Інспектор подивився у вікно й посміхнувся. "Заради них, — думав він, — заради їхнього спокою, заради їхньої безпеки треба робити все, напружувати сили до останку! Хто б не були ті злодії — вони отримають сповна. Ніхто в нашій країні не може зазіхати на дітей! Ніхто й ні за яких Умов!" Інспектор ще трохи подивився ласкавим поглядом на дітей, потім озирнувся.
— Що б ми не робили, не слід забувати про наших маленьких друзів! — сказав він. — І завжди треба розраховувати на їхню допомогу...
Перше, чим зайнявся інспектор Табаков наступного дня, були розшуки таємничого "Москвича". Справа ця виявилась винятково складною. Досі була одна-єдина певна ознака — прикраса на вітровому склі. А коли з якоїсь причини її вже знято?.. На що розраховувати тоді? Тільки на колір автомобіля? Єдиний свідок — Філіп — не міг нічого сказати про колір. На свідчення вірменина поки що не можна покладатися — ще не було жодних доказів того, що машиною, яка зупинялась біля його майстерні, викрали дитину.
З самого ранку інспектор зробив такий експеримент — послав до майстерні вірменина зелений службовий "Москвич" і почав терпляче чекати. Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як задзвонив телефон. З перших же слів інспектор вловив у голосі співрозмовника своєрідний акцепт і збагнув, що це вірменин.
— Товаришу начальник, — мовив тихий схвильований голос у трубці. — Приїхав легковий автомобіль...
— Ви певні, що той самий? — запитав Табаков, посміхаючись.
— Абсолютно, товаришу начальник... Він стоїть на тому ж місці й чекає...
— Чому ви так гадаєте?
— Та це ж та сама машина... І за кольором, і за всім!..
— А шофер зараз там?
— Там... Сидить за кермом і чекає...
— Дуже добре, товаришу Ованесов! — задоволено проказав інспектор. — Тепер од вас вимагається таке. Перше — записати номер автомашини... Друге — запам'ятати, як виглядає шофер... і третє...
Інспектор хитро замовк.
— Що третє, товаришу начальник?
— Нікому нічого не казати...
— Це правильно, слухаю, товаришу начальник! — чомусь по-військовому відповів вірменин.
— І ще одне, останнє! — вів далі інспектор. — Якщо й наступного разу побачите, що зупинився такий же автомобіль, неодмінно повідомте мене... І знову не забувайте про такі речі — про номер, про шофера, про все, що вам здасться особливо цікавим...
— Правильно, розумію, товаришу начальник...
— А тепер до побачення і... будьте бадьорим на своєму посту...
Інспектор поклав трубку й замислився. З усього видно, що невідома автомашина, яка чекала біля майстерні вірменина, була "Москвичем". Але чи нею здійснили викрадення?
Поки він губився в здогадах і припущеннях, до його кабінету ввійшов один з його помічників з коробкою в руці.
— Ось вам миска, товаришу інспектор, — сказав він ледве стримуючи посмішку.
Інспектор зазирнув у коробку — там справді була миска, хоч у ній не вистачало кількох скалок. Та все ж таки роботу виконали дуже вдало, — в лабораторії чудово склали і склеїли уламки розбитого посуду.
— Майстерна робота, — задоволено сказав інспектор. — Зараз побачимо, що скаже мати, чи впізнає...
За п'ять хвилин інспектор вже прямував на маленьку вуличку, де жили Васкові батько й мати. Йому треба було поговорити з ними, а потім зустрітися із Зарком. Інспектор придумав для нього завдання. Звичайно, це завдання могли б виконати і його люди, але він хотів зацікавити дітей, залучити і їх до загальної справи.
Скоро він прийшов на вуличку. Вона була справді Надзвичайно тиха й безлюдна. Хоч годинник показував близько десятої, ніде не було жодної душі. Вуличку немов оповив короткий літній сон, і вона не прокидалася. Не дуже часто можна знайти поблизу центру міста таку тиху вулицю.
Раптом інспектор стрепенувся п зупинився. Як йому й досі не спала така проста думка?! Адже цілком можливо, що злодії не шукали саме Васка. Можливо, вони шукали тиху, безлюдну вулицю, де можна пограбувати щоб їх ніхто не помітив. Можливо, вони збиралися викрасти будь-яку дитину, і саме Васко потрапив їм на очі.
Все це насправді було цілком можливо...
Отак, дуже схвильований думками, інспектор не помітив, як опинився на Васковому подвір'ї.
Ось і маленький будиночок, інспектор підійшов до дверей і приготувався постукати.
І раптом сталося несподіване. Двері рвучко розчинилися, на порозі з'явився Захарі Піронков, чимось дуже схвильований. На голові — зсунута набакир знаменита оксамитова кепка, обличчя його палало від збудження, очі аж іскрилися. Але він не був ні пойнятий жахом, ні переляканий — скорше навпаки, якийсь радісно збуджений.
— Товаришу інспектор! — вигукнув мебляр. — Саме вас я й шукав!
— Що сталося?
— Ми одержали листа, товаришу інспектор... Про Васка...
— Як це — про Васка? — не зрозумів інспектор.
— Бо про нього пишеться в листі...
Мебляр засунув тремтячу руку в кишеню, але нічого звідти не витяг.
— Де ж я його поклав? — запитав він розгублено.
Мебляр квапливо обнишпорив усі свої кишені, але нічого там не знайшов.
— Заходьте! — проказав він і спритно, мов лисиця, забіг у будинок.
Табаков рушив слідом за ним. Коли він зайшов у кімнату, мебляр тримав у себе перед носом довгастий фіолетовий конверт і радісно вигукував:
— Ось він!.. Я знайшов його!..
Потім обернувся до своєї дружини, яка сиділа на ліжку й витирала долонями мокрі від сліз щоки.
— Я ж казав тобі, що він живий!.. А ти — розревлася!.. Не за живим ревла, а за мертвим!..
— Дайте листа! — нетерпляче попросив інспектор.
Захарі Піронков відразу ж подав йому конверт. У конверті був лист, надрукований на машинці, зовсім короткого змісту:
"Ваша дитина в цілковитій безпеці. Не хвилюйтесь і не шукайте її. Скоро вона знову буде з вами".
Інспектор кілька разів перечитав лист і потер лоб. Всього він міг чекати сьогодні, тільки не цього дивного листа.
— Коли ви одержали його? — запитав він збентежено
— Щойно... П'ять хвилин тому...
— Хто ного тримав?.. Хто його брав у руки?
— Та ж ніхто, — заїкався збуджений мебляр. — Тільки я...
— А ваша дружина?
— Ну, і моя дружина...
Інспектор знову перечитав лист, потім уважно роздивився конверт. На ньому була марка зі штемпелем центрального поштамту. Над адресою була наліплена наклейка: "Експрес". Адреса, як і самий лист, була надрукована тією ж самою машинкою. Нічого іншого, крім цього, поки що інспектор встановити не міг.
— Я заберу цей лист, — спокійно проказав він. — А ви до обіду не виходьте... До вас прийде наш працівник...
— Товаришу інспектор, адже Васко живий, як ви гадаєте? — хрипло запитав мебляр. — Скажіть їй, що вже годі ревти...
— Звичайно, живий, — впевнено мовив інспектор. — Тепер вам лишається тільки спокійно чекати...
— Ой, господи, який вже тут спокій! — заплакала жінка. — Тільки б він був живий і здоровий — більше нічого не треба...
Інспектор обережно вийняв миску й поклав її на стіл.
— Ви впізнаєте цю річ? — запитав він.
Жінка поглянула на нього здивовано — розбита й знову склеєна миска ні про що їй не говорила.
— Подивіться, подивіться краще! — сказав інспектор. — Візьміть її в руки, вона не розпадеться...
Дружина обережно взяла миску. Раптом обличчя її спалахнуло, вона схвильовано вигукнула:
— Це вона!.. Я впізнала її!.. З нею він пішов по молоко!..
Вона швидко вибігла з кімнати і невдовзі повернулася з такою ж мискою.
— Я купила їх разом! — сказала вона. — Бачите: вони однакові!..
Через деякий час інспектор знову був на вулиці. Хтозна-чому новий слід його зовсім не порадував, — скоріше навпаки, засмутив. Яка мета цього листа: розповісти правду чи ввести в оману? Чи, може, заговорила совість у злодіїв, які так грубо й нахабно викрали дитину? Ні, навряд... І, крім того, навіть якщо в них і був якийсь добрий намір, — чому вони не послали листа відразу, а тільки аж на шостий день? І чому після такого тривалого мовчання вони раптом вирішили відправити його "Експрес-поштою"? Все це було дуже дивно, дуже незрозуміло, дуже загадково.
Інспектор зупинився посеред вулиці й знову уважно перечитав лист. Що, власне, означає фраза: "дитина в цілковитій безпеці"? Можливо, це сказано для заспокоєння: адже батько й мати, звісно ж, хвилювалися за життя дитини. А може, злодії щось робили з дитиною — щось ризиковане й небезпечне? І тільки коли все минуло, послали листа. Але що це можуть бути за потвори?.. Хіба не має рації лейтенант, хіба це не якісь божевільні або ж душевно хворі маніяки? Раптом інспектор відчув, як у нього аж захолола кров. Ні, розслідування не можна припиняти, його треба продовжувати ще з більшою енергією.
Поступово інспектор заспокоївся. Звичайно, запізнення може означати й щось інше. Наприклад, вони завезли дитину в якесь інше місто або в якесь село. Чи могли вони звідти послати листа? Це було б нерозумно, бо таким чином вони виказали б, де перебуває дитина. У великому місті легше приховати сліди, ніж у провінції. Тільки коли хтось із них повернувся до Софії, він і послав цього листа.
Ось із такими думками в голові Табаков прийшов до Зарка. Хлопчик був удома і, побачивши інспектора, радісно підхопився з місця.
— Є щось новеньке? — запитав Зарко. — Вже знайшли бандитів?
Інспектор пильно подивився на нього.
— Я тобі розповім, — повільно проказав він, — Не можна, але тобі я розповім... Не вважатиму тебе за сторонню людину... Вважатиму просто за свого помічника...
Хлопець аж зашарівся від задоволення. Не поспішаючи, інспектор розповів йому останні новини. Здивованні Зарко слухав, розкривши рота.
— Дуже цікаво! — вигукнув він. — Тепер я певен, що ви його схопите...
— Мені потрібна від тебе ще одна допомога! — уваж но сказав інспектор. — І не лише від тебе, а й від твоїх друзів...
Зарко весь наїжачився від цікавості:
— Яка допомога?
— Йдеться про чоловіка в жовтих черевиках... Він може знову з'явитися... Уяви собі, що ти на вулиці бачиш, як він стоїть і чекає... Що ти робитимеш?
— Одразу покличу міліціонера! — відповів запально Зарко. — І він його заарештує!..
— На вашій вулиці немає міліціонерів...
— Є на бульварі! — з готовністю відповів Зарко.
— Гаразд... Ти йдеш на бульвар, повертаєшся з міліціонером. І що?.. Дивишся, а чоловік уже зник...
— Авжеж, — похмуро проказав Зарко.
Інспектор посміхнувся.
— Отже, це ризиковано, — сказав він. — Є кращий спосіб...
— Простежити за ним?
— Саме так! — задоволено відповів інспектор.