– Я починав заробляти в Ікітосі, працюючи для того пса Реатегі; одного дня якесь дівчисько не могло перейти через затоплену вулицю, і я заплатив вантажникові, щоб той її переніс, а мати вийшла мені подякувати: то була справжня звідня, Акіліно.
– І щоразу затримувався, аби з нами побалакати, докторе Портільйо, – сказала жінка. – Дорогою на пристань або коли йшов назад, і завжди був дуже ввічливий.
– А ви вже знали, чим він тоді займався? – спитав доктор Портільйо.
– Він мав дуже пристойний і елегантний вигляд, незважаючи на свою расу, – сказала жінка. – Приносив нам різні подарунки, докторе. Білизну, черевички, навіть канарку.
– Для вашої донечки, сеньйоро, – сказав Фусія. – Щоб канарка будила її своїм співом.
Ми з нею чудово розуміли одне одного, хоча вдавали, що не розуміємо, старий; вона знала, чого я хочу, а я знав, що вона хоче грошей, – і Акіліно: а Лаліта? Що вона на все те казала?
– Вже тоді вона мала довге волосся, – мовив Фусія. – І обличчя чистісіньке, ані жодного прищика. Яка ж бо вона була гарненька, Акіліно!
– Він приходив з парасолькою, у білому костюмі, і черевики в нього теж були білі, – сказала жінка. – Забирав нас на прогулянки, в кіно, одного разу повів Лаліту до того бразільського цирку, який колись приїжджав, пам'ятаєте?
– Чи багато він давав вам грошей, сеньйоро? – спитав доктор Портільйо.
– Дуже мало, майже нічого, докторе, – відповіла жінка. – І дуже рідко. Приносив подарунки, ото й усе. А Лаліта була вже завелика, щоб ходити до школи: він сказав, що коли ми з донькою хочемо, то він дасть їй посаду в своїй конторі, її платня буде для нас великою допомогою, Лаліті це сподобається. Я думала про майбутнє своєї доньки і про потреби, докторе Портільйо, про труднощі, які доводилося переборювати: отож, зрештою, Лаліта пішла працювати до японця.
– Щоб жити з ним, сеньйоро, – додав доктор Портільйо. – Прошу не соромитись, адвокат для своїх клієнтів те саме, що й духівник.
– Присягаю, що Лаліта завжди спала дома, – сказала жінка. – Запитайте, будь ласка, сусідок, коли ви мені не вірите, докторе.
– А яку роботу дав він вашій дочці, сеньйоро? – поцікавився доктор Портільйо.
– Ця дурна робота, старий, зробила б мене багатим, – мовив Фусія, – якби протривала ще років зо два. Але хтось про все доніс, і Реатегі вийшов сухим з води, а все впало на мене, і мені довелося за все розплачуватись, відтоді, власне, почалося найгірше в моєму житті. Найдурніша. в світі робота, старий: отримувати каучук, пересипати великою кількістю тальку, щоб позбавити його запаху, пакувати у стоси, немов тютюн, і відправляти.
– Ти був тоді закоханий в Лаліту? – спитав Акіліно.
– Я узяв її незайманою, – відповів Фусія. – Вона нічого, геть нічогісінько не розуміла в житті. Як починала плакати, то я, коли не мав настрою, заціджував їй у вухо, а як був у доброму гуморі, то купував їй цукерки. Це однаково, що мати одразу і жінку, і дитину, Акіліно.
– А чому ти підозрюєш Лаліту? – спитав Акіліно. – Ти переконаний, що це вона вас виказала? Це напевне матір.
– Але я дізналася про те з газет, докторе, – сказала жінка, – присягаю всіма святими, я бідна, але чесна, і в крамниці була лише раз, запитала: що тут таке, сеньйоре? А японець: тютюн. Ну я, наївна, у те й повірила.
– Який там тютюн, сеньйоро, – мовив лікар Портільйо. – Так було написано на ящиках, але ви ж знаєте, що всередині був каучук.
– Вона нічого не дізналася, – сказав Фусія. – То, напевне, видав нас один з тих негідників, які допомагали мені посипати каучук тальком і запаковувати. В газетах написали, що вона була однією з моїх жертв, бо я викрав у неї доньку.
– Шкода, що ти не збирав цих газет і тих, в яких писали про Кампо Гранде, – зауважив Акіліно. – Ото було б весело, якби ми перечитали їх нині й побачили, який ти був знаменитий, Фусіє.
– Ти навчився читати? – спитав Фусія. – Коли ми працювали разом, то ти ж не вмів, старий.
– Ти мені почитав би, – сказав Акіліно. – Але чому сеньйору Хуліо Реатегі все зійшло з рук? Чому ти повинен був утікати, а він міг собі спокійно жити?
– Таке вже те собаче життя, – відповів Фусія. – Він давав капітал, а я підставляв голову. Каучук було зареєстровано, як мою власність, хоча мені перепадали лише крихти. Але все-таки я міг би стати багатієм, Акіліно, то була вигідна справа.
– Лаліта нічого мені не розповідала, – мовила жінка. – Я, любляча мати, засипала дочку питаннями, а дівчина: не знаю, та й не знаю – то свята правда, докторе Портільйо, чому Лаліта мала хитрувати? Японець весь час подорожував, але ж стільки людей подорожує, і, зрештою, звідки вона могла б знати, що перевіз каучуку – це контрабанда, а тютюну – ні.
– Тютюн – звичайнісінький товар, сеньйоро, – пояснив Портільйо. – А каучук – стратегічний матеріал. Ми повинні продавати його лише нашим спільникам, які воюють з німцями. Хіба ви не знаєте, що Перу також перебуває у стані війни?
– Тоді треба було продавати каучук грінго, Фусіє, – сказав Акіліно. – Тоді ти не мав би жодного клопоту, а вони платили б доларами.
– Наші спільники купують у нас каучук по ціні, встановленій на час війни, сеньйоро, – мовив доктор Портільйо. – Японець продавав його таємно і заробляв учетверо більше. Цього ви теж не знали?
– Вперше чую, докторе, – здивувалась жінка. – Я бідна, політика мене не цікавить, ніколи б не дозволила, щоб моя дочка зв'язалася з контрабандистом. А чи то правда, докторе, що він був ще й шпигуном?
– Якщо вона була така юна, то, певно, не хотіла покидати матір, – висловив здогад Акіліно. – Як ти переконав Лаліту, Фусіє?
Може, Лаліта й любила свою матір, але ж то я її годував і одягав, а в Белені вона стала б звичайною пралею, хвойдою або служницею, старий, – і Акіліно: облиш, Фусіє, мабуть, ти був у неї закоханий, інакше не взяв би її з собою. Набагато легше утікати самому, аніж тягнути з собою жінку; коли б ти її не кохав, то й не викрадав би.
– У сельві Лаліта була на вагу золота, – мовив Фусія. – Хіба я не казав тобі, що тоді вона була прегарненька. Кожен би її захотів.
– На вагу золота, – усміхнувся Акіліно. – Ти немовби хотів на ній щось заробити!
– Та й заробив, – погодився Фусія. – Невже ніколи тобі та хвойда нічого про це не розповідала? Той пес Реатегі, я переконаний, ніколи мені цього не пробачить. То була моя помста йому.
– Однієї ночі вона не прийшла, наступної також, а пізніше я отримала від неї лист, – сказала жінка. – Вона писала, що виїжджає за кордон з тим японцем. І що вони одружаться. Я принесла вам того листа, докторе.
– Віддайте мені його, будь ласка, я його заховаю, – запропонував доктор Портільйо. – А чому ви не повідомили поліцію про втечу доньки?
– Я гадала, що то через кохання, докторе, – відповіла жінка. – Він уже був одружений і тому втік з моєю донькою. Лише за кілька днів у газетах надрукували, що японець – бандит.
– Скільки грошей Лаліта прислала вам у листі? – спитав доктор.
– Набагато більше, ніж ті дві сучки були варті, – сказав Фусія. – Тисячу солів.
– Двісті солів, бачите яка скнарість, любий докторе, – відповіла жінка. – Але я вже їх витратила на оплату боргів.
І Фусія: я добре знав стару, вона була гірша за того турка, який наказав мене заарештувати, Акіліно. А доктор Портільйо: я хотів би знати, чи в поліції ви свідчили те саме, що й нині, сеньйоро, зі всіма подробицями?
– Крім отих двохсот солів, докторе, – призналася жінка. – Бо забрали б їх у мене; сеньйорові відомо, як то є в комісаріаті.
– Я повинен спокійно вивчити цю справу, – сказав доктор Портільйо. – Покличу вас, тільки-но буде відомо щось нове. Якщо вас викличуть до суду або до поліції, я піду з вами. Прошу не давати жодних свідчень без моєї присутності. Нікому, зрозуміло?
– Як накажете, докторе, – погодилася жінка. – А як щодо збитків? Всі мені кажуть, що я маю право на відшкодування. Адже він одурив мене і викрав мою доньку, докторе.
– Коли його спіймають, тоді зажадаємо відшкодування, – пояснив доктор Портільйо. – Я займуся цим, прошу не турбуватися. А коли не хочете ускладнень, то пам'ятайте, ані жодного слівця, якщо не буде присутній ваш адвокат.
– Отже, ти знову зустрівся з сеньйором Хуліо Реатегі, – сказав Акіліно. – А я гадав, що з Ікітоса ти одразу ж подався на острів.
– А як я мав добиратися, старий? – спитав Фусія. – Уплав, чи що, перетнувши пішки усю сельву? У мене було при собі лише декілька солів, і я знав, що той Реатегі умиє руки, бо по паперах він не мав до цієї справи ніякого стосунку. Добре ще, що я взяв із собою Лаліту, адже в людини є свої слабинки.
– Я стояв там і чув усе, але чи правда, що стара нічого не знає? Вона не була схожа на таку, котрій можна довіряти, любий докторе, – сказав Хуліо Реатегі. – Зрештою, мене турбує те, що Фусія взяв з собою жінку, закохані роблять дурниці.
– То вже нехай він собі клопочеться, якщо наробить дурниць, – заспокоїв його доктор Портільйо. – Тебе він не скомпрометує, якби й дуже хотів. Усе обмізковано докладно.
– Він і слова мені не сказав про оту Лаліту, – мовив Хуліо Реатегі. – Ти знав, що він живе з тією дівчиною?
– Нічогісінько, – відповів доктор Портільйо, – певно, він ревнивий, тримав її, зрозуміла річ, під замком. Добре, що стара нічого не знає. Не думаю, щоб існувала якась небезпека, молодята, мабуть, уже в Бразілії. Повечеряємо разом?
– Не можу, – сказав Хуліо Реатегі. – Мене терміново викликають до Учамали. Приїхав мій робітник, не знаю, що там в біса трапилось. Постараюся повернутись у суботу. Гадаю, що дон Фабіо вже приїхав до Санта-Марія де Ньєви, треба йому передати, щоб він не купував каучуку. Нехай усе спершу вгамується.
– І де ж ти сховався з Лалітою? – спитав Акіліно.
– В Учамалі, – відповів Фусія. – Там садиба цього сучого сина Реатегі, над Мараньйоном. Ми пропливемо повз неї, старий.
Худоба виходить з гасієнд пополудні і з першим присмерком дістається до пустелі. Закутані в пончо, в капелюхах, щоб захиститися від вітру та піску, погоничі женуть цілу ніч до річки важких, повільних тварин. На світанку видно П'юру: вона, як марево, бовваніє на протилежному березі. По Старому мосту худобу гнати небезпечно – він надто слабкий. Коли річка висихає, тоді худоба йде через русло, здіймаючи велетенські хмари пилу.