Але на ангажемент йому сподіватись не доводилося: надто весело проходили його уроки…
Декотрі учні ще лишилися в хімічному кабінеті, інші піднялись до класу: на подвір'ї тепер нікому не треба було мерзнути, бо нагорі під час цієї перерви чергував пан Модерзон, а він не зважувався виганяти школярів надвір. Крім того, треба було приготуватися до його появи…
Коли пролунав дзвоник на четвертий урок, у класі нітрохи не стало тихіше. Всі розмовляли й сміялися, радіючи з тієї комедії, що зараз мала початися. Граф Мельн, підперши руками голову, читав далі свого Родеріка Ешера, з Ганно тихо сидів і спостерігав те, що відбувалося. Дехто з хлопців наслідував тварин. Котрийсь закукурікав, Вассерфогель на задній парті хрюкав, мов порося, і ніхто б не здогадався, що то він. На дошці красувалася велика скривлена пика, – її намалював крейдою "рапсод" Тім. А коли зайшов пан Модерзон, то, хоч як натужувався, не міг зачинити за собою дверей, бо в щілині стирчала велика шишка, яку довелося витягати Адольфові Тотенгаупту…
Асистент Модерзон був маленький непоказний чоловік з кислим обличчям і рідесенькою чорною борідкою; ідучи, він виставляв одне плече вперед. Він спинився біля дверей, вкрай розгублений, закліпав блискучими очима, набрав повітря і розтулив рота, ніби хотів щось сказати, але не знайшов потрібного слова. Нарешті він рушив з місця, та через три кроки наступив на пістон, надзвичайно добрий пістон, що так тріснув, наче в ньому був динаміт. Пан Модерзон здригнувсь, але зразу ж силувано всміхнувся, немов нічого не сталося, підійшов до передньої парти в середньому ряду, скособочився і, за своєю звичкою, сперся на неї рукою. Та цю його звичку вже помітили і добре вимастили парту чорнилом, тож маленька, жалюгідна ручка пана Модерзона стала вся чорна. Він удав, ніби нічого не помітив, сховав мокру, брудну руку за спину, закліпав очима і сказав лагідним, кволим голосом:
– Дисципліна в класі далеко не найкраща.
Ганно Будденброк тієї хвилини любив його і не зводив очей з його безпорадного скривленого обличчя. Та хрюкання Вассерфогеля ставало дедалі голосніше й природніше, і в шибки раптом пороснула ціла жменя гороху, що відскочив і розсипався по підлозі.
– Іде град, – зауважив хтось голосно й чітко, і пан Модерзон начебто повірив цьому, бо мовчки піднявся на кафедру й попросив класний журнал, не тому, що хотів записати комусь зауваження: хоч він дав уже в цьому класі п'ять чи шість уроків, а майже нікого з учнів не запам'ятав і викликав їх навмання за списком.
– Федерман, – сказав він, – будь ласка, продекламуйте вірша.
– Відсутній! – хором відповів клас різними голосами.
А тим часом Федерман, великий, широкоплечий, спокійнісінько сидів на своєму місці і надзвичайно спритно розсипав по класу горох.
Пан Модерзон закліпав очима і прочитав по складах інше прізвище:
– Вассерфогель!
– Помер! – крикнув Петерсен, якого раптом охопив гумор вішальника.
І, тупаючи, рохкаючи, каркаючи, регочучи, всі підтвердили, що Вассерфогель справді небіжчик.
Пан Модерзон знов закліпав очима, озирнувся довкола, гірко скривив рота, ще раз заглянув до журналу і ткнув миршавим пальцем у перше-ліпше прізвище.
– Перлеман, – мовив він не дуже впевнено.
– На жаль, збожеволів, – голосно й чітко сказав граф Кай Мельн, і серед ще більшого гамору клас підтвердив і цю відповідь.
Тоді пан Модерзон підвівся і крикнув, пересилюючи галас:
– Будденброку, на кару я вам завдам додаткову вправу. А коли ще будете сміятися, запишу в журнал зауваження.
Сказавши це, він знову сів. І справді, почувши Каїв жарт, Ганно не міг стриматись і стиха засміявся. Жарт йому сподобався, особливо те "на жаль". Та коли пан Модерзон гримнув на нього, він затих і тільки глянув на асистента понурим поглядом. Тієї миті він бачив усе в ньому: кожен волосок його ріденької бороди, крізь яку просвічувала шкіра, карі, блискучі, безпорадні очі; бачив, що він носить на своїх малих, незграбних ручках ніби дві пари манжет, бо рукави сорочки були такі самі довгі й широкі, як і манжети, пристебнуті до них; бачив усю його мізерну, жалюгідну постать. Бачив він і те, що діялося в душі вчителя. Ганно Будденброк був чи не єдиний, кого пан Модерзон знав уже на прізвище, і через це він ненастанно гримав на нього, задавав йому на кару додаткові вправи і взагалі знущався з нього. Асистент запам'ятав учня Будденброка тільки тому, що той був тихіший за інших, і користався покірністю Ганно, щоб весь час гартувати на ньому свій авторитет, якого він не зважувався виявляти перед крикливими і зухвалими. "Навіть співчуття стає неможливе на світі через людську підлість, – думав Ганно. – Я не цькую вас, не глумлюся з вас, як інші, бо вважаю, що це брутальність, бридота, банальність, а чим ви мені віддячуєте? Але так ведеться в світі, завжди і всюди так буває. – І від цієї думки його знову опанували страх і огида. – Якби я хоч не бачив вас наскрізь!.."
Нарешті знайшовся один учень, що не помер і не збожеволів, а навпаки, сам викликався продекламувати англійський віршик. То був нікчемний дитячий віршик про мавпу, і його мали вчити напам'ять оці підлітки, що здебільшого вже рвалися до моря, до праці, до справжнього життя?
Monkey, little merry fellow,
Thou art nature's punchinello…[79]
Вірш був довгий, і учень Касбаум читав його з книжки. Від пана Модерзона можна було зовсім не ховатися. А галас стояв дедалі дужчий. Кожен щось виробляв ногами, тупав, човгав по брудній підлозі. Співав півень, рохкало порося, торохтів горох. Їхня розгнузданість перейшла всі межі. В цих шістнадцяти– і сімнадцятилітніх юнаках прокинулись дикі інстинкти, властиві їхньому вікові. По руках пішли непристойні малюнки, що викликали хтиве хихотіння…
Раптом усе стихло. Касбаум перестав читати, вірша. Навіть пан Модерзон підвів голову і прислухався. Сталося щось навдивовижу приємне. Десь на задній парті у раптовій тиші забриніли тоненькі, кришталево чисті звуки і попливли по класу солодкою, ніжною, зворушливою мелодією. Це хтось приніс годинник з музикою, і ось серед уроку англійської мови він заграв "Твій образ в мене в серці!". Та тільки-но затихла та чудесна мелодія, як скоїлося щось страшне… Спало несподівано, жорстоко, владно і всіх приголомшило.
Двері без стуку, рвучко відчинилися навстіж, у них з'явилася висока, страхітлива постать, щось муркнула і одним скоком опинилася перед класом… То був Господь Бог.
Пан Модерзон посірів, схопив стільця й витер його носовичком. Учні зірвалися на ноги, мов ошпарені, виструнчилися, посхиляли голови і з ревної відданості аж поприкушували язики. Запала мертва тиша. Хтось зітхнув з напруження, і знов стало тихо.
Директор Вуліке хвилину оглядав ряди учнів, що стояли, вітаючи його, тоді звів руки з брудними лійкуватими манжетами і, розчепіривши пальці, махнув ними, ніби збирався вдарити по клавішах.
– Сідайте! – гримнув він басом.
Клас сів: Пан Модерзон тремтячими руками підсунув стільця, і директор опустився на нього.
– Продовжуйте урок! – звелів він, і це прозвучало так грізно, ніби він сказав: "Зараз побачимо, і горе тому, хто…"
Усі знали, чого він прийшов. Пан Модерзон повинен був продемонструвати йому свою педагогічну майстерність, показати, чого навчилися учні цього класу за його шість чи сім уроків; ішлося про роботу пана Модерзона, про його майбутнє. Асистент мав жалюгідний вигляд, коли, ставши знов за кафедру, звелів котромусь учневі продекламувати вірш про мавпу. І коли досі випробовувано й оцінювано тільки учнів, то тепер те саме чекало й учителя… Ох, і йому, й учням довелося скрутно! Поява директора була цілковитою несподіванкою, і ніхто, крім двох чи трьох учнів, не був до неї готовий. Але пан Модерзон не міг цілий урок питати Адольфа Тотенгаупта, який усе знав. А що в присутності директора годі було читати вірша з книжки, становище склалося страшне. Коли надійшла черга перекладати "Айвенго", то лиш єдиний граф Мельн міг сяк-так із ним упоратися, бо читав той роман з власного бажання. Інші ж, покашлюючи і заникуючись, плуталися в незрозумілих словах. Викликано й Ганно Будденброка, і він не здолав жодного речення. Директор Вуліке щось бурчав, ніби хтось шарпав найнижчу струну контрабаса. Пан Модерзон ламав свої маленькі, незграбні, поплямлені чорнилом руки і жалісливо проказував:
– А досі все йшло так добре!.. Так добре!..
Він проказував це ще й тоді, коли почувся дзвоник, розпачливо звертаючись чи то до учнів, чи до директора. Але Господь Бог стояв, страхітливо випроставшись, схрестивши руки, невблаганно хитав головою і дивився кудись понад головами учнів…
Тоді звелів подати журнал і неквапом записав усім, хто погано відповідав або зовсім нічого не знав, шістьом чи сімом учням, зауваження за ледарство. Панові Модерзону директор нічого не міг записати, але його становище було ще гірше; він стояв блідий, зламаний, знищений. Ганно Будденброк теж дістав зауваження.
– Ну, я вже вам зіпсую кар'єру, – сказав наостанці директор і вийшов.
Почувся дзвоник, урок скінчився. Так, видно, судилося! Завжди так буває. Коли ти найдужче боїшся, все, як на глум, кінчається майже добре, а коли ти не сподіваєшся ніякої біди, вона валиться на тебе. Тепер уже не було ніякої надії перейти навесні до наступного класу. Ганно встав і, стомлений, пригнічений, торкаючи язиком хворого зуба, вийшов з класу.
Кай підійшов до нього, обняв за плечі, і вони разом зійшли на подвір'я серед гурту схвильованих учнів, що обговорювали цей незвичайний випадок. Він боязко, ласкаво зазирнув Ганно у вічі і сказав:
– Вибач, що я вискочив з перекладом. Треба було промовчати, щоб і мені записали зауваження. Це так було негарно…
– А хіба я не відповів Мантельзакові, що означає "patula Jovis arbore, glandes"? – сказав Ганно. – Так уже вийшло, Каю, нічого не вдієш. Не переймайся цим.
– Та воно так. Отже, Господь Бог хоче зіпсувати тобі кар'єру. Що ж, доведеться скоритися, коли така його недовідома воля… "Кар'єра" – що за слово! Кар'єрі пана Модерзона тепер також кінець. Він, бідолаха, ніколи вже не стане старшим учителем! Так виходить, що є молодші вчителі і старші вчителі, а просто вчителів немає. Нам з тобою цю мудрість важко зрозуміти – вона тільки для дорослих, для тих, хто знає життя.