Він знову відчув хтивий дотик її тіла, побачив її вогняне волосся, — три точки заклятого трикутника. Не стримався він і від порівняння парфумів, що їх вживали ці дві жінки.
Він дивився на форми тіла Жакліни, що вимальовувалися під легкою нічною сорочкою, — вона соромливо не хотіла її зняти, — на її ніжну, майже прозору шкіру, на пишні, ледь обвислі після двох материнств груди.
"Я знав вуличних дівок, знав берберійок..." — майнуло в голові Габріеля.
І, незважаючи на недавнє рішення, він раптом спитав:
— І ви завжди триматимете біля себе цю фотографію?
Жакліна благально подивилась на нього.
— Ні. І не сердьтеся на мене, Габріелю. Я все зрозуміла зараз... Але я не винна: речі розбирала покоївка. Вона й вийняла це... фото. Адже вона не знала. Ви розумієте, коли б я сама це робила...
Це була щира правда.
— Але ж ви таки взяли її з собою! — заперечив Габріель.
— Слухайте, друже мій, я гадала, що ми умовились...
— Так, так, звичайно, — квапливо погодився він. — Я не маю ніяких підстав вимагати, щоб ви розсталися з цим фото. Я цілком розумію ваші почуття.
І знов йому здалося, ніби він зробив серйозну тактичну помилку, поступившись Жакліні. Він мимоволі подумав: "Отак воно й піде — поступка за поступкою".
Але була причина, яка спонукала його до такої покори. Останні тижні його не залишала тривога, що вони з Жакліною можуть фізично не підійти одне до одного, — а тепер цей страх розвіявся.
— І потім, — ледве чутно додала Жакліна, — адже коли б Франсуа не вмер, ми б ніколи не знали одне одного... В усякому разі... ніколи не були б отак, разом.
"Безперечно!" — в думці погодився з нею Габріель, не відчувши другорядної ролі, що її відводила йому Жакліна у своєму житті, і того, як легко він з цим примирився.
Адже він був живий і тому міг вважати себе переможцем.
Розчулена Жакліна злегка провела пальцем по рожевому шраму, що перетинав ліве передпліччя Габріеля, наче надріз на хлібині. А у Франсуа такий самий шрам, тільки світліший і ледь зморшкуватий, був на правому боці — слід осколка снаряда.
— Видно, мені судилося належати пораненим мужчинам, — з усмішкою прошепотіла Жакліна.
Відтоді, де б вони не були, в кімнаті Жакліни незмінно стояла фотографія Франсуа, — тільки Жакліна вдалася до маленької хитрості й завела в ту саму рамку портрети двох своїх дітей, які затуляли частину обличчя батька. .
Але очі небіжчика дивилися завжди поверх їхніх голів.
[1] Почуття (англ.).
[2] Гінме — французький льотчик, який загинув у Фландрії під час першої світової війни, після того, як він збив 54 ворожих літаки.
[3] Тюренн — французький маршал часів Людовіка XIV.
Розділ другий. Театр "Де-Віль"
І
Стоячи перед каміном, обрамленим двома колонками зеленого мармуру, Сімон Лашом вставляв у манжети запонки.
Стеля в кімнаті була низька, як у багатьох будинках на Лівому березі. Цей будинок, де жила Марта Бонфуа, стояв на набережній Малаке. По той бік запнутих портьєр на Сену лягав туманний вечір, які часто бувають наприкінці вересня, огортаючи, ніби ватою, Лувр та його сади.
Кімната, де, не поспішаючи, вдягався молодий депутат, була наче видовбана в коштовному камені теплих, веселих тонів: цьому враженню сприяв і м'який овал затінених ламп, і камін, схожий на невеличкий античний храм, і палаючі в ньому короткі поліна, складені на решітці з мідними кульками.
Сімон Лашом знав, що, вийшовши з дому, він з ніжністю і водночас з гордістю подивиться вгору, на це вікно. І йому згадалася нестерпно холодна ніч вісім років тому, коли він після дванадцятої повертався цією самою, безлюдною в ту пору набережною від щойно померлого поета Жана де ла Моннері з таким відчуттям, ніби саме тепер і почнеться для нього справжнє життя. Чи міг він тоді гадати, що доля приведе його в цей будинок, на який він байдуже глянув тоді, навіть не помітивши його (адже з тисяч образів, що потрапляють на нашу сітківку, надовго залишаються лише ті, котрі відповідають нашому бажанню або зв'язані з якимись спогадами)?
А поки що Сімон пильно дивився на вогонь, що приємно грів крізь штани його ноги, і в нерівних язичках полум'я бачив серпневий пейзаж, велике поле, випалене сонцем, вкрите снопами пшениці або рядами "козлів", біля яких сплять після маневрів солдати. Потім він подумав про те, з якою ніжністю згадуватиме ці хвилини в будинку Марти, і його охопив легкий сум — вірна ознака щастя.
Ах, як він дорожив цією жінкою, від самої присутності, самого дотику, одного слова якої всі турботи відлітали геть, він розцвітав, і скільки думок, що безладно роїлись у нього в голові, враз спливали на поверхню!
Його переповнювала величезна, невимовна вдячність до своєї коханки, біля якої він забував, що йому вже перейшло за сорок, знову почував себе молодим, заново відкривав себе, заново пізнавав інтриги світу і таємниці плоті...
Він обернувся до неї і тихо сказав:
— Спасибі, Марто.
— За віщо, любий Сімоне? — з усмішкою спитала вона.
Він непевно повів рукою.
— За те, що ти існуєш... — сказав він.
Марті Бонфуа минуло п'ятдесят шість років; вона мала розкішні плечі й гарне сиве волосся, легке, м'яке й шовковисте, яке вона вміло зачісувала і яке не тільки не старило її, а навпаки — прикрашало. Усмішка майже не сходила з її лиця, відкриваючи рівні блискучі зуби, та коли навіть губи стулялись, щоки все ще посміхалися.
Вона не боялася товариства молодих жінок — вони здавалися поруч неї істотами іншої, нижчої раси, і Марта Бонфуа мовби говорила їм: "Ось, дітки, ось до чого треба прагнути".
А серед жінок, котрим перейшло за тридцять, вона взагалі не знала суперниць.
— Марта? Це чудо, яке народжується один раз на сто літ, це друга Нінон де Ланкло...[1] Стати її коханцем — значить, увійти в історію! — любив говорити своїм хрипким голосом, іронічно посміхаючись і неквапливо цідячи слова, драматург Едуард Вільнер, — він сам був не меншим чудом серед чоловіків.
На ущипливі слова заздрих приятельок Марта Бонфуа відповідала з тією прямотою, яку може дозволити собі людина, певна своєї вищості:
— Та ні, я вела життя не більш дозвільне, ніж багато хто з наших знайомих. Коли в мене було більше коханців, то лише тому, що я краще збереглася.
Сімон замилувався нею: вона сиділа в широкому чорному пеньюарі, оздобленому рюшем з білого тюлю, який пишною хмариною лежав навколо її шиї з гордовитою поставою голови, каскадною піною падав уздовж грудей, спускався вниз по круглому гладенькому коліну й розпливався біля її ніг на килимі.
Вона нагадувала якусь відому картину, — важко сказати, яку саме, — або якийсь шедевр, ще не намальований, але який міг би бути намальований.
Сімон надів піджак.
— Прошу тебе, любий, не носи більше цієї жалібної пов'язки, це жахливо. І страшенно провінціально, — сказала Марта. — Адже від того, носиш ти пов'язку чи ні, твій сум за матір'ю нітрохи не зменшується...
— Так, звичайно, — погодився Сімон, силкуючись придумати собі виправдання. — Я надів її тільки тому, що йшов до своєї виборчої округи.
— Неправда, ти її весь час носиш. Запевняю тебе: цілком досить чорної краватки.
Вона підійшла до туалету і взяла манікюрні ножиці.
— Ну, зніми її заради мене, добре? — попросила вона.
І вона заходилася відпорювати з рукава Сімона смужку буро-чорного крепу.
"Вона тільки на десять років молодша за мою матір... Дивовижна жінка", — подумав Сімон,
І знову подивився на камін. На зеленій мармуровій дошці, над фронтоном мініатюрного храму, стояли, наче боги-охоронці домашнього вогнища, фотографії чоловіків; майже всі вони були політичні діячі і вже всі без винятку люди знамениті або такі, що були у свій час знаменитими. Написи, улесливі або дружньо-теплі, були складені так, що за сухими чемними словами вчувався набагато глибший зміст. Едуард Вільнер, котрий на цій камінній дошці репрезентував літературу, замість того, щоб написати просто: "Марті", з властивою йому розв'язністю, — ця розв'язність подобалась, і йому б не подарували, коли б він од неї відмовився, — через всю свою фізіономію накреслив: "Ах, Марто", із знаком оклику і десятьма крапками. Портрет уславленого професора медицини Еміля Лартуа, знятого у формі академіка, прикрашав витончений, але абсолютно нерозбірливий напис. Серед цих різних облич, що трохи налізали одне на одне, було й кілька фізіономій прем'єр-міністрів. На старіших, ледь пожовклих фотографіях були зняті небіжчики, що вже належали історії. А з живих можна було б легко скласти кабінет міністрів. До речі, жодний кабінет не створювався без того, щоб нинішні або колишні коханці не радилися з Мартою, — вона брала участь у всіх інтригах, збирала у себе, в дружній обстановці, супротивників, які не могли б інакше зустрітися, висловлювалася з приводу розподілу портфелів і проводила своїх ставлеників.
Користуючись її прихильністю, Сімон не тільки у власних очах ніби прилучався до сонму безсмертних, а й був певен, що у найближчому майбутньому, коли не зробить якоїсь непростимої помилки, стане товаришем міністра.
Удаючи, ніби гріється, Сімон порівнював почерки на фотографіях, розглядав майстерні закарлючки, поставлені з остороги, химерні розчерки; його тішило, що більшість виставлених тут облич схожі на нього — такі самі окуляри, таке саме полисіле чоло, така сама широка щелепа із випнутим підборіддям, — отже, здавалося, один і той самий тип чоловіків періодично з'являється в житті Марти. Можливо, тому, що люди цього типу найчастіше приходять до влади...
І Сімон подивився у дзеркало, де над фотографіями відбивалось його зображення — мінливе й живе.
Марта Бонфуа не порушувала мовчання Сімона: вона знала, що коли політичні діячі не говорять, вони думають про самих себе і в своїх роздумах черпають гордість, таку потрібну для їхньої кар'єри.
А до цього, на її погляд, такого молодого пташеняти, що тільки в колодочки вбивається, вона відчувала ще й велику ніжність...
— Цікаво, що керують країною, як правило, зовні негарні люди, — зненацька вирік Сімон.
На обличчі Марти з'явився вираз, що ніби промовляв: "Зате я завжди була гарною за двох..."
А вголос вона сказала:
— Чи ти знаєш, що говорив з цього приводу Талейран: "Чоловічою красою і двох тижнів не проживеш".
Сімон розцвів: цією фразою Марта зробила йому великий подарунок.
Але Марта й справді не любила гарних чоловіків.