на ці слова, а сказала інше.
— Ось...— Вона вийняла призначений йому згорток.— Це тобі! — І, не затримуючись, пішла далі.
Скільки разів потім знову й знову він роздивлявся цю вишиту шовком хустинку! Виймав з кишені, й знову ховав, і знову розглядав. Завбільшки з аркуш із зошита, хустинка по краях була яскраво повишивана узорами, квіточками, листочками, а в одному кутику серед узорів були означені червоними нитками дві великі й одна маленька літери: "Б. с М.", що означало "Султанмурат джана Мирзагуль" — "Султанмурат і Мирзагуль". Ці латинські літери, які вони — вивчали в школі ще до реформи киргизького алфавіту, і були відповіддю на його багатослівний лист і вірші.
Султанмурат повернувся на кінний двір, ледве стримуючи бурхливу радість. Він розумів, що це таке щастя, яким не можна поділитися з кимось, що воно призначене тільки йому і що ніхто інший не зможе бути щасливий, як він.
А проте дуже хотілося розказати хлопцям про сьогоднішню зустріч, показати їм подаровану йому хустинку...
Зате працювалося, як ніколи, добре. Хлопці чистили ко* ней після водопою, носили у відрах овес, закладали за драбину сіно. Він одразу взявся до роботи. Швидко пройшовся шкребкою по пругких, налитих силою спинах і боках коней, побіг по овес. І весь час відчував хустинку в нагрудній кишені перешитої солдатської гімнастерки. Ніби там горів незримий вогник.' І від цього йому було радісно й тривожно. Радісно тому, що відгукнулася Мирзагуль на його кохання, і тривожно, бо то був початок невідомого...
Потім він побіг по сіно до скирти люцерни, що за стайнею. Тут було тнхо, сонячно, дуже пахло сухими травами. Йому страшенно кортіло ще раз подивитися на свою хустинку. Вийняв з кишені й став роздивлятися її, вловлюючи серед трав'яних запахів особливий запах хустинки, ніби гарним милом пахло. Одного разу в школі він відчув, як пахне її волосся. І тепер згадав, то був її запах. Так він стояв наодинці з хустинкою й незчувся, як хтось несподівано вихопив її. Оглянувся — Анатай!
— А-а, ти вже хусточки одержуєш від неї! Султанмурат густо почервонів:
— Дай сюди!
— А ти не спіши. Спершу подивлюся.
— А я тобі кажу, дай сюди!
— Та не кричи ти, оддам. Потрібна дуже!
— Оддай зараз же!
— А тн дужче кричи. Кричи, що в тебе подаровану хустинку одібрали! — І запхнув її в кишеню.
Що скоїлося далі, Султанмурат уже не пам'ятав. Тільки мелькнуло перед ним спотворене злобою і переляком обличчя Анатая, потім він з усієї сили ще вдарив суперника, а потім сам одлетів убік від різкого стусана в живіт. Перегнувся, падаючи, але хутко схопився на ноги й рвонувся з-під скирти ще з більшою ненавистю і люттю на підлого Анатая. Прибігли хлопці. Заметушилися. Утрьох почали розбороняти їх. Просили, благали, повисали в них на руках, але ті знову й знову кидалися один на одного, зчіплюючись у запеклій, нещадній бійці. "Оддай! Оддай!" — весь час викрикував Султанмурат, розуміючи, що кінець може бути тільки один: або вмерти, або повернути хустинку. Анатай був кремезний, дужий, діяв він спокійно, але на боці Султанмурата були справедливість і право. І він безоглядно нападав, хоч той його часто збивав з ніг. В останню мить він упав на вила, що валялися коло скирти. І тут руки сам! схопилися за вила. Він зірвався на ноги з вилами напере* ваги. Хлопці закричали, розбіглися хто куди:
— Стій!
— Зупинись!
— Схаменись!
Анатай стояв перед ним, важко дихаючи, пригнувшись, озираючись, куди б одскочитн, але тікати йому не було куди. З одного боку — скирта, з другого — стіна стайні. Саме в ці хвилини Султанмурат відчув твердість духу. Він розумів, що це крайність, але іншого виходу не було.
— Оддай,— сказав він Анатаю,— а то буде погано!
— Та на! На! — заквапився Анатай, намагаючись повернути все на жарт.— Теж мені! Пожартувати не можна! Дурень! — І він кинув йому хустинку.
Султанмурат заховав її в нагрудну кишеньку.