А ще король еспанський іменує себе дуком Бургундським, королем Вест та Ост-Індії, дуком Міланським. Але ж він уже не має в обладі ні Бургундії, ні Індій, ні Брабанту, як не маємо Брабанту ні я, ані принц Гессенський. Король еспанський вважає себе царем Єрусалиму, цісар австрійський теж, але ж ні той, ні той не мають Єрусалиму.
Дук на хвильку замовк, знічений тим, що назва Єрусалиму може вразити Сванна через "голосну справу", але одразу заторохтів:
— Так, як щойно говорили ви, можна говорити про все. Колись ми були княжатами Омальськими, але це князівство так само законно відійшло до панівного дому французького, як Жу-анвіль і Шеврез — до дому Альберта. Ми не збираємося важити на ці титули, так само як не важимо на титул маркіза де Нуар-мутьє, колись він був наш, а потім його правом став носити рід Ла Тремуй, але як деякі передачі законні, то це не означає, що всі передачі законні. Ось, скажімо, — звернувся він до мене, — син моєї невістки носить титул принца Аґріґентського, який дістався нам від Йоанни Навісної, так само, як рід Ла Тремуй носить титул принца Тарентського. А Наполеон надав титул дука Тарентського одному жовнірові: цей жовнір, мабуть, був хоробрим вояком, але в даному разі імператор ще більше перевищив свою владу, ніж Наполеон III, який надав титул дука де Монморансі Перигору: Перигор бодай по матері був Монмо-рансі, тоді як дук Тарентський став таким лише тому, що так забандюрилося Наполеонові І. А Ше д'Ест-Анж, натякаючи на вашого вуйка Конде, спитав у цісарського прокуратора: чи не підібрав цісар титул дука де Монморансі у ровах Венсенського замку?
— Базене, на Бога, я не проти не лише лазити з вами по вен-сенських ровах, але навіть махнути до Таренту. Отож-бо, мій любий Шарлю, я саме хотіла вам про це сказати, коли ви згадали святого Юрія Венецького. Ми саме виношували з Базеном намір пожити навесні в Італії та Сицилії. Якби ви подалися з нами, ми б вас просто ущасливили! Не кажу вже про те, яке нам приємне було б ваше товариство, але ви скільки розповіли мені про пам'ятки підбою норманського, про сліди старожитности, — уявляєте, яка плідна була б відбута з вами подорож! Гадаю, навіть Базен, та що я кажу, навіть Жільбер і той мав би з того пожиток, бо я відчуваю, що мене зацікавили б навіть претензії на корону Неаполя та інша така тяганина, якби ви про це розповіли в старезних романських церквах чи в ластів'яних гніздах, завислих над морем, як на картинах усіляких мазюкал. Але .киньмо оком на ваші знімки. Розгорніть їх, — сказала дукиня лакеєві.
— Оріано, тільки не зараз! Подивитеся завтра, — заблагав дук, який показував уже мені знаками, як його нажахали ці здоровецькі світлини.
— А мені кортить разом із Шарлем, — сказала дукиня з усмішкою, де таїлися дика хтивість і тонкий психологічний розрахунок, бо, прагнучи примилитися до Сванна, вона так мовила про втіху, яку їй дадуть знімки, як міг би мовити хворий про втіху, з якою він з'їв би помаранчу, або так, ніби вона витівала витівки з приятелями і водночас пояснювала своєму біографові про свої гідні відзначення смаки.
— Він прийде до вас спеціяльно, — заявив дук потому, як дружина йому поступилася. — Роздивляйтеся хоч три години, якщо вам це так до вподоби, — вів далі він іронічно. — А де ж ви сії цяцьки порозвішуєте?
— У моїй опочивальні, я хочу, аби вони завжди були в мене перед очима.
— Гаразд! Якщо вони висітимуть у вас у спальні, маю надію, що я ніколи їх не побачу, — мовив дук, забувши, що мимоволі зраджує, що він солом'яний парубок.
— Тільки, прошу, обережно, — звернулася дукиня до служника (вона так ревно його остерігала, підсипаючись до Сванна). — Дивіться пакета не пожмакайте.
— Як ми шануємо навіть пакет! — шепнув мені дук, здіймаючи руки до неба. — Знаєте, Сванне, —■ додав він, — я ж бо душа прозаїчна, найбільше мене вражає те, що у вас знайшлося таке конвертисько. Де ви його доп'яли?
— У крамниці фотогравюр, там часто послуговуються великими пакетами. Які ж бо з них хамлюги! Надписують: "Дукині Ґермантській" без "Її ясновельможності".
— Я пробачаю їм, — неуважно кинула дукиня; нараз їй спало щось у голову і вона повеселішала, але одразу споважніла і поцікавилась у Сванна:
— Ну то що, поїдете з нами до Італії?
— Гадаю, ваша ясновельможносте, не зможу.
— А от пані де Монморансі поталанило. Ви побували з нею у Венеції й Віченці. Вона розповідала, що з вами бачиш те, чого без вас не побачиш, те, про що ніхто ніколи не говорив, що ви їй відкрили щось геть-то нове навіть у тому, що буцімто всім відоме, що завдяки вам вона примітила такі подробиці, повз які двадцять разів проходила, проочивши. Далебі, ви ставитеся до неї краще, ніж до нас... Витягніть фотографії пана Сванна з цього величезного конверта, — звеліла вона служникові, загніть на ньому ріжок і передайте його від мене її ясновельможності графині Моле.
Сванн пирхнув сміхом.
— Мені, одначе, хтілося б знати, — спитала дукиня, — як можна за десять місяців передбачити, що ви не зможете поїхати?
— Люба дукине! Я вам відповім, якщо вам на цьому залежить, але ж ви самі бачите, що я дуже хворий.
Шарлю, серденько, ви справді кепсько виглядаєте, мені не подобається ваша цера, але ж я прошу вас поїхати з нами не через тиждень, а місяців через десять. Десять місяців — термін чималий, аби оклигати.
Вступив лакей і ознаймив, що екіпаж подано.
— Нумо, Оріано, мерщій! — сказав дук, який уже пирхав з нетерпіння, немовби був одним із коней у запрягу.
— То чому ж вам не поїхати до Італії? — спитала дукиня, встаючи, аби попрощатися з нами.
— Тому, любий друже, що за кілька місяців мене вже не буде серед живих. Наприкінці минулого року я радився з лікарями, і вони мені сказали навпростець, що моя хвороба, від якої я можу померти будь-якої хвилини, дасть мені прожити, у кращому разі, місяців три-чотири, але аж ніяк не більше, — відповів Сванн, усміхаючись, аж це лакей відчинив перед дукинею шкляні двері на вихід.
— Та що ви! — скрикнула дукиня, пристаючи по дорозі до карети і зводячи свої гарні очі, блакитні й журливі, але сповнені недовіри. Вперше їй випадало спевнити водночас дві геть-то різні повинності: сідати до екіпажу, аби їхати на проханий обід, і спочувати мрущому, і вона не знаходила у світському кодексі такого положення, яке підказало б їй, що почати, — ось чому вона, не знавши, який обов'язок важливіший, надумала, аби спевнити перший, не такий важкий, удати, ніби вона і в головах не покладає скорботної думки: вона зміркувала, що в даному разі найкращий спосіб розв'язати колізію — заперечити її.
— Ви жартуєте, — сказала вона Сваннові.
— Добрий собі жарт, — відповів іронічно Сванн. — Не знаю, навіщо це я вам сказав, я нікому не заїкався про свою хворобу. Але ж ви заходилися мене розпитувати, та й потім, я можу померти першого-ліпшого дня... Проте я вас не затримую, ви спізнитеся на обід, — додав Сванн; з ґречности він поставив себе на місце дуцтва. А він знав, що коли йдеться про світські обов'язки, то смертю приятеля легко важиться. Але дукинина ґречність, хоча й невиразно, підказала їй, що для Сванна обід, на який вона вибиралася, не такої ваги, як його власна смерть.
— Ет, що там обід! Це не має жодного значення! — понурившись, мовила вона, простуючи до екіпажу.
Дук обурився.
— Оріано! Годі ячати і приспівувати Сваннові! — гукнув він. — Ви ж бо знаєте, що в пані де Сент-Еверт сідають до столу акурат о восьмій. Якщо обіцявся, то слід бути вчасно; коні вже добрих п'ять хвилин чекають. Перепрошаю, Шарлю, — сказав він, звертаючись до Сванна, — але вже за десять восьма. Оріана завжди спізнюється, а їхати до оселі тітки Сент-Еверт понад п'ять хвилин.
Дукиня, перш ніж наддати ходи, востаннє попрощалася зі Сванном:
— Ну, ми з вами про це ще побалакаємо; я не вірю жодному слову з того, що ви набалакали про свою хворість, але ми ще це розберемо. Вас даремно налякали; приходьте снідати, коли душі заманеться (для дукині сніданок був розв'язанням усіх питань), тільки призначте день і годину.
І, піднімаючи поділ червоної спідниці, дукиня ступила на приступку. Аж це дук, побачивши її ногу, зарепетував як на пуп:
— Лишенько, Оріано! Про що ви думали? У вас чорні черевички! А сукня червона! Біжи і перевзуйся в червоні черевички. Ба ні, — звернувся він до лакея, — скажіть покоївці, аби вона мерщій принесла її ясновельможності червоні черевички.
— Серце моє, ми спізнюємося! — відповіла стиха дукиня; Сванн, який укупі зі мною чекав у сінях, коли повіз рушить, міг її почути, і дукині було ніяково.
— Та ні, ми маємо час. Ще тільки за десять восьма, а до парку Монсо щонайбільше десять хвилин їзди. Ну, а зрештою, якби ми приїхали о пів на дев'яту, — дарма, почекають, не можете ж ви їхати туди в червоній сукні і в чорних черевичках. Ось побачите, ми ще не будемо останні, ви ж знаєте, подружжя Сасенажів завжди являється не раніше ніж за двадцять дев'ята.
Дукиня побігла до своїх покоїв.
— Бачили? — похвалився нам дук. — 3 бідолашних чоловіків збиткуються всі, кому не ліньки, але без них теж погано. Якби не я, Оріана поїхала б на обід у чорних черевичках.
— Не бачу в цьому лиха, — заперечив Сванн, — я помітив, що на дукині чорні черевички, але мене це анітрохи не вразило.
— Не вразило, то не вразило, — відповів дук, — але все-таки як черевики одного кольору з сукнею, то це завжди елегантно. І потім, можете бути певні: тільки-но ми приїхали б, вона б на це сама звернула увагу, і мусив би я летіти по черевики. Я сів би до столу о дев'ятій, Ну, бувайте, хлопці! — сказав дук, легко попихаючи нас. — Ідіть собі, поки Оріана не вернулася. Я зовсім не хочу сказати, що їй прикро вас бачити. Навпаки: їй це занадто приємно. Якщо вона вас застане, то знову почне роз-дебендювати, а вона і так зморилася, приїде на обід ледве тепла. І потім, сказати по щирості, я конаю з голоду. Я погано поснідав, бо зійшов уранці з потягу. Правда, беарнський соус був збіса смачний. А проте я нічого не матиму проти — ну, тобто нічогісінько не матиму проти того, аби сісти до столу. За п'ять восьма! Ох, ця жінота! Через неї дістанемо ми обоє кольки. В Оріани не таке вже й міцне здоров'я, як гадають.
Дук нітрохи не соромився говорити смертенному про свої нездужання та про нездужання дружини — своє здоров'я і жінчине хвилювало його більше, було для нього важливіше, ніж здоров'я Сваннове.