Але хіба я вірив у це? Сванн, людина витончена і переконана, що добре знає себе, вірив. Але як ми мало знаємо, що в нас направду на серці. Трохи згодом, якби він ще жив, я міг би легко його переконати, що це зичення було не тільки злочинне, а й безглузде, що смерть коханої жінки ні від чого не визволяє!
Переборовши себе, я послав до Альбертини розпачливу телеграму, благаючи її вернутися на будь-яких умовах, зваблюючи тим, що вона може робити що заманеться, і тільки просив дозволу цілувати її тричі на тиждень перед сном. А якби вона відповіла: "Тільки один раз", я теж би згодився. Вона вже не вернеться ніколи. Ледве послав я телеграму, як одержав зустрічну. Телеграфувала пані Бонтан. Світ не створений для кожного з нас назавше. В нього у ході життя вплітаються речі, про які ми не могли здогадуватися. Душевні муки мої не зникли, коли я прочитав перші телеграфні рядки: "МІЙ СЕРДЕШНИЙ ДРУЖЕ! НАШОЇ ЛЮБОЇ АЛЬБЕРТИНИ НЕ СТАЛО. ПРОБАЧТЕ ЗА МОТОРОШНУ ВІСТЬ, АЛЕ Ж ВИ її ТАК КОХАЛИ! ВОНА УДАРИЛАСЬ ОБ ДЕРЕВО, НЕ ВТРИМАВШИСЬ У СІДЛІ ПІД ЧАС ЇЗДИ ВЕРХИ. ВСІ НАШІ ЗУСИЛЛЯ її ВРЯТУВАТИ БУЛИ МАРНІ. ЧОМУ ВМЕРЛА ВОНА, А НЕ Я!" Ні, я не перестав страждати, тепер з'явився незвіданий досі біль, усвідомлення, що вона не вернеться. Але хіба я стільки разів не доводив собі, що вона, мабуть, не вернеться? Я справді так правив, а в цю мить зрозумів, що ані на хвилину не вірив у це. Я потребував її присутности, її поцілунків, аби витримати тортури, яких мені завдавали мої підозріи, і тому з бальбецьких часів я звик бути завше вкупі з нею. Навіть коли вона виходила в місто, а я залишався сам, то все ще її цілував. Так само було, відколи вона опинилася в Турені. Я не так потребував її вірности, як повернення. І як іноді мій розум міг безкарно сумніватися в цьому поверненні, зате уява все ще мені його малювала. Мимохіть я проводив пальцями по шиї, по губах, які пам'ятали її поцілунки, навіть коли вона поїхала, і яких вони назавжди позбулися; це був той самий рух, яким мама пестила мене після бабусиної смерти, приказуючи: "Сердешний хлопчику! Бабуся так тебе кохала! Ніколи вона вже тебе не поцілує!" Все моє прийдешнє життя було вирване з мого серця. Моє прийдешнє життя? Хіба не уявлялося воно мені колись без Альбертини? Ба ні! Виходить, я вже давно присвятив їй усе моє життя до останку? Авжеж! Я ще не потрапив розгледіти цієї прийдешности, невідлучної від неї, але тепер, коли її відірвано від мене, я бачив, скільки місця займала вона в моєму осиротілому тепер серці. До мене ввійшла Франсуаза, яка ще нічого не знала. Спересердя я гукнув: "У чому річ?" І тоді (бувають слова, які підсувають нам іншу реальність замість тієї, що нас оточує, і приголомшують нас не менше, ніж запаморочення в голові) я почув: "Чому панич так гнівається? Йому треба радіти. Прийшли два листи від панни Альбертини". Потім я уявив собі, що мав тоді очі людини, якій відбито памороки. В ту мить я навіть не відчув ні щастя, ні недовіри. Я був тим, хто бачить у своїй кімнаті на одному й тому самому місці водночас канапу і грот. Тільки це й стоїть йому в очах, і він падає додолу. Обидва Альбертинині листи були, очевидно, написані перед прогулянкою верхи, яка коштувала їй життя. Ось перший лист:
"Дорогий друже! Дякую вам за віру, яку ви мені даєте, повідомляючи про ваш намір запросити до себе Андре. Я певна, що вона радо прийме запрошення і що буде дуже щаслива. Вона дівчина здібна і потрапить скористатися з товариства такої людини, як ви, і з доброї сили впливу, який ви робите на інших. Думаю, що вам спала чудова гадка. Вона піде на пожиток як вам, так і їй. Якщо ви матимете з нею якийсь клопіт (але навряд чи), телеграфуйте, я підсоблю".
Другий лист був датований днем пізніше. Насправді Альбертина може навіть написала їх одночасно, позначивши заднім числом. Увесь цей час я, снуючи гадки, аж у голову заходив, читав між рядків і бачив лише бажання вернутися до мене, але кожний, хто не був би тією справою зацікавлений, якась людина без уяви, дипломат, що обговорює трактат про мир, негоціант, що оцінює користь угоди, зрозуміли б її наміри краще, ніж я. Цей лист містив лише кілька рядків:
"Чи не запізно мені повертатися до вас? Якщо ви ще не писали до Андре, чи не згодилися б ви взяти мене назад? Я скорюся перед вашою ухвалою, але благаю вас повідомити мені про неї негайно. Можете уявити, як нетерпляче я її чекаю. Якщо ви скажете "так", я виїду найближчим потягом. Щиро ваша Альбертина".
Щоб смерть припинала мою муку, це падіння з коня мало б убити її не тільки в Турені, а й у мені. Тим часом ніколи в моїй душі вона не була такою живою, як нині. Щоб увійти в нас, друга істота повинна змінити форму, укластися в часові рамки; постаючи перед нами в шерезі чергових моментів, вона не може показати нам більше, ніж один свій лик, продемонструвати нам більше, ніж одну свою світлину. Такий простий набір різних моментів зраджує напевно і велику слабкість і велику силу — він залежить від пам'яти, а спогад про окрему мить не відає про все те, що діялося потім; хвиля, зафіксована пам'яттю, триває, а вкупі з нею живе й істота, яка відбилася в ній. Таке розпорошування не тільки подовжує вік померлій особі, а й множить її. Аби втішитися, я повинен був забути не одну, а безліч Альбертин. Коли вже я міг перенести утрату першої, то мусив одразу знову взятися за своє з другою, а потім зі сто-ма іншими.
І тоді моє життя геть змінилося. Те, що в дні, коли зостався сам, становило — не завдяки Альбертині, а побіч неї, — його прикрасу, це було вічне відродження минулих хвиль під впливом тотожної ситуації. Шум дощу повертав мені запах комбрейського безу; соняшне майво на балконі — голубів на Єлисейських Полях; приглушений гомін у ранковому палі — свіжість черешень, туга за Бретанню чи за Венецією — вітрів голосіння і прихід Великодня. Починалося літо, дні стояли довгі й спекотні. О цій порі зранку учні й репетитори сидять під деревами у парках і готуються до останніх іспитів, розраховуючи на єдині краплі свіжости, які роняє небо, не таке палюче, як удень, але вже стерильно чисте. У своєму темному покої, наділений хистом відтворення, тим самим, як і колись, але нині таким болісним для мене, я відчував, як надворі, в густому повітрі, сонце покидало зеніт і малювало вертикаль будинків і церков жовтявою клейовою фарбою. І якщо Франсуаза, повернувшись, несамохіть розсувала віконні штори, я мало не скрикував, поцілений променем колишнього сонця, що висвітив мені красу нового фасаду церкви Бріквіль л'Орґеєз, коли Альбертина сказала мені: "Вона відреставрована". Не знаючи, як пояснити Франсуазі моє зітхання, я відповів: "О, мені так хочеться пити!" Франсуаза зникала і по хвилі приходила знов, але я відвертався під болісним тягарем одного з тисяч невидимих спогадів, які щохвилі спалахували в тіні коло мене: я бачив, що вона принесла сидр і вишні, такий самий сидр і ті самі вишні, які нам у Бальбеку приніс до авта хлопець із ферми, поживу, завдяки якій я міг колись так чудово запричащатися з веселкою, яка грала в темних їдальнях у спекотні дні. Вперше я подумав тоді про ферму Екоресів і сказав собі, що в ті бальбецькі дні, коли Альбертина твердила, що вона не вільна чи має вийти зі своєю тіткою, вона могла залишатися з приятелькою на фермі, де я не бував, і коли я на всяк випадок затримувався в Марії-Антуанетти, я чув: "Сьогодні ми не бачили її", вона там запевняла приятельку так, як і мене, коли ми виходили разом: "Він не здогадається шукати нас тут, нам ніхто не завадить". Я велів Франсуазі запнути штори, аби не бачити сонячного паруса. Проте парус проникав до моєї пам'яти, такий самий руїнницький. "Мені не подобається, що її одреставровано, підемо завтра до Сен-Мартен-Убраного, а позавтрьому..." Завтра, позавтрьому — то була прийдешність спільного життя, може, поки віку, моє серце рветься назустріч, а майбутнього вже немає, Альбертина мертва.
Я запитав Франсуазу, котра година. Шоста. Нарешті, хвала Богу, минеться давуча спека, на яку ми нарікали обоє з Альбертиною, а проте дуже її любили. День хилився до спаду. Але що я на тому вигравав? По-вечірньому віяло прохолодою, сонце сідало; в моїй пам'яті поставав край дороги, якою ми верталися, далеко, за останнім селом, як якусь дальню станцію, недосяжну того вечора, коли ми мали добратися до Бальбека, все ще удвох. Тоді удвох, а зараз треба було як стій спинитися перед тією хланню: вона мертва. Запнути штору було не досить. Я силкувався закрити очі й заткати вуха моїй пам'яті, аби не бачити тієї помаранчевої смуги заходу, аби не чути невидимих птахів, які переспівувалися на деревах навколо мене, так ніжно колись обціловуваного тією, яка тепер мертва. Я намагався позбутися відчуття росистого вечірнього листя, відчуття спуску і спинання верхи на віслюку. Але мене знов опановували ці враження й заводили геть далеко від теперішнього, аби відступити углиб, розігнатися і знов протаранити лобом думку: Альбертина мертва. Ох, більше ніколи я не піду до лісу, не гулятиму між деревами. Та хіба не такі дикі здавалися мені безкраї рівнини? Скільки разів, ідучи по Альбертину або вертаючися з нею, я минав Кріквільську рівнину, іноді в тумані, коли білі опари викликали в нас марення, ніби ми посередині величезного озера, іноді погідного вечора, коли місячне сяйво розчиняло землю, і вже за два кроки земля ставала небом, — якою вдень вона здавалася лише віддалік, заливало лани, ліси і небосхил, до якого все уподібнювалося, агатом, жилкованим самою тільки блакиттю!
Франсуаза, мабуть, раділа Альбертининій смерті, але треба віддати їй належне: їй вистачало пристойности й такту не вдавати скорботи. А проте неписані правила її античного кодексу і традиція середньовічної селянки, голосильниці, як у епічних піснях, були дужчими, ніж ненависть до Альбертини і навіть до Евлалії. Тож одного дня під вечір, коли я не встиг приховати своєї журби, вона зауважила, що я плачу. їй став у пригоді інстинкт простої селянки, яка колись лапала й мучила тварин, з радістю душила курчат, варила живцем омарів, а як я хворів, наглядала, ніби за ранами, завданими якомусь сичу, за моєю сквашеною міною, і скорботним голосом пророчила лихо на мою голову.