Він підвів голову і глянув на батька — суворе, серйозне батькове обличчя здавалось тепер трохи смутним.
— Чому в тебе око таке синє? — спитав батько, якось здивовано і стурбовано.
Пешо інстинктивно помацав ударене око.
— Не знаю, чому воно синє, — промовив він зніяковіло.
— Ти, мабуть, бився з кимось? Безглуздо вже було відмовлятись так чи інакше, кари йому не уникнути.
— Бився! — відповів він рішуче.
— І з якої причини?
— Дай дитині попоїсти! — спробувала допомогти йому мати.
— Я вже спитав його, — сказав батько. Пешо відчув, що він аж спітнів увесь від збентеження.
— За Юлію! — вимовив він майже грубо, щоб приховати своє хвилювання. — Якийсь хуліган штовхнув її, вона упала і розбила коліно!
— Як же це сталось? — спитав батько з сумнівом. — Ні за що штовхнув?
— Ні за що, — твердо відповів Пешо. — Він просто хуліган!
— І ти його побив?
— Так, побив…
— І все, що ти кажеш, правда, так?
— Звичайно, правда! — сказав ображений Псшо. — Я не обманюю тебе!
Батько відкинувся на стільці. І хоч як був збентежений Пешо, він усе ж помітив, що добре і розумне батькове обличчя проясніло, в погляді майнуло щось середнє між сміхом і ніжністю.
— Молодець! — сказав він тихо і поплескав сина по потилиці. — Молодець! Звичайно, ти кавалер! Не можу терпіти людей, які не вміють постояти за себе і за друзів!
Пешо мало не подавився хлібом від хвилювання, нічого не сказав, а тільки схилив голову над тарілкою.
— Тепер їж, а потім мати прикладе тобі компрес, — додав батько і, посміхаючись, схилився над тарілкою.
Цими словами була вирішена доля перебування Юлії в компанії. Від цього дня вже ніхто не посмів її торкнути, навіть волосок не мав впасти з її голови.
Хвилюючі події
Минуло ще три дні, але нічого особливого не сталося.Протягом цих трьох днів хлопчаки пильно стежили за Торомановим. Чоловік у білому рідко виходив з квартири — лише ходив за покупками по околишніх магазинах зі своєю базарною сумкою. Тільки один раз він пішов в невеличку крамничку, де його дружина продавала гребінці і брошки. Тороманов недовго затримався там, не виявив ніякого інтересу до клієнтів. Вийшовши з крамнички, він попрямував до букіністичної книгарні, купив там дві книги і, не поспішаючи, повернувся додому.
Лише на третій день події трохи пожвавились. Ще рано-вранці до скверика прийшов Бебо і зараз же пішов покликати Пешо. Коли хлопчики зібралися, Бебо дістав з кишені аркуш паперу і таємниче почав читати:
— "Дорогий Савов"…
— Що це? — перебив його нетерпляче Пешо. — Лист?
— Заждіть, побачите…
— Ти спочатку скажи, що читаєш…
— Ясно, що лист! — розгнівався Бебо.
І все-таки йому не дали прочитати листа, поки він не розповів його історію. А історія була зовсім проста. Проходячи рано-вранці через батьків кабінет, Бебо помітив на столі лист і "нехотя" прочитав його. Лист був написаний батьком до якогось Савова, директора копалень кольорових металів "Південь". Зміст самого листа такий:
"Дорогий Савов! Кілька днів тому до мене звернувся інженер Тороманов з проханням влаштувати його до тебе на роботу, Зрозуміло, я далекий від такої думки, але оскільки можуть знайтись інші доброзичливці, а ти маєш потребу в інженерах, то я змушений попередити тебе. По-моєму, Тороманов запеклий фашист і винятковий дворушник. Перед Дев'ятим вересня ми працювали з ним разом у військово-інженерних майстернях, де він був військовим інженером в чині підполковника. З його допомогою там була розкрита конспіративна група наших товаришів, які готувалися винести зброю для партизанів, і один з них був потім розстріляний. Після Дев'ятого вересня Тороманов якийсь час був заарештований, але провини його не змогли довести, і його звільнили. В усякому разі я переконаний, що те, про що пишу, правда. Я не проти того, щоб він знайшов собі якусь роботу і був би використаний на роботі, але, на мою думку, не на твоєму підприємстві, яке є об'єктом серйозної державної таємниці. Самий факт, що він шукає в тебе роботу, вже викликає серйозні сумніви.
З товариським привітом К. Апостолов".
Коли Бебо закінчив читати листа, приголомшені хлопці перезирнулися.
— Дивись, який негідник! — сказав з огидою Коста. — Через нього комуніста розстріляли!
— Злочинець!
— З такого живцем треба здерти шкіру, а не залишати його купувати собі всякі романи!
— Я ж вам казав, що тут щось є! — обізвався Веселин. — Ми будемо не ми, якщо не викриємо якоїсь цікавої справи!
— Треба довідатись, що це за Савов! — сказав Пеню. — І яке це його підприємство!
Цілком зрозуміло, що знову доручили Бебо зібрати будь-яким способом відомості, і хлоп'ята на цьому погодилися.
— Тільки обережно, — попередив Пешо. Ніхто нічого не повинен знати!
— За це можете бути зовсім спокійні! — посміхнувся поблажливо Бебо. — Я своє діло знаю!
— Не дуже ми спокійні! — обізвався Веселин. — А що як раптом у цю мить твій батько повернеться і пошукає листа? Що ти йому скажеш?
— Нічого не скажу…
— Як це нічого? — нахмурився Пешо.
— Та так, нічого… Він мене не спитає…
— Ти дивак!… Як він тебе не спитає, коли побачить, що листа немає на столі?!
— В тім-то й річ, що дивак ти! — сказав зневажливо Бебо, ледве помітно підморгнувши хлопцям. — Лист — на столі… Я тільки переписав його!
Все було зроблено так розумно, що навіть ображений Пешо посміхнувся, і як і інші, з повагою подивився на нового члена групи. Бісові хлопці, наче й новачки, а завжди догадаються, як і що робити.
Опівдні хлопці розійшлися, і Чарлі першим поспішив додому. Сумління його було не зовсім чистим. Уранці він вислизнув з дому, не попередивши матір, а це дуже рідко бувало. Мати його вдова, майже десять років вона сама утримувала свою невеличку, з двох осіб, сім'ю, шИт ючи плаття і білизну тим жінкам кварталу, яким невистачало грошей для відомих кравчих. Під час канікул і у вільні години Чарлі допомагав матері в хатній роботі і ходив замість неї у магазин. Тільки сьогодні вранці він вийшов, не попередивши її і нічого не зробивши, тому що боявся Спізнитися на варту в скверику.
Зійшовши на другий поверх, Чарлі трохи нерішуче і винувато натиснув кнопку дзвоника. Це він робив завжди, щоб попередити клієнток матері, що йде стороння людина. Цього разу ніхто йому не відчинив, і після деякого вагання Чарлі відімкнув двері ключем і ввійшов. З коридора він почув два жіночих голоси — один високий, хриплий і трохи нервовий, голос незнайомої жінки, а другий, тихий і примирливий, голос його матері.
— Хто там? — спитав звідти тихий і примирливий голос.
— Це я! — відповів Чарлі й зайшов у кімнату.
Тут, як завжди в робочий час, усе було розкидане, на підлозі валялися нитки, клаптики матерії, паперові викройки, коточки. Перед великим настінним дзеркалом стояла висока елегантна жінка з пофарбованим білявим волоссям, а мати його, з кравецьким метром в руках, знімала мірку. Чарлі зупинився біля дверей і винувато став чекати.
— Ах, це ти! — сказала мати, і Чарлі не відчув в її голосі нічого прикрого і сердитого. — Саме вчасно — піди вимий посуд!
Чарлі нахмурився. Як усі сироти, він любив свою матір ніжною і відданою любов'ю, з радістю допомагав їй у хатній роботі, але завжди сердився, коли вона йому наказувала щось робити в присутності сторонніх людей. Зрештою, він хлопчик, і йому не дуже приємно, коли люди знатимуть, що він миє посуд, мов якась бабуся.
— Зараз! — коротко сказав Чарлі і зібрався вийти.
Зненацька він глянув у дзеркало і остовпів на місці: він побачив худе, старанно підфарбоване, примхливе обличчя пані Тороманової. Глянь, яке диво — про вовка помовка, а він у хату шусть! Подолавши хвилювання, Чарлі вийшов з кімнати, але залишив двері напіввідчиненими. Цікавість гризла його, йому здавалося, що якесь випадкове слово Тороманової підкаже йому щось цікаве, наштовхне на важливий слід.
Вийшовши в кухню, Чарлі швидко намочив у теплій воді посуд, роззувся і тихо, навшпиньках, вийшов у невеликий напівтемний коридорчик. З кімнати зовсім виразно чулися два жіночі голоси, і він, затамувавши подих, став прислухатися. Тепер це не здавалося йому підлим чи непристойним — велика мета, яку поставили перед собою хлопчики, виправдувала все.
Фасони ваші, пані Тороманова, скромні, — говорила тихим голосом швачка. — Але в мене є кілька нових елегантних фасонів, які просто вас прикрасять.
Ні, не треба! — відповіла якось різко Тороманова. — Ви мене не розумієте! Я не хочу гарних модних плать… Я хочу просто два звичайних і скромних домашніх плаття! І ніякої впадаючої в очі елегантності! Це ви обов'язково повинні запам'ятати…
— Шкода! — сказала швачка. — Для вашої фігури чудово підійшов би ось цей фасон! Бачите, яка гарна талія, декольте не глибоке, але зате широке і відкриває плечі!
— Ні, ні! — майже роздратовано вигукнула Тороманова. — Ніяких декольте! Ні в якому разі!
Гаразд пані Тороманова, але ви добре збереглися, це вам підійде!
Комплімент, очевидно, був приємний жінці, бо вона додала значно лагідніше:
— Так, так, це вірно, але ви самі бачите, які часи! Через якесь там декольте вас відразу буржуйкою зроблять! Краще одягатися скромніше.
Настало коротке мовчання.
— Це не зовсім так, — сказала швачка, і в її голосі почулася нотка незадоволення. — Люди відчувають себе вільно, кожний одягає, що хоче…
— От і я хочу скромні плаття! — якйсь гордовито кинула Тороманова. — Для мене так краще…
— А з парусини?
— З неї ви мені пошиєте спортивний халатик… Знаєте, такий звичайний халат, щоб застібався спереду цілою низкою ґудзиків! Це все!
— Тут чимало роботи! — промовила стурбовано швачка. — Не встигну за тиждень…
— Як це не встигнете? — заперечила нетерпляче Тороманова. — Велике діло — два простих плаття і один ще простіший халат… — По-моєму, і п'ять днів багато… Повинні обов'язково встигнути! (Вона владно зробила наголос на слові "обов'язково"). Це для мене дуже важливо!
Знову настала коротка пауза.
— Ні, неможливо, — знову неспокійно сказала швачка. — У мене ж є й інніі замовлення, зроблені раніше, ніж ваші, які я повинна виконати…
Інші замовлення відкладіть хоч на кілька днів…
— Не можу, пані Тороманова, — промовила, зітхаючи, швачка! — Досі я не підводила нікого з клієнток зі строком, це не в моїй звичці…
— Якщо так, то попрацюйте напруженіше… Один-два вечори такої роботи допізна і зробите… За це я вам добре заплачу, заплачу вдвічі, більше… Плаття потрібні мені не пізніше, ніж за тиждень…
— Кудись маєте їхати?
— Так, маю їхати! — неохоче відповіла Тороманова.