— Плаття повинні бути готові!
Чарлі не встиг почути, що сказала мати. В кімнаті заметушились, почулися легкі кроки, і він миттю шурхнув у кухню. Миття посуду забрало в нього не більше десяти хвилин. Він уже закінчив, коли мати вийшла до нього. Чарлі поглянув на її худе, стомлене обличчя і недбало спитав:
— Пішла вже?
— Пішла, — відповіла мати і ручкою дерев'яної ложки відкрила кришку каструлі. Кухня відразу наповнилась густим приємним запахом печені з цибулею.
— Це не жінка Тороманова? — все так само недбало спитав Чарлі.
Мати сіла на дерев'яний тапчан і опустила худі, стомлені руки.
— Вона…
— Раніше я не бачив її у тебе.
— Вона вперше прийшла, — сказала мати задумливо і додала, наче сама до себе: — Як змінилися часи! Хіба Тороманова раніше прийшла б до мене? Вона пішла б до мадам Дуранті! Я бачила її дуже часто, коли там працювала! — Мати помовчала трохи з широко відкритими замисленими очима, потім додала, зітхнувши: — Боже, як вона морочила нам голови! І яка скупа була!
— Скупа? — подивився здивовано Чарлі. Раптом у голові матері промайнула та ж сама думка, що і в Чарлі.
— Просто не віриться! — простодушно вигукнула вона. — Коли вона мала багато грошей,торгувалася за кожен лев, а тепер за ситцьове плаття пропонує мені вдвічі.
Коли через деякий час вони сіли їсти, Чарлі спробував відновити розмову, але, переконавшись, що нічого нового не взнає, замовк і, стривожений, замислився. "Чому Тороманова поспішає так з платтями? Чи не збирається втекти куди-небудь?" Ця думка так його занепокоїла, що він похапцем попоїв, невиразно пробурмотів, що має справу, і вийшов.
День був чудовий. Яскраво світило сонце, проте не було жарко, бо час від часу від гори віяв свіжий, холодний вітерець. Чарлі подався до Пешо, та раптом згадав, що зараз товариш має бути в скверику, — сьогодні його черга вартувати.
У скверику теж було тихо. Два-три дідусі Дрімали в негустому затінку каштанів, трохи далі групка сільських хлопців, певно, з якогось Самодіяльного колективу, тихенько співала протяжну народну пісню. Одначе Пешо в скверику не було. "Може, пішов услід за Торомановим, — подумав Чарлі невдоволено. — Втрачаємо дні на безглузде стеження, а він тим часом розносить перед нашими очима повні сумки, і дивись, одного дня зовсім зникне…"
Він сердито всунув руки в кишені, трохи подумав, далі рішуче попрямував до Веселина. Чарлі ходив до нього завжди з охотою. Не тільки тому, що у них приємно і чисто, але й тому, що мати Веселина була така привітна і весела, і всі діти любили її. Вона була струнка, дуже молода на вигляд, і своєю вдачею скидалась на хлопця, що подобалося дітям.
І цього разу вона зустріла його весело, ще з порога розкуйовдила йому волосся і удавано сердито погрозила:
— Ось зараз висповідаю тебе, жучок!
— Веселин дома? — спробував вислизнути Чарлі.
— Спершу ти скажи мені, скільки ви морозива з'їли вчора, а потім я пущу тебе до нього.
— Тільки по дві порції, товаришко Нєнова.
— Тобі здається, що цього мало? Веско хворий… Зайди до нього! — сказала Веселинова мати і підштовхнула його до другої кімнати.
— Веселин справді лежав. В кімнаті було прохолодно, крізь ситцьові завіски пробивалося тьмяне світло. В головах хворого в фіолетовій блискучій вазочці стояли дбайливо підібрані жовті квіти. Від усієї кімнати віяло свіжістю і чистотою.
Чарлі обережно причинив за собою двері і підійшов до товариша.
— Ти що, захворів?
— Гм-м… — непевно гмукнув Веселин.
— Очевидно, тобі зашкодили чотири порції морозива. Живіт болить?
Веселин підвівся на лікоть і довірливо зашепотів:
— Нічого у мене немає. Прикинувся.
— Знайшов час вилежуватись, коли тепер… — почав Чарлі здивовано, але Веселин одразу перебив його:
— Зажди, я поясню тобі… Завтра мені треба бути в піонерському таборі, але я не хочу їхати саме тепер. Скажу батькові, щоб він попросив залишити мені путівку на другу зміну. Аби тільки повірили мені, що я хворий…
Чарлі співчутливо глянув на друга.
— От уже не заздрю тобі! — похитав головою він. — Це просто нещастя — валятися до завтрого в ліжку.
Слухай, не так уже й страшно… — Веселин скромно помовчав. — Я працюю поки що над одним… винаходом!
— Серйозно? — спитав Чарлі. Він був одним з перших прихильників Веселинових талантів і приготувався з цікавістю слухати.
— Дуже цікавий винахід! — розпалився Веселин. — Уяви собі: ковтнув якусь рідину — і враз зникаєш, стаєш невидимим, як повітря… Вороги не бачать тебе, а ти слідкуєш собі за ними спокійнісінько і навіть заходиш у найтаємніші їхні сховища…
Веселин подивився на друга. Чарлі не був такий вражений, як цього.сподівався Веселин, лише обличчя його мало вигляд напружений і задумливий. Це, зрозуміло, зовсім не дивно — навряд чи є на світі хлопчик, який би не мріяв бути невидимим…
— Значить, рідина? — допитливо спитав Чарлі.
— Еге ж, рідина…
Чарлі підозріло подивився на друга.
— Боюсь, що ця рідина дуже… гірка!
— Гірка? — збентежився Веселин. — Дивись, про це я й не думав. Ну, а хто тобі завадить підсолодити її на свій смак?…
— Ти маєш рацію, винахід цікавий! — сказав Чарлі, захоплений власною уявою, яка в цю мить гарячково працювала.
— Страшенно цікавий! — пожвавився Веселин. — Вигадав я і різні інші речі. Їдеш, скажімо, в Америку і там відразу відкриваєш, де містяться склади атомних бомб… Ти ж уявляєш, як їх охороняють!… Так, але ж ти невидимий… Доки вартові обходять знадвору, озброєні автоматами, ти всередині спокійно дієш… Відгвинчуєш найважливіші механізіми, висипаєш уран, виливаєш… важку воду… Потім замість урану насипаєш якогось звичайнісінького сміття, а замість важкої води — звичайну, з колодязя… Американці, зрозуміло, не знають, що сталося, чваняться… А коли настане час кидати атомні бомби, вони раптом починають плюхатись, як жаб'ячі пухирі — ха-ха-ха-ха!
— Чудово! — сказав Чарлі. — Ех, коли б це було насправді, не бігали б за Торомановим, як цуценята, відразу дізналися б, звідки ключ.
— Про все б дізнались! — сумно хитнув головою Веселин.
Тут Чарлі раптом ляснув себе рукою по лобі.
— От, бачиш, заговорились ми! Адже я саме через Тороманових і прийшов! По-моєму, він готується тікати звідси!
— Тікати? — подивився здивовано на нього Веселин. — Як це тікати?
Чарлі докладно розповів йому все, що чув і про що дізнався вдома. Таємничу рідину відразу забули, хлопчаки поринули в не менш цікаві таємниці пригод, що кілька днів цілком володіли їхніми думками.
— Так, цікава історія! — сказав, замислившись, Веселин. — Чому Тороманова поспішає з платтями? Це обов'язково ми повинні взнати!
— А по-моєму, є щось іще цікавіше! — перебив його Чарлі. — Навіщо Тороманова шиє собі такі прості плаття? Заради скромності? Ні, Вона й тепер поводиться, як колишня буржуйка, наче нічого не сталося! Гаразд — а може, у них невистачає грошей? І це не так. Купує дешевий і простий ситець, а пропонує подвійну ціну за шитво! Як це розуміти?
— Ти щось тут вигадав! — подивився підозріло на нього Веселин.
— У мене дещо крутиться на думці, та я не знаю, чи правильно це, — признався Чарлі. — По-моєму, Тороманова просто хоче маскуватися звичайною жінкою з народу, такою, скажімо, як моя мати…
— Не віриться мені! — пробурмотів недовірливо Веселин. — Плаття, припустимо, вона змінить, але як змінить обличчя? Людина за кілометр пізнає, що за пташка з цим пофарбованим волоссям і повискубуваними бровами!
— Ні, ти помиляєшся! — жваво заперечив Чарлі. — Зовсім помиляєшся! Волосся, зрозуміло, можна пофарбувати, брови вимити від чорної фарби… Взагалі, якщо вона помиється милом, ти навіть не пізнаєш її на вулиці…
Веселин замислився.
— А чому, по-твоєму, вона хоче прикинутися звичайною жінкою?
— Звідки я можу знати? — знизав плечима Чарлі. — Уяви собі, що вона хоче втекти з чоловіком за кордон! Таку, як вона є зараз, розмальовану і строкату, її заарештують у першому ж прикордонному селі…
— Та-ак! — здався в душі Веселин. — І справа, скажу тобі одверто, стає дуже заплутаною!
— Через те я відразу й прибіг до тебе! — зітхнув Чарлі. — Може статися так, що вони вислизнуть з наших рук!
— Може! — похмуро погодився Веселин.
— Тоді вийде так — малювали брови, а викололи очі! Якщо Тороманов утече, ми будемо винуваті! Від нас він може втекти, але від міліції — ніколи!
Обидва хлопчики стривожено замовкли.
— Значить, треба повідомити міліцію! — промовив, нарешті, сумно Веселин.
— Це найрозумніше! — так само сумно відповів Чарлі.
Неначе світло зникло з чистої сонячної кімнатки. За останні дні, протягом яких вони слідкували за Торомановим, насилу розгадуючи його дивні вчинки, ведучи з ним на відстані невблаганну і невидиму для простого ока боротьбу, життя їхнє стало як ніколи цікавим, повним і різноманітним. Вперше хлоп'ята зіткнулися з справжнім серйозним життям, вперше робили на свою відповідальність щось важливе, що могли робити тільки дорослі люди, і це вселяло в них особливе почуття і гордість. Яка радість була б, коли б вони самі змогли довести цю справу до її логічного кінця! Справжня радість дорослої людини! А ось тепер треба все передати в руки міліції і безмовно відійти вбік…
— Все ж ми повинні сказати Пешо! — промовив нарешті Веселин.
— Ясно, що повинні! — кивнув Чарлі.
Ця думка відразу якось заспокоїла їх. Підсвідомо в серцях у хлопців зародилася таємна надія, що Пешо не погодиться з їхньою пропозицією. Так само підсвідомо вони відчували, що Пешо сильніший за них вдачею, що він здатний взяти на себе відповідальність, яка для них самих не під силу.
— Знаєш що? — запропонував перший Веселин. — Ти йди в скверик і почекай, доки повернеться Пешо. Потім прийдете сюди вдвох, вирішимо разом.
Чарлі пішов до скверика у збудженому настрої. Пешо не було там, але чекати його довго не довелось. За півгодини на вулиці з'явився Тороманов у своєму звичайному білому костюмі, із звичайною домашньою сумкою під пахвою. Він ішов повільно, трохи схилившись і дивлячись собі під ноги. Кроків за п'ятдесят від нього так само повільно і на вигляд безтурботно йшли Пешо і Бебо.
Через деякий час вони зібралися в скверику. Обережно, під тим приводом, що Веселин захворів і хоче його бачити, Чарлі витяг Пешо, залишивши на варті самого Бебо. По дорозі Пешо недбало розповів, що за час стеження за Торомановим нічого особливого не сталося.