— Тільки ще до нього це саме вигадав інший...
Янош аж роззявив рота.
— Невже?!
— Ще б пак!.. Хіба ти не читав "Їжу богів" Герберта Уелса?.. Отже, він просто переписав...
— Диви, який хитрун! — розгнівався й Чочко. — Так кожний може...
В Яноша раптом зіпсувався настрій. Товариші знову закидали його запитаннями. Власне, думав Янош, навіщо того хлопця покривати? Якщо той обдурив його, чому він тепер повинен його щадити? Нарешті Янош гірко зітхнув і неохоче пробурчав:
— Це Філіпове... Він написав...
— Філіпове? — не повірив своїм вухам Зарко.
— А може, він не вкрав! — проказав Янош. — Може, це просто... збіг...
— Т-с-с! — зашипів од паркану Чочко. — Тихо!..
Всі здригнулися. Невже йде бандит? Та Чочко відразу ж розсіяв їхні надії.
— Філіп іде! — додав він, все ще зазираючи в щілину.
Справді, через якусь мить до них підійшов Філіп. Він схуд після хвороби, ніс у нього став ще тонший. Філіп неуважливо усміхнувся і сів на колоду поруч хлопців. Здавалося, в нього було щось на гадці, він про щось думав, тому не помітив тяжкої мовчанки навколо себе. Зарко допитливо дивився на нього, наче бачив його вперше. Ось тобі — розумний хлопець, піонер, а взяв і викрав. Ну, звичайно, викрав не гроші, викрав ідею твору, але, зрештою, хіба це не одне й те саме? Що й казати: крадіжка — завжди є крадіжка.
— Чого ви витріщились на мене? — нарешті щось відчув Філіп.
— Нічого! — якось непривітно відповів Зарко.
Філіп наче позбувся далеких думок, його погляд став раптом уважнішим.
— Ви за щось на мене сердитесь?
— За що ж на тебе сердитись? — невдоволено пробурчав Зарко.
— Хіба я знаю?
— Ну, гаразд, якщо ти так допитуєшся, скажу. Ти читав "Їжу богів"?
Філіп спочатку здивовано подивився на Зарка, а потім його щоки залилися рум'янцем.
— Читав! — тихо відповів він.
— От бачиш? — звернувся Зарко до Яноша.
— То, виходить, що все правда! — сумно зітхнув Янош.
Філіп підвів голову, щоки в нього ще дужче порум'яніли.
— Я не вкрав звідти! — сказав він благально. — В мене зовсім інше...
— Що інше? — розізлився Зарко. — Те саме...
— Ні, не те саме, — цього разу трохи ображено заперечив Філіп. — В тому, що я вигадав, — немає ніякої їжі... Просто людину оперують, виймають у неї щось із мозку...
— І вона стає велетнем! — в'їдливо докинув Зарко. — Отже, те саме!..
— Ні, інша ідея!.. Вони — фашисти!.. Роблять з велетнів цілу армію, гадають, що таким чином вони нас переможуть... Гаразд, але паші перемагають їх розумом... Розум перемагає силу... Бачиш?
Зарко змовк, замислився. Якщо так — то ідея справді інша. Та й про інше йдеться. Тепер нелегко збагнути — крадіжка це чи пі. Зарко підвів голову, зацікавлено подивився на товариша. — Гм, письменник!.. Оце так!.. Навіть коли щось і вкрав — як він зміг написати цілий роман? Мабуть, легше збудувати дім. Зарко мав найвищу оцінку з болгарської мови — "шестірку", але для нього не було нічого важчого, ніж писати твір на вільну тему. Півсторінки він писав цілий день, а як це вигадати цілий роман!
— Дай мені почитати! — рішуче проказав Зарко. — Я тобі скажу, украв ти чи...
— Дам! — похмуро відповів Філіп.
— Отже, їм щось виймають із мозку?.. Так?..
— Просто їх оперують. Вирізують зовсім маленький нервовий вузлик, і людина одразу ж змінюється, починає швидше рости...
Філіп на мить замислився, і обличчя в нього паче відразу змінилося — стало якесь незвичайно жваве й розумне.
— Один учений вигадав це... Але як перевірити? Він мешкав у віллі на околиці міста... Випадає жахлива буряна ніч — дощ ллється мов із відра, велетенські блискавки розтинають небо. Раптом хтось стукає до нього в двері. Вчений відчиняє — якийсь приблуда... Промоклий, виснажений від голоду... Він його приймає, поїть теплим чаєм, а в чаї — велика доза снотворного. Коли бродяга засинає, вчений разом із своїм вірним слугою кладе його на операційний стіл і вирізає в нього шматочок мозку...
— Цікаво, — пробурмотів здивований Зарко. — Це справді зовсім інше.
— От бачиш? — переможно озвався Янош. — Хіба я тобі не казав...
— І бродяга почав рости? — задумливо спитав Зарко.
— Авжеж! — кивнув Філіп. — Але зараз мені спало на думку інше... Ще цікавіше...
— Невже про роман?..
— Ні, не про роман... Про Васка... Я подумав — чи не викрав його якийсь такий учений... Чи не провадять з ним якогось досліду?
Хлопці просто витріщилися з несподіванки, дивились на нього круглими очима. Раптом їм здалося, ніби зараз не задушне літнє пообіддя, а буряна ніч в якомусь таємничому будинку на околиці міста. Васко лежить на операційному столі, над ним схилився чоловік у білому халаті і в білій масці на худорлявому обличчі. Чоловік бере хірургічний скальпель і, блискаючи очима, схиляється над хлопчиком...
— Це жахливо! — вигукнув Чочко.
Запала мертва мовчанка.
— Уявіть собі — навіщо ж викрадати хлопчика? — запитав Філіп збудженим голосом. — Що з ним робити? Можливо, зараз у нього впорскують якісь нові ліки, наче в кролика...
— Це може бути і в лікарні, — нерішуче зауважив Зарко.
— А якщо це небезпечно для життя?.. Хто їм дозволить такий досвід!..
— Дуже цікаво! — впевнено сказав Зарко. — Може, це й не так, але, може, й так... В усякім разі я скажу інспекторові...
Того ж дня надвечір Зарко зв'язався по телефону з інспектором. Почувши його спокійний голос, хлопчик спочатку завагався, та було вже пізно.
— Є щось нове? — запитав інспектор. — Чи просто так...
— Нічого! — зніяковівши, відповів Зарко. — Нічого особливого...
— Як це — особливого...
— Ні, ми ніякої людини не бачили... Просто дещо спало на думку...
Телефон на мить замовк.
— Гаразд! — спокійно проказав інспектор. — Я прийду до вас за півгодини...
І справді, рівно за півгодини інспектор прийшов до Зарка. Цього разу він приїхав легковою автомашиною, яку сам вів. Його присутність ще дужче збентежила Зарка — раптом усі припущення йому здалися дурними.
— Ну, розповідай! — озвався інспектор.
Зарко почав нерішуче витискати з себе — як вони стояли у дворі, як почали розмову. І враз усе знову ожило в його уяві. Заблищали громовиці жахливої буряної ночі. Зарко пожвавішав і розповів збудженим голосом геть усе. Закінчивши, він втупив погляд в інспектора і схвильовано став чекати. Табаков був як завжди — нізащо не здогадаєшся, зацікавило це його чи ні.
— Гм! — проказав він нарешті якось непевно.
— А як ви гадаєте: могло таке бути? — нетерпляче запитав Зарко.
— Дурниці! — відповів інспектор. — Ви ж піонери, вже дорослі хлопці!.. Як можна таке думати про лікарів, про вчених...
— А якщо хтось із них божевільний? — спитав Зарко.
Він відчув, як інспектор стрепенувся і швидко поглянув на нього.
— Бачиш — оце вже вірогідніше! — сказав Табаков. — Про щось отаке я теж думав...
І, як це часто з ним траплялося, інспектор раптом немов зник із кімнати, заглибився в свої думки. Та й, власне, хіба в цьому наївному хлоп'ячому припущенні немає зерна правди?..
Врешті-решт, таке припущення дає хоч якусь відповідь на запитання, що днями мучить його — для чого можна викрасти дитину?.. А якщо це справді якийсь божевільний, котрий уявив собі, ніби виконує наукову роботу?.. Інспектор здригнувся... Так, справді, що означає таке запізнення листа до Васкового батька?.. Хіба не те, що було проведено якийсь дослід, і крадій хотів побачити наслідки... Можливо, він зробив складну й ризиковану операцію, почекав, чи виживе хлопчик... Васко залишився живий, і тоді той написав: "Його життя в цілковитій безпеці..." — "Так, так, — казав подумки інспектор, хвилюючись все дужче й дужче. — Хоч яке неймовірне й наївне це припущення, але воно дає бодай якесь пояснення незрозумілим фактам..."
Нарешті Табаков підвів голову, зиркнув на хлопчика:
— Я поміркую над цим! — проказав він серйозно. — Хто його знає — може, саме з цього щось і вийде... Якщо вся історія така в неймовірна, то чому не може бути неймовірна й першопричина?
— А ви самі нічого не знайшли? — спитав Зарко.
Обличчя інспектора враз спохмурніло.
— Нічого! — невдоволено сказав він. — Нічогісінько... Товчемося на одному місці...
— Дуже погано! — мимохіть вихопилося з хлопчикових уст.
Інспектор усміхнувся:
— Нічого доброго! — сказав він. — Тому й ви не складайте рук... Уважно стежте за вулицею — може, що виявите...
— За нас не хвилюйтеся! — запально проказав Зарко. Але наступного ранку він зрозумів, що його завзяття дуже перебільшене, бо на варту з'явився лише один Філіп.
— З ким ти повинен чергувати? — сердито запитав Зарко з палаючими від гніву очима.
— З Андрійком...
— А чому він не прийшов?
— Звідки мені знати! — ображено проказав Філій. — Я не можу покинути пост і йти його шукати...
— Ми це так не залишимо! — погрозливо пробурчав Зарко. — Обговоримо на піонерських зборах...
Через десять хвилин на вулиці з'явився Мишо, Зарків молодший брат. Зарко одразу ж послав його по Андрійка. Мишо пішов радо, але повернувся засмучений.
— Каже, що не може прийти! — пояснив Мишо, чухаючи свого маленького носика. — Каже, що зайнятий...
— Чим?
— Лущить сочевицю... Каже, йому мати звеліла...
— Сочевицю!.. — обурився Зарко. — Скільки ж можна її лущити?...
— О-о-о... Сочевицю дуже важко лущити, — озвався Мишо, який не раз займався цим ділом. — І рис важко лущити... Найлегше лущити квасолю, бо в неї великі зерна...
— Досить! — обірвав його Зарко. — Більше він нічого не казав?
— Казав, що прийде по обіді...
Справді, Андрійко вийшов на пообідню зміну, але вигляд у нього був такий невдоволений і кислий, що Зарко мало не прогнав його. Неуважним і байдужим здався йому цього разу й Чочко. День видався ще жаркіший і задушливіший, ще важча спека звисала над дахами. Зарко добре розумів, що коли залишить на посту самих двох хлопчаків, то може потім не застати і їх, тому вирішив бути з ними до вечора. Цього разу розмова зовсім не клеїлась, хлопці позіхали, байдуже дивилися крізь щілини паркану.
— Тільки марнуємо час! — невдоволено озвався Андрійко. — На вулиці ані душі...
— Чого це ти марнуєш час? — наїжачився Зарко. — А що б ти робив?.. Спав би!
— Ха, я пішов би в басейн!—проказав Андрійко. — Зараз там стрибають...
— Куди стрибають? — позіхнув у долоню Чочко.
— З вишки у воду.
— Ну й що з того? — кисло проказав Чочко, бо йому теж хотілося купатися. — Нехай собі стрибають, якщо їм більше нема чого робити...
Знову замовкли.