У місяці повеней погоничі чекають на березі перевізника. Тварини риють землю мордами, ламають рогами ріжкові деревця, понуро мукають. Погоничі спокійно розмовляють, їдять щось зготоване нашвидкуруч, попивають тростинову горілку або дрімають, укрившись пончо. Не доводиться чекати надто довго, часто трапляється, що Карлос Рохас дістається до місця раніше, ніж прибувають гурти худоби. Він перепливає річку з іншого краю міста, де стоїть його ранчо. Перевізник перелічує тварин, прикидає, скільки вони важать, вираховує кількість перевезень з одного кінця в інший. На протилежному березі різники готують мотузки, пилки, ножі й казан, де варитиметься густа юшка з волової голови, яку лише вони можуть пити без огиди. Закінчивши свою роботу, Карлос Рохас прив'язує човна до однієї з підпорок Старого мосту і йде в якийсь із шинків Гальїнасери. Цього ранку йому подали гарбузовий дзбан з козячим молоком і запитали, чому він такий смутний. Як здоров'я дружини? А сина? Так, так, почуваються добре, Хосефіно починає вже ходити і казати "тато", але я повинен вам дещо розповісти. І розповідає, широко розтуляючи вуста й вибалушуючи очі, мовби дідька угледів. З десяток років працюю я перевізником, і ніколи ще не траплялось мені над ранок здибати кого-небудь, крім різників. Сонце ще не сходить, довкола темрява, здійняті вітром піщинки січуть обличчя, кому ж бо захочеться вийти в таку пору на вулицю? А гальїнасерці: маєш рацію, старий, нікому й на гадку не спаде. Він промовляв швидко, стріляючи словами й допомагаючи собі жестами, а коли вмовкав, то завжди роззявляв рота і вибалушував очі. Тому я так і перелякався, чорт забирай, бо така несподіванка. Що таке? Прислухався знову – авжеж, кінські копита цокотять, я, слава богу, ще не з'їхав з глузду, роздивився на всі боки, – не перебивайте, дайте розповісти, – і побачив, як на Старий міст в'їжджає кінь, там я і впізнав його. Коня Мельчіора Еспіноси? Того білого? Так. Власне, я розгледів його тому, що кінь був білий, під ранок світився і виглядав, як привид. А розчаровані гальїнасерці: може, вирвався і втік, теж мені новина, хіба донові Мельчіору стрельне в голову їздити в темряві? А Карлос: я так і подумав – кінь у нього втік, треба спіймати. Вистрибнув з човна й швидко видерся по схилу, дякувати богу, що кінь не дуже швидко йшов; підкрався я до нього поволі, аби не сполохати; зараз оббіжу його спереду, схоплю за гриву, і – тпру, стій. Потім сяду на нього й поверну власникові. Підходжу вже близенько, ледве бачу його крізь хмари піску; разом з ним перейшов міст і перепинив йому дорогу. Гальїнасерці знову зацікавилися: що трапилось, Карлосе, що ти побачив? Їй-богу, дона Ансельмо, який дивився на мене з коня, слово честі. Обличчя в нього було обмотане якоюсь ганчіркою, і першої миті волосся в мене стало дибки, – пробачте, доне Ансельмо, я думав, що кінь утік. А гальїнасерці: що він там робив, куди їхав, може, потайки тікав з П'юри, як злодій? Дайте мені закінчити, чорт забирай. Дон Ансельмо зареготав, дивився на мене й помирав зо сміху, а коник гарцював собі. Знаєте, що він мені сказав? Не роби такої дурної гримаси, Рохасе, просто я не міг заснути, от і вийшов прогулятися. Чули? Так і сказав. Вітер обпалював, як вогнем, шмагав обличчя, наче нагайкою, а він, бачте, вирішив прогулятися; мені хотілось спитати його, чи справді у мене такий дурний вираз обличчя, либонь, він думає, що я йому повірю? І якийсь гальїнасерець: але ж ти не сказав йому цього, не можна просто так звинувачувати людей у брехні, і, зрештою, що тобі до того було? А Карлос: однак на цьому розповідь ще не закінчується. За хвилину я побачив його знову, вдалечині, на дорозі до Катакаос. А якась гальїнасерка: в пісках? Бідолаха, тепер у нього, мабуть, геть усе обличчя посічене піском, такий сильний сьогодні вітер. І Карлос: як не дасте мені говорити, то замовкну і вийду. Так, увесь час дон Ансельмо був на коні, і кружляв, і знову кружляв, дивився на річку, на Старий міст, на місто. А пізніше зліз на землю і почав бавитися своїм пончо. Він мав вигляд задоволеної дитини, стрибав і підстрибував, як мій Хосефіно. А гальїнасерці: може, дон Ансельмо схибнувся? Було б шкода – такий добрий чоловік, а може, він був п'яний? І Карлос Рохас: ні, ні, напевне не схибнувся і напевне не був п'яний; на прощання потис мені руку, запитав про родичів і просив, щоб передав їм вітання. Але самі бачите, хіба я не мав підстави здивуватися?
Того ранку дон Ансельмо з'явився на Пласа де Армас, усміхнений і балакучий, як завжди. Відчувалося, що він задоволений. Усіх, хто проходив повз терасу, запрошував на чарку. Ним оволоділа якась невтримна потреба жартувати: з його вуст падали один за одним двозначні жарти, від яких Хасініто, кельнер з "Північної зірки", заходився сміхом. Та й сам дон Ансельмо реготав на цілу площу. Звістка про його нічну екскурсію облетіла вже усі закапелки, і п'юранці засипали його питаннями, а він відповідав їм жартами, двозначними фразами.
Розповідь Карлоса Рохаса заінтригувала все місто; протягом багатьох днів вона була головною темою розмов. Дехто, дошукуючись подробиць, дістався аж до Мельчіора Еспіноси. Старий фермер нічого не знав. Та й, зрештою, не збирався задавати своєму пожильцеві жодних питань, бо не був ані нахабою, ані пліткарем. Вранці він побачив свого коня розсідланим і чистим, отож більше вже нічого не хотів знати, нехай собі ідуть і залишать його в спокої.
Коли люди вже перестали балакати про ту пригоду, поширилася звістка ще несподіваніша. Дон Ансельмо придбав у муніципалітету місцину, що лежить по другий бік Старого мосту, далеко за останнім ранчо Кастілії, посеред самих пісків, там, де того ранку бачив його перевізник. Не було нічого дивного в тому, що прибулий, вирішивши оселитися в П'юрі, хотів збудувати собі будинок. Але в пустелі! Пісок поглине той будинок протягом кількох днів, як він поглинав старі, перегнилі дерева чи мертвих гальїнасерців. Пісок тут рухливий, м'який. Дюни щоразу міняють своє місце, вітер створює їх, як йому заманеться, нищить, пересуває, зменшує і збільшує. Вони здаються загрозливими і величезними, оточуючи П'юру, ніби муром, – білі на світанку, червоні у присмерку, сірі поночі, а наступного дня віддаляються, і вже видно їх розкиданими, далекими, схожими на рідку висипку на шкірі пустелі. Вечорами дон Ансельмо почуватиме себе полишеним на ласку піску. Численні жителі П'юри щиросердо намагалися вибити йому з голови цю безглузду затію, наводили безліч аргументів, аби відмовити його від того рішення. Нехай придбає якусь ділянку в місті, нехай не впирається. Але дон Ансельмо не зважав на всі поради і відповідав фразами, які звучали дещо загадково.
Човен з солдатами припливає десь опівдні, вони хочуть причалити носом, а не боком, як підказує здоровий глузд; вода кружляє човен, відносить від берега, – тримайтеся, Адріан Ньєвес зараз допоможе вам. Він стрибає у воду, хапає весло, притягує човен до берега, а солдати, ні дякуючи, ні про що не питаючи, накидають на нього аркан, зв'язують і, покинувши, біжать до селища. Надто пізно, майже всі мали досить часу, щоб утекти в ліс. Солдати хапають лише кількох, а коли допливають до гарнізону Борха, капітан Кірога злоститься: як це їм спало на думку привезти каліку? – і до Вілана: забирайся звідсіля, клишоногий, ти не годен до війська. Навчання починається наступного дня: будять їх удосвіта, стрижуть, дають їм штани, сорочки кольору хакі та грубі черевики, які натирають ноги. Згодом капітан Кірога говорить їм про батьківщину і ділить на групи. Адріана Ньєвеса і одинадцять чоловік веде за собою якийсь капрал і муштрує: струнко, віддати честь, кроком руш, лягай, вставай, увага, чорт забирай, вільно, чорт забирай. І так день у день, і нема змоги втекти, їх пильнують ретельно, з усіх боків сипляться копняки, а капітан Кірога: кожен дезертир врешті попадається, і відтоді термін служби подвоюється. Одного ранку приходить капрал Роберто Дельгадо: де тут рекрут, який є лоцманом, крок уперед, – а Адріан Ньєвес: я, мій капрале, я лоцман. І капрал: ти добре знаєш річку вгору по течії? А він: як свої п'ять пальців, мій капрале, і вгору по течії, і так само вниз по течії. Ага, ну тоді приготуйся, бо вирушаємо до Багуа. А він сам до себе: надійшла хвилина, Адріане Ньєвес, зараз або ніколи. Вирушають на човні наступного дня вранці – вони з капралом і служник, агварун з гарнізону. Річка розлилася, вони пливуть неквапом, уникаючи мілин, водоростей, корчів, які трапляються їм назустріч, подібні до обрубаних людських кінцівок. Капрал Роберто Дельгадо задоволений з подорожі, балакає та й балакає, – прибув один лейтенант з побережжя, який хотів подивитися пороги, йому пояснюють: це небезпечно, пане лейтенант, великі дощі були. Але він наполіг, ну попливли, човен перекинувся, і всі потонули, а я врятувався, бо вдав, що в мене малярійна лихоманка, аби не пливти з ними, – балакає та й балакає. Служник ані пари з вуст, і тут Адріан Ньєвес: пане капрал, а чи капітан Кірога справді з сельви? Та де там, десь місяці зо два тому, коли ми їхали у службових справах через Сантьяго, москіти так покусали капітану ноги, що вони аж спухли. Червоні були, в прищах, він тримав їх у воді, а я йому: остерігайтесь якумам[13], остерігайтеся, бо залишитесь калікою, мій капітане, ці удави з'являються непомітно, витягують голову і одним духом заковтують цілу ногу. А капітан: нехай припливають, смачного. Та гарячка відбила в нього бажання жити, лише вода його заспокоювала, – чорт забирай, от клята доля, лайно, а не доля. А капрал: ноги у вас кривавлять, мій капітане, кров притягує піраній[14], вони можуть пообгризати вам ноги. Але капітан Кірога оскаженів: туди твою матір, досить уже мене залякувати, – а капрала аж нудило при вигляді тих ніг: товсті, всипані струпами, які при найменшому дотику гілочки лускали, і з них витікав білий гній. І тоді Адріан Ньєвес: тому піраньї і не з'являються, мій капрале, що чують отруту. Служник на носі весь час мовчить, міряючи веслом глибину. Двома днями пізніше вони допливають до Уракуси: жодного агваруна, всі заховалися в лісі.