Мені дуже радісно думати, що завдяки мені ви зможете спокійно жити і стати самим собою... Хіба я вам не довела це?.. — з усмішкою лагідно додала вона, натякаючи на чек для Сільвени.
Цьому височенному бравому молодцеві, метр вісімдесят чотири сантиметри на зріст і такому мужньому на вигляд, судилося викликати у жінок бажання опікати його, і він брав гроші в однієї, щоб повернути взяте у іншої... Його слабість полягала у тому, що в нього не було грошей і, накладаючи бальзам на цю рану, жінки закріплювали своє панування над ним.
Тепер уже Габріель торкнувся ліктя Жакліни і прошепотів:
— Дякую.
Вони подивились одне на одного.
"Та хіба я коли-небудь зможу обійтися без цієї жінки, яка стільки дарує мені й до того ж так делікатно..." — подумав Габріель.
"Та хіба я коли-небудь зможу розлучитися з цією людиною, такою щирою, такою чесною, котра переступила через такі безодні, щоб стати моїм найближчим другом", — подумала Жакліна.
А вголос додала:
— Як дивно, що ви не сподобались мені під час нашої першої зустрічі! Ви здалися мені тоді таким антипатичним.
Вона казала правду, коли не зважати на те, що антипатія пояснювалася страхом перед тим потягом до нього, що його вона відчула з першої хвилини.
Обоє засміялися.
— Коханий! — прошепотіла Жакліна.
І її маленька випещена ручка з тонкими тендітними пальцями знайшла велику руку Габріеля з блідо-рожевими нігтями.
Обоє були справді щасливі.
І водночас обоє хотіли якнайшвидше повінчатися, немовби кожний в глибині душі боявся біди.
Настав ранок того дня, коли мало відбутись весілля.
Подивившись на себе у вузьке високе дзеркало в кутку туалетної кімнати, Жакліна відчула радісний подив. На ній була дуже скромна англійська сукня кольору бірюзи.
"Вона мені до лиця, — подумала Жакліна. — І я ще дуже молода на вигляд".
За останні вісім років стільки людей повмирало навколо неї (вмер її батько, вмер чоловік, умер дядько-генерал, умер барон Зігфрід, дід Франсуа, вмер ще один її дядько — Жерар де ла Моннері, дипломат, умерла свекруха — баронеса Адель), що Жакліна не виходила з жалоби.
— Бачиш, дитино моя, — сказала якось її двоюрідна бабка, герцогиня де Валлеруа, — в таких родинах, як наша, після двадцяти п'яти років жінка змушена замовляти собі самі тільки чорні сукні.
І ось доля дає Жакліні перепочинок, дозволяє їй знову носити свіжі, різноманітні ясні тони.
Пані Флоран, допомагаючи Жакліні вбиратись, без угаву торохтіла за її спиною, даючи вихід хвилюванню, яке звичайно охоплює старих слуг, коли в житті їхніх хазяїв відбуваються якісь важливі події.
— Як приємно, що в замку з'явиться молодий пан, та й пані баронеса не буде тепер самотня. І потім Лісовик частенько казав Флоранові, що добре було б мати молодого хазяїна з пильним оком, — тоді й лови пішли б краще...
Жакліна раптом здригнулась, глянувши на свою руку. Вона забула зняти обручку. "Який жах! — похолола вона. — Адже я могла піти отак до церкви!.." Після того далекого дня, коли Франсуа надів їй на палець цю обручку, — це було чотирнадцять років і десять місяців тому... Вони вийшли тоді з церкви Сент-Оноре д'Ейлау... ще боялись, щоб не пішов дощ, але він так і не пішов... над порталом напнули великий смугастий тент... Я це бачу, мов зараз... ні, не треба більше про це думати... — вона тільки один раз зняла її з руки, цими днями, коли вранці їздила до ювеліра замовляти собі нову (мірка, до речі, лишилася така сама).
"А чому б мені не носити обидві? — спитала вона себе. — Ні, так не роблять. Та й потім це, напевно, буде неприємно Габріелеві... Обіцяю тобі, Франсуа, я звелю розплавити ці дві обручки і зроблю з них одну, яку носитиму завжди".
Вона перечитала листа, написаного Франсуа за кілька хвилин до самогубства; вона завжди тримала його напохваті, в чорному портфельчику, зберігаючи, як реліквію. Лист був написаний похапцем, нерівним почерком, без жодного розділового знака:
"Жакліно благаю тебе будь щаслива На світі напевно (професор Лартуа сказав, що ця форма "надзвичайно знаменна") є людина що зможе зайняти біля тебе те місце на яке я більше не маю права претендувати..."
Жакліна поцілувала листа і знову дбайливо згорнула його.
"От бачиш, Франсуа, — в думці сказала вона, — я тебе послухала. Я виконую твою волю. Я певна, що Габріель тобі сподобався б, що ти його схвалюєш, що ти навіть не побажав би мені іншого".
І знову, як з цією переплавкою обручок, Жакліна відчула пролазку, якесь непотрібне виправдання своєму новому шлюбові.
Старий маркіз де ла Моннері мав вести племінницю до вінця. Насправді ж це Жакліна вела сліпого в похмурій маленькій церкві, заново опорядженій близько 1830 року в модному тоді готичному стилі.
Габріель востаннє надів свою гарну червону форму офіцера колоніальних військ з усіма відзнаками. Він щойно подав прохання про відставку з армії.
— Я неодмінно хотів бути в мундирі, — шепнув він Жакліні, — бо в ньому я познайомився з вами.
У Габріеля траплялися раптові напади дитинності, які цілком могли зійти за чутливість.
Майор Жілон був одним із свідків; він дуже радів, вважаючи себе головним сватом, і поводився відповідно.
Кілька родичів, кілька сусідів, серед яких були і великі поміщики і підупалі дворяни, доповнювали товариство; в першому ряду челяді пані Флоран і Лісовикова дружина раз у раз притискали хусточки до очей.
Належної урочистості надавала церемонії присутність на амвоні пан-отця Будре. Домініканець привів Жакліну в лоно віри, врятував її від божевілля, ба навіть од смерті в перші трагічні місяці її вдовування. Він прибув з Парижа благословити цей шлюб, який означав, що його підопічна цілком одужала і повернулась до нормального життя.
Святий отець відчував задоволення і водночас легкий сум, думаючи, що разом із Жакліною дійшов до завершення розпочатого ним заходу.
"Чи будуть щасливі ці двоє? — питав він себе. — Ну, звичайно. Адже вони кохають одне одного".
І жести його були сповнені такої величності, ніби він провадив коронацію.
Жакліна раз у раз поглядала на Габріеля — він стояв у профіль до неї, злегка зціпивши зуби. Враз обличчя Габріеля неначе роздвоїлось, і вона побачила у напливі інший профіль — профіль Франсуа; як і першого разу, Жакліна мало не знепритомніла, але не тому, що її так схвилювала урочиста подія, — вона згадала пережите тоді...
"А в мене ж було передчуття лиха", — подумала вона.
А в цю хвилину пан-отець Будре, дивлячись уважним, гострим поглядом на пару, що стояла перед ним, простягав їм тацю з двома платиновими обручками.
XI
На картці для приїжджих у Павільйоні Севіньє у Віші, де вони зробили зупинку по дорозі на південь, Габріель уперше написав: "Граф Де-Воос". Жакліна, звичайно, знала, що літера "В", вигравірувана на щиті, який прикрашав його перстень з печаткою, є лише заголовною літерою його прізвища, і проте вона мовчки схвалила вчинок свого нового чоловіка. "Власне, дев'яносто дев'ять із ста нинішніх титулів зовсім нічого не означають — їх носять тільки для краси", — подумала вона. І потім вона воліла, щоб її звали "пані графиня", а не просто "мадам".
Головне ж — так приємно не самій заповнювати готельну картку, а мати біля себе мужчину, який віддає всі потрібні розпорядження і веде всі матеріальні справи. Тепер її якоюсь мірою жалюгідному становищу самотньої жінки настав край.
— Піднімемось до себе, помиємо руки і зразу спустимось обідати, — сказав Габріель. — Бо вже пізно.
Під час обіду, сидячи в майже порожньому залі, Жакліна раптом схаменулася:
— Чому це ми розмовляємо пошепки? Адже нам нема чого таїтись.
— Ну, звичайно, — засміявся Габріель.
Не дожидаючи офіціанта, він сам вийняв пляшку шампанського з відерця з льодом і наповнив келихи.
Коли вони повернулися до себе в номер, мебльований у стилі під Людовіка XVI і витриманий у ясно-сірих тонах, перше, що побачив Габріель, була фотографія Франсуа, яка стояла на туалеті.
Обличчя Габріеля враз немовби застигло від гніву, гарні, ясно-карі, з розширеними зіницями очі потемніли. Не сказавши й слова, він пройшов до себе в кімнату.
"Що робити? — питав він себе, роздягаючись. — Треба негайно покласти цьому край. Та коли я вчиню скандал, вона закусить вудила — це неодмінно. А починати життя сваркою через небіжчика буде просто по-дурному. Я скажу їй про це завтра. Та й потім — чи не все одно!"
Але він у глибині душі відчував, що даремно не висловив свого невдоволення зразу і дозволив Жакліні взяти гору над ним.
А Жакліна, чудово зрозумівши значення Габріелевого погляду, тим часом думала: "Яка ж я дурна! Невже я не могла бути обережнішою! А що тепер робити? Сховати фотографію в чемодан? Так буде тільки гірше для всіх трьох. Ось, ось воно те, чого я так боялася! Доведеться зректися всього, що мені було дороге!"
Та коли Габріель зайшов у кімнату, — він умився, і обличчя його вже не здавалося таким напруженим, — то помітив, що фотографія лежить на туалеті, наполовину схована мовби ненароком накиданими на неї дрібничками.
Габріель уже три тижні не знав жінок, що він розцінював як велику жертву. Йому неодмінно хотілося прийти до Жакліни чистим.
І зараз він квапливо, жадібно оволодів нею.
Жакліна зразу ж пішла до ванної. Вона все ще відчувала на своєму тілі кільце обіймів Габріеля.
"Було б таки безглуздо з першого дня заводити дитину, — думав він, чекаючи Жакліну. — Проте від Франсуа вона зразу завагітніла. Кумедно все-таки! Всякій іншій жінці я б сам сказав: "Слухай-но, крихітко, ти не гадаєш, що тобі слід... А тут я навіть і не подумав про це".
Коли вона повернулася, він курив.
"Чисто як Франсуа", — подумала вона.
Він майже зразу оволодів нею знову, і цього разу Жакліна зазнала всієї глибини щастя.
Коли трохи згодом він глянув на неї, вона лежала із заплющеними очима, з-під її повік котилися сльози, і вона ледве стримувала ридання, що розпирали їй груди.
Габріель відчув величезну радість.
— Даруйте, мені, даруйте, — прошепотіла Жакліна. — Я дурна, правда ж? Але це було так давно.
Габріель одразу збагнув, що Жакліна говорить про Франсуа. Він знав, що близькість з новою людиною не може не викликати спогадів — бодай хоч невиразних — про того, з ким ти провів багато місяців або років. Саме ці мимовільні порівняння і створюють у людини відчуття зради.
Але й сам Габріель не міг не згадати в цю хвилину невситимої Сільвени.