— Треба за ним простежити... І, звичайно ж, дуже обережно. Ні в якім разі він не повинен відчути, що за ним стежать... Для цього треба вміло ховатися — бути біля нього, але щоб він тебе не бачив... Це не так уже й важко — адже ти маленький, на тебе навряд чи звертатимуть увагу... Якщо він сяде в трамвай — сідай і ти в трамвай...
— А якщо він сяде в машину?..
— Тоді залишиться одне — запам'ятати тільки номер машини... І, звичайно, якого вона кольору, якої марки, чи є в ній інші люди, як вони виглядають... Але, скажімо, ти помітив, що той чоловік зайшов у якийсь будинок... Що ти робитимеш далі?
— Чекатиму, поки він вийде...
— А як не вийде?.. Уяви собі, що він залишився там...
Зарко спантеличено замовк.
— З цього становища теж є вихід. Підеш до найближчого телефону-автомата й подзвониш мені... Я дам тобі номер свого телефону... Якщо мене не буде — буде інша людина... А ми вже знаємо, що робити далі. Зрозумів?
— Звичайно ж! — радісно вигукнув хлопчик.
— Ось що... Сам ти, певно ж, з цим не впораєшся... Хто зна, коли він з'явиться? Треба чергувати, і не по одному, а по двоє... Починаючи від сьогодні... Чи набереться стільки хлопців?..
— Чому ж не набереться? — запалився Зарко. — Всі зголосяться.
— Всіх не треба! — похитав головою інспектор. — Вибереш найкращих...
— Як — найкращих? — не зрозумів Зарко.
— Найкращих піонерів... Найсвідоміших і найдисциплінованіших... Тих, що найкраще вміють зберігати таємницю... Тепер розумієш?..
Він докладно пояснив хлопчикові, як розподілити зміни, де стояти вартовим, щоб їх ніхто не помітив, і найважливіше, — якщо буде така потреба, — як простежити за незнайомцем. Зарко слухав його весь час з такою напруженою увагою, що інспектор зовсім заспокоївся — хлопчик неодмінно виконає це завдання.
— Важливо, щоб була добра дисципліна! — закінчив він. — Не робіть нічого зайвого, — тільки те, що я сказав... Ви не повинні ризикувати, наражатися на небезпеку... Як тільки ми помітимо щось подібне — одразу ж припинимо спільну роботу... Це тобі зрозуміло...
За чверть години інспектор пішов, залишивши хлопчика, який згоряв од нетерпіння якнайшвидше приступити до справи. Рівно о десятій у Табакова була зустріч з лейтенантом районного відділення, і він поспішав, щоб не спізнитись. Інспектор застав лейтенанта в кімнаті, коли той розмовляв по телефону. Побачивши свого начальника, лейтенант швидко закінчив розмову й підвівся.
— З жовтими черевиками справа кепська— невесело, доповів лейтенант. — Я перевірив і фабрики, й артілі. Тільки за останні два місяці в продаж надійшло кілька тисяч пар...
— Кілька тисяч? — здивувався інспектор. — А я з учорашнього дня не бачив жодного чоловіка в жовтих черевиках...
— То вам не трапилось... А я тільки сьогодні бачив двох...
— І обоє були, напевно, молоді, — сказав інспектор.
— Так, молоді, — кивнув лейтенант. — 3 тієї категорії, що нам з ними час від часу доводиться зустрічатися... Який путній чоловік взує жовті черевики, щоб на нього витріщались перехожі?
— Я теж носив жовті черевики, — серйозно проказав інспектор.
Лейтенант ніяково звів на нього очі.
— Справді? — ледве озвався він.
— Аякже!.. Це був час, коли взагалі не було взуття. Тоді я взувся б і в картаті...
За звичкою, інспектор підійшов до вікна, глибоко замислився. Коли він нарешті обернувся, лейтенант помітив у нього на лиці якийсь особливий вираз.
— Бачиш оцей лист? — спокійно запитав Табаков.
Лейтенант кілька разів перечитав листа, і обличчя в нього ставало дедалі похмурішим.
— Цей лист мені не подобається, — проказав нарешті, — Він щось та значить...
— І я думаю так само...
— В того, хто викрадає дітей, не може бути совісті... Це якась провокація...
— Що ви скажете про шрифт? — запитав інспектор.
— Машинка в гарному стані, — після короткої паузи відповів молодий чоловік. — Усі літери дуже виразні... Напевно, машинка недавно куплена...
— Міркування правильне, але висновок хибний. — сказав інспектор. — Якщо не помиляюсь, — це марка "Гермес Бебі"... Такі машинки вироблялися й продавалися перед війною. Це дуже легка портативна машинка, якою не користуються в установах... Здебільшого такі машинки купують додому... Цю машинку придбано давно, але нею мало користувалися.
Інспектор помовчав, а тоді додав:
— Взагалі злочин здійснено культурною людиною, яка... займає певне становище в суспільстві... В неї є легковий автомобіль, гарна й дорога друкарська машинка... Та людина пише листи на чудовому папері, відправляє їх у дорогих конвертах... Це поважна людина...
— Ми її викопаємо і з-під землі, а таки знайдемо, — відповів лейтенант, і в його голосі вперше прозвучала стримана, ледве прихована злість. — Їй нема куди сховатися... Скільки людей в Софії мають "Москвичі"?.. Вони всі нам відомі... Нам відомі й ще дві речі — на вітровому склі в машині висіла прикраса, а викрадач має друкарську машинку "Гермес Бебі"... Таких людей у Софії не сотні. Така людина одна... Що б вона не робила — ми її знайдемо.
— Це не так легко, — похмуро проказав інспектор. — Треба добряче попрацювати.
На тихій вулиці скінчилися спокійні дні. На першій погляд, усе нібито йшло, як завжди. Вулиця була така ж безлюдна, так само ліниво проходили по ній жовтоокі кицьки, так само завзято цвірінькали на дахах горобці, так само безтурботно гралися у дворах діти, кучеряві і з кирпатими носами. Не було ніяких помітних змін. Ранком матері вибивали на подвір'ях килими й ковдри, на обід поверталися батьки з кавунами й переспілими огірками, увечері невтомно бренькала гітара студента з провінції. Так, зовні нічого особливо не змінилося.
І все-таки вулиця була напоготові. На розжарених тротуарах не з'являлося жодної живої душі, але невидимі очі уважно стежили за вулицею, пильно обмацували кожного перехожого. Байдуже — молодий він чи старий, високий чи низький, з бородавкою на носі чи з родимкою нижче вуха. Не це цікавило ті очі. Невидимі очі цікавилися тільки черевиками, їхнім кольором. Треба було виявити пару світло-жовтих черевиків — і все. Хлопчаки чекали люто, з розпаленими обличчями — готові полетіти, ніби птахи, чи навіть спуститися під землею слідом за тими черевиками...
Спочатку в засідку ходили не по двоє, а по кілька хлопчаків. Кожному здавалося, що бандит у жовтих черевиках з'явиться на вулиці саме тоді, коли чергуватиме хтось інший. Та й чергувати гуртом було начебто зручніше. Один виконував головне завдання — уважно стежив за вулицею крізь щілини в паркані, а решта сиділи в затінку й тихенько, зовсім тихенько розмовляли, наче бандит міг звідкись почути їх.
Першого дня точилися найцікавіші, найжвавіші розмови. Про що тільки не говорили — про винаходи, про прерії, про міжпланетні кораблі, про далекі зірки. Навіть не відчули, як збіг час. Але другого дня прийшло вже менше хлопчаків, та й ті не досиділи до вечора. Справа ця почала здаватися їм надто нудною. Стоїш біля паркану, годинами напружуєш очі, вдивляєшся в черевики, а бандит не йде і не йде. Та й хіба ж дурний він ходити саме там, де на нього чатують? Проходять лише знайомі люди, вряди-годи якийсь незнайомець, та й черевики на них, які завгодно, тільки не світло-жовті. Всі йдуть і проходять, ніхто надовго не спиняється, ніхто не озирається нишком. Так, заняття справді виявитеся для хлопчаків скорше стомливим, аніж цікавим. І не було нічого дивного в тому, що другого дня по обіді в засідку прийшли тільки Чочко і Янош, син фотографа. Звісно, як щоразу, до них приєднався й Зарко, хоч сьогодні він і не мав чергувати. Він з'являвся в будь-який час, і всі хлопчики, не змовляючись, обрали його своїм керівником.
День видався жаркий і задушливий, над дахами тремтіло густе розпечене повітря. Вести цікаві розмови в таку спекоту просто неможливо. В такий час можеш або читати якусь винятково цікаву книжку, або купатися — все інше нестерпне й тяжке. Трійка сиділа мовчки на великій колоді, сумно дивилася на побіліле від спекоти небо.
— Треба було взяти щось почитати, — сказав, зітхаючи, Чочко, одірвавшись на мить від щілини. — Щось дуже цікаве...
— А які книжки для тебе найцікавіші? — запитав Зарко, аби тільки не сидіти мовчки.
— Які? — подивився на нього Чочко. — Зачекай... та-аж, таємничі...
— Таємничі? — зиркнув на нього Зарко. — Отже, про духів?..
— Дурниці!.. Які духи?.. От, скажімо, починають якось таємниче вмирати люди...
— Отже, фантастичні? — заспокоївся Зарко.
— Ні, фантастичні — то інше...
— Знаєте, який фантастичний роман я читав учора? — Раптом пожвавішав Янош. — Страшенно цікавий!.. Якщо я скажу, хто його написав, — ви не повірите...
Двійко хлопчаків здивовано подивились на Яноша.
— Хто ж його написав?
— А а а, не можу сказати... Він мені заборонив...
— Хто заборонив? — не повірив Зарко. — Сам письменник?
— Та не письменник, — засоромився Янош. — Хтось інший...
— Ну як же він міг тобі заборонити?..
— Так... заборонив...
— То, виходить, ця книга заборонена, — перелякано сказав Зарко.
— Та ну!.. Заборонена! — в свою чергу злякався Янош. — Не заборонена...
— Тоді чому ти не називаєш її автора?
Янош почервонів, зовсім заплутався. Товариші ще дужче зацікавились, вони просто закидали його запитаннями. Не в змозі відкараскатися від них, Янош нарешті зізнався — роман написав не письменник. І роман навіть не був надрукований. Найцікавіше ж те, що його написав хлопець. Хочуть — хай вірять, не хочуть, — ні, але вони цього хлопця знають. Чи можуть вони повірити, що хлопець здатний написати справжній цікавий роман?
— Про це не може бути й мови! — рішуче заявив Зарко. — Це не роман... Хтозна-яка дурниця...
— Ні, він дуже цікавий! — загорівся Янош. — Я не міг відірватися, поки не дочитав до кінця...
— І про що ж там йдеться? — запитав Чочко.
— Про велетнів...
— Ти ба! — похитав головою Чочко. — Отже, це не роман, а казка...
— Ні, роман... фантастичний роман!.. Про один винахід... Скажімо, ти найзвичайнісінька людина і раптом починаєш рости.. За тиждень стаєш десять метрів заввишки — якщо тобі давати трохи більше їсти...
Зарко зневажливо подивився на свого товариша.
— Браво, як він зміг таке вигадати? — проказав іронічно. — Як йому могло таке спасти на думку?..
Але Янош не зрозумів, що з нього глузують.
— Хіба ж це не цікаво? — жваво запитав він.
— Жах як цікаво, — відповів Зарко.