Даремно дворецький подавав їм тарелі, де парували, наче кадильниці, повні фіміаму, купи наїдків. У колоса було кілька маній, і одна з них — надмірна і різноманітна їжа. Він поклав собі величезні порції і накидався на їжу жадібно, як людожер. Але діти помітили, що три чверті їжі незмінно залишалось у нього на тарілці.
— Чого ж ви не їсте? Треба їсти, — сказав він.
— Спасибі, дідусю, але мені чомусь зовсім не хочеться, — ледве чутно прошепотіла Марі-Анж.
В горлі у неї стояв клубок, і вона не була певна, що зможе стриматись до кінця сніданку і не заплакати.
— Я розумію: ви згадали батька, сердешні крихітки, — вів далі барон, підливаючи отрути. — Шкода, що ви так мало його знали. Чудовий був чоловік! І як любив вас!
Марі-Анж і незчулась, як сльози викотилися їй з очей і потекли по щоках. Але їй не стало легше: в горлі все ще стояв болючий клубок.
Міс Мейбл, не сміючи вголос висловити осуд, лише розтулила губи.
Жан-Ноель уникав дивитись на сестру: він почував, що зараз і сам заплаче. Але він плекав у своєму горі надію, що йому вдасться помститись, — правда, невідомо як. Хіба не можна вбити цього мерзенного пана Де-Вооса, який хоче забрати у них маму? Або, скажімо, залякати. Надсилати йому щодня листи з погрозами. Подобалася Жанові-Ноелю і думка про втечу; він уявляв собі, як мама з трагічним обличчям гляне на цього пана Де-Вооса і скаже йому: "Мій син пішов з дому. Це все через вас!"
— Годі й казати, гарного наступника моєму синові вона обрала! — не вгавав барон Шудлер. — Коли вже їй так хотілося мати неродовитого чоловіка, так до її послуг був Сімон Лашом, я їй двадцять разів про нього казав. Цей хоч і вийшов із самісіньких низів, та дійде аж до верхів, бо він моєї науки. Ось полюбуйтеся: з учорашнього дня він депутат. Пройшов з першого туру, і перебалотування не було... Добре, що хоч він мене радує.
Злість, якою палав Жан-Ноель, перейшла на Сімона Лашома. Жан-Ноель не терпів цього низькорослого миршавого чоловіка із випнутим підборіддям і кошлатою шерстю на пальцях. Він не терпів його насамперед тому, що велетень на трьох сніданках із чотирьох ставив йому Лашома за приклад, а цього досить, щоб зненавидіти хоч кого — Гінме[2], Тюренна[3], ба навіть самого Наполеона.
Жан-Ноель замислився: чи любить він кого-небудь взагалі? Діда він не любить — це вже напевно, хоч сьогодні несвідомо почував у ньому спільника проти пана Де-Вооса. Не любив він і бабку ла Моннері: надто вже вона суха, владна й, до того ж, глуха. Не дуже полюбляв він і Меб: вона брехуха і ніколи не стане на захист їх, дітей. Не любив він і свого гладкого кучерявого приятеля і нікого з учителів теж не любив. А маму?.. Так, певна річ, але тепер він уже не зможе її любити... Адже між нею і цим мужчиною відбуватиметься те, що він так сподівався побачити, коли дивився на яку-небудь парочку у парку або зазирав у незавішане вікно...
Отже, він прийшов до думки, що любить тільки свою сестру і що тепер вони одні-однісінькі на світі. Йому хотілося встати, підійти до неї, обняти її, заспокоїти, а вірніше — поплакати разом.
Тим часом колос, не перестаючи качати уявну хлібну кульку, вів далі свій монолог:
— На цього чоловіка ви могли б завжди звіритись, бо він мені всім завдячує. Чи знаєте ви, діти, що його місце в парламенті коштувало мені триста тисяч франків? Зате я маю тепер свою людину в цій партії. Хоча, звісно, яка партія, крім революціонерів, могла б мені у чомусь відмовити?.. Та й революціонери теж не відмовили б! — помовчавши трохи, посміхнувся він. — Я навіть певен, що їх можна дешевше купити, бо вони до цього не звикли. Тільки, собі на лихо, нікому вони не потрібні, от вони й злостяться... Ніщо не може протистояти силі — колись ви це знатимете, ніщо не може протистояти грошам.
І він базікав, спонукуваний непоборним бажанням слухати себе, не розуміючи всього безглуздя цієї промови перед аудиторією, на шістдесят літ молодшою за нього.
— Мені, наприклад, ніщо не могло протистояти, бо я мав силу і гроші... Ніщо і ніхто, навіть...
Він хотів сказати: "мій син", і його чорні очі метнули з щілинок погляд на порожнє місце, обіцяне Жанові-Ноелю. Але він стримався і, щоб закінчити фразу, додав:
— Хіба що Петро Великий був би мені до пари.
В цю хвилину доповіли про Сімона Лашома, який прийшов сповістити свого патрона і благодійника про перші відгуки на свою перемогу.
— Так, на оцю людину ви цілком могли б звіритись, — машинально повторив барон Ноель.
Лице його враз обм'якло, погляд став тьмяним, неначе жарини у бронзовій статуї взялися попелом.
— Ваш нещасний батько теж хотів бути депутатом, — зауважив він.
Марі-Анж — без усякого зв'язку з останніми словами — вибухнула риданням. Болючий клубок у горлі, нарешті, прорвало.
Дівчинка поклала на стіл серветку і, перепросивши, вибігла з кімнати.
— Ну, а ти, сподіваюсь, не плачеш? — спитав велетень, глянувши на довгі зволожені вії Жан-Ноеля й опущені куточки його рота. —Мужчина не повинен плакати. Особливо Шудлер. Ніколи!
Проковтнувши гарячу, як вогонь, каву, він підвівся і, поклавши важку руку на кволе плічко дитини, сказав:
— Коли-небудь ти згадаєш про мене. Коли-небудь ти скажеш: "Був у мене дід, який не вміщувався в рамки свого часу, а коли б він жив за іншої доби, то звів би міста, створив би нові галузі промисловості, приніс би процвітання цілим провінціям... Такі, як він, входять в історію..." Ну, гаразд, хлопчику, спробуй порівнятися зі мною, але боюсь, що не зможеш.
І він вийшов до гостя, на хвилину затуливши могутньою постаттю весь проріз дверей.
Трохи згодом, сидячи в "Ролс-Ройсі" поруч з Марі-Анж, яка старанно витирала мокрою хусточкою очі, боячись, коли б у школі не помітили, що вона плакала, Жан-Ноель спитав:
— А тобі не здається, що дідусь у нас трохи божевільний?
Але не встигши висловити цю думку, він зразу відігнав її геть. Ні, людина, яка має таку гарну машину, оточена юрбою поштивої челяді, може заплатити триста тисяч франків за місце в парламенті, як платять за крісло в театрі (цим Жан-Ноель неодмінно похвалиться приятелям: хоч яка, а все-таки розрада), — така людина, певна річ, не може бути божевільною.
X
Було вирішено, що весілля відбудеться у церкві в Моглеві, куди запросять лише кількох найближчих друзів, — публікацію в газетах буде дано тільки після церемонії.
"У двадцять років все це дуже приємно, — вирішили Жакліна й Габріель, — але в наші літа збирати триста чоловік, щоб довести до їх відома, що наступної ночі... Ні, це просто безглуздя".
У Жакліни вже було бучне весілля, і їй зовсім не хотілося брати шлюб у тій самій мерії і в тій самій церкві, де колись її вінчали з Франсуа.
Щодо Габріеля, то якби весілля відбулося в Парижі, він міг побоюватись якої-небудь дикої вихватки Сільвени.
"Взагалі, я досить суворо повівся з цією крихіткою, — міркував він. — Ну, а чи можна було зробити інакше? Щастя завжди будується на чиємусь нещасті.
А Габріель був щасливий. Жив він поки що, як і досі, у свого друга Жілона. Але більшу частину часу проводив у Моглеві й вечорами, повертаючись до Монпрелі у новій машині, купленій за гроші, "позичені" Жакліною, з насолодою вдихав свіже сільське повітря. "Як гарно колишуться ці гілки! А які лани, яка земля! Ось вона, правда життя!.. Ніхто не повірить, що я одружуюсь не заради грошей. А втім, нехай думають, що хочуть, адже ми з Жакліною знаємо, що це не так. Ах, я забув їй сказати..."
Завжди знаходилось багато такого, про що він забував сказати Жакліні, але для цього у них буде завтра, післязавтра і ще все життя. Його існування раптом стало змістовним, набрало сенсу, мети. "Адже я стільки разів питав себе, заради чого я, власне, копчу небо. Тепер ясно: ось, ось заради чого".
І він до пізньої ночі мучив Жілона — у того аж очі вже злипалися. Але Габріель не міг зупинитись: він говорив та говорив, підливаючи собі виноградної горілки, і міг, навіть не помітивши, випити аж шість чарок підряд.
Проте з наближенням весілля Жакліна ставала дедалі більше нервова і замкнена.
— Ви, може, хочете відмінити церемонію? Не будемо вінчатись, коли ви вважаєте, що не повинні виходити заміж, — запропонував напередодні весілля Габріель; він говорив з великою гідністю, але в тоні його відчувався гнів. — Адже є ще час.
— Ні, що ви, тільки не треба на мене сердитися, Габріелю, — заперечила Жакліна. — Ви повинні зрозуміти мене: я зараз наче той кінь, якого поранено, коли його везли в критому фургоні, і тепер він інстинктивно боїться туди заходити — от і все.
А під цим ховалося ось що: "Адже я мічена. Що, коли я йду назустріч новому лихові..."
— Я все добре розумію, — серйозно сказав Габріель. — І знайте: я ставлюся з усією повагою до вашого... як це сказати?.. до ваших спогадів. Я ніколи не зажадаю, щоб ви забули своє горе.
— Пробачте мені. Але навіть якби ви й зажадали, я однаково не могла б цього зробити, — сказала вона сумно, знизавши плечима.
Обоє помовчали.
— Я знаю, що ви часто думаєте про Франсуа, — першим заговорив Габріель, — і це цілком природно. Не треба цього приховувати. Я багато чув про нього від вас та й від інших, і не можу ним не захоплюватись.
— Дякую, — сказала вона, торкнувшись його ліктя.
Жакліна відчувала, що зараз от-от заплаче. Ця схильність до слізливості, що з'явилася в неї з якогось часу, страшенно дратувала її.
Вперше за весь час Габріель назвав покійного чоловіка Жакліни на ім'я, а не говорив про нього, затинаючись, у третій особі, як досі. І все, що він сказав, було щиро.
Габріель неквапливо походжав із Жакліною по парку. За кілька хвилин думки його набрали іншого напряму. "Ось мрець і став між нами", — мимоволі подумав він.
— Як злісно ви на мене раптом глянули, Габріелю! — вигукнула Жакліна.
— Ну, що ви, зовсім ні.. Я просто подумав... про все, що нас роз'єднує... про мою бідність... І питав себе, чи маю я право...
Щоразу, відчувши свою неповноцінність у порівнянні з Жакліною, Габріель несвідомо вдавався до маленької хитрості — заводив розмову про те, що він голий, як бубон.
Жакліна підняла руку, ніби наказуючи йому замовкнути.
— Прошу вас, Габріелю: адже ми про все це вже умовились. Я маю власний капітал, якого цілком вистачить на двох, і я нікому не повинна звітувати за нього.