Скажи, ти ж бо добра.
– Мати Анхеліка слушно тебе сварить, – вела далі ігуменя. – Ти образила бога й обманула довір'я, яким тебе обдарували.
– Аби вона тільки не розхворілася, мати, – не вгавала Боніфація. – Хіба ти не знаєш, що завжди, коли вона так лютує, то згодом хворіє?
Боніфація плескає в долоні, і перешіптування вихованок притихає, але не припиняється, плескає ще раз, дужче, і тоді западає тиша: тепер чутно лише шурхіт сандалій по камінню, яким вимощено подвір'я. Вона прочиняє двері до спальні й, коли остання вихованка переступає поріг, замикає їх, притуляє до них вухо: це не звичний, щоденний галас – окрім хатнього шамотіння, долинає ще глухий, таємничий, неспокійний шепіт, такий самий, як той, що було чути, коли дві новенькі прибули опівдні і йшли тут поміж матір'ю Анхелікою та матір'ю Патросінією, такий самий, як той, що розгнівав ігуменю під час проказування молитви. Боніфація дослухається ще хвилину і повертається на кухню. Запалює каганець, бере бляшану тарілку, повну смажених бананів, відсуває прогонич на дверях комірчини, заходить, і з глибини, з темноти чується шарудіння – немовби то чкурнули навтьоки пацюки. Вона підносить каганець, допитливо роздивляється приміщення. Дівчатка стоять за мішками маїсу: на худих ніжках – браслети, босі п'яти труться одна об одну, ніяк не можуть сховатися. Простір поміж мішками та стіною дуже маленький, плачу не чути.
– Мабуть, то диявол мене спокусив, мати, – озвалася Боніфація. – Але я не розуміла цього. Я лише відчувала жаль, повір мені, будь ласка.
– До чого тут жаль? – вигукнула ігуменя. – І що це має спільного з твоїм учинком, Боніфаціє, не вдавай з себе дурненьку.
– Мені стало шкода тих двох дикунок з Чікаїса, мати, – сказала Боніфація. – Хіба ти не бачила, як вони плакали? Хіба не бачила, як горнулися одна до одної? І ані крихти в рот не взяли, коли мати Гризельда привела їх на кухню, хіба ти не бачила?
– То не їхня провина, що вони так себе поводили, – мовила ігуменя. – Просто не знали, що їх привезли сюди для їхнього ж власного добробуту, гадали, що їх скривдять. Чи не буває так завжди, поки дівчатка не призвичаяться? Вони цього не знали, але ти, Боніфаціє, знала, що це для їхнього ж блага.
– І все-таки мені їх було шкода, мати, – сказала Боніфація. – Що ж я могла зробити?
Боніфація стає навколішки, освітлює мішки каганцем: дівчатка там, вони сплетені, як два вугрі. Одна ховає голову на грудях іншої, а та, спершись плечима на стіну, не може заховати обличчя, коли світло заливає її сховок, лише заплющує очі й стогне. Ані ножиці матері Гризельди, ані ядуче червонувате мило для дезинфекції ще не торкнулися їх. Густе, темне волосся, повне пилу, соломинок і, напевне, вошей, спадає на плечі та оголені стегна, нагадуючи купи сміття. Крізь брудні, скуйовджені пасма при світлі каганця прозирають хирляві кінцівки, тьмяна шкіра, ребра.
– Я не відала, що творю, мати, – сказала Боніфація. – Я не мала наміру, мені навіть на думку не спало, це правда.
– Не спало тобі на думку і наміру не мала, але допомогла їм утекти, – відрізала ігуменя. – І не лише цим двом, а й решті. Ти погодила це все з ними заздалегідь, чи не так?
– Ні, мати, присягаю тобі, що ні! – вигукнула Боніфація. – Все почалося позавчора вночі, коли я принесла їм їжу сюди, в комірчину. Як згадаю, то страх мене бере, щось зі мною тоді сталося, я думала, що то з жалю, але, мабуть, то диявол мене спокусив, мати.
– Це жодною мірою не пояснення, – сказала ігуменя. – Не виправдовуйся дияволом. Якщо він спокусив тебе, то, значить, ти піддалася спокусі. Як це розуміти – щось з тобою сталося?
Під куделями волосся маленькі сплетені тіла затремтіли, передаючи одне одному дрижаки, і зацокотіли зубами, мов перелякані мавпи, коли їх саджають у клітку. Боніфація озирається на двері комірчини, нахиляється і дуже повільно, ледь чутно починає гарчати. Щось змінюється у повітрі, немовби вітер одним подихом освіжив морок комірчини. Під купами сміття маленькі тільця перестають тремтіти, дві голівки обережно, ледь помітно підводяться, а Боніфація далі тихенько гарчить.
– Вихованки з тієї ж хвилини, як побачили їх, захвилювалися, – сказала Боніфація. – Крадькома шепотілися поміж собою, а тільки-но я підходила, починали розмовляти про щось інше. Хоч як вони ховалися, мати, але я знала, що перешіптувалися вони саме про тих маленьких дикунок. Пам'ятаєш, як вони шепотілись у каплиці?
– А чому вони так захвилювалися? – спитала ігуменя. – Хіба вперше прибули дві новенькі, дівчинки до місії?
– Не знаю, мати, – відповіла Боніфація. – Розповідаю тобі, як було, не знаю, чому трапилося так, а не інакше. Може, вони пригадали собі, як самі сюди прибували, напевне, про це між собою й говорили.
– Що сталося потім, в комірчині? – спитала ігуменя.
– Присягни спершу, що не викажеш мене, – попросила Боніфація. – Я молилася цілу ніч, аби ти мене не вигнала. Що б я сама робила, мати? Я виправлюсь, коли ти заприсягнешся. А тоді все тобі розповім.
– Ти ще наважуєшся ставити мені умови, замість того щоб перейматися власною провиною? – обурилася ігуменя. – Ще цього бракувало! Та й не знаю, навіщо ти хочеш залишитися в місії. Адже ти допомогла втекти дівчаткам, бо тобі їх стало шкода, чи не так? Ти повинна бути щаслива, що підеш звідси.
Боніфація підсуває дівчаткам тарілку, вони вже не тремтять, але й не ворушаться, віддих підіймає їм груди в рівному, усталеному ритмі. Боніфація тримає тарілку врівень з тією дикункою, яка сидить на підлозі, й далі напівголосом приязно вуркоче. Раптом дівчинка підводить голову, з-за водоспаду волосся визирають два світелка, два вогники, що перебігають з очей Боніфації на тарілку. Одна рука випробовується, обережно тягнеться, полохлива долоня вимальовується на тлі каганця, два брудні пальці хапають банан і ховають його – під волоссям.
– Але ж я не така, як вони, мати, – сказала Боніфація. – Мати Анхеліка і ти завжди кажете, що я вже вийшла з темряви, вже цивілізована. Куди ж я піду, я не хочу стати знову дикою, божа матір була доброю, правда? Будь милостивою, будь доброю, для мене ти – як божа матір.
– Підлабузництвом мене не купиш, я не мати Анхеліка, – промовила ігуменя. – Якщо відчуваєш себе цивілізованою і християнкою, то чому дозволила втекти дівчаткам? Чому не потерпала, що вони знову стануть язичницями?
– Таж їх знайдуть, мати, – сказала Боніфація. – Побачиш, жандарми їх приведуть. Я не винна, що інші теж утекли. Вони вибралися на подвір'я й пішли геть, я навіть до ладу не втямила, що коїться, мати, повір, зі мною щось трапилось.
– Ти здуріла, – вигукнула ігуменя. – Просто схибнулася, бо як можна не втямити, що вони вислизають у тебе з-під носа!
– Ні, ще гірше, мати, бо тієї хвилини я стала такою самою поганкою, як ті дві з Чікаїса, – мовила Боніфація. – Згадую про це, і мене охоплює жах, ти повинна молитися за мене, я хочу спокутувати це, мати.
Дівчинка жує, не відводячи руки від вуст, – проковтне один шматочок банана і відкусує наступний. Відгортає своє волосся, і тепер воно двома пасмами охоплює обличчя, видніється колечко в носі, яке погойдується від руху щік. Вона пильно стежить за Боніфацією й різко хапає за волосся меншу дівчинку, що притислася до її грудей. Потім вільною рукою сягає тарілки, бере банан, а тоді, потягши подружку за волосся, змушує її повернути голову. У цієї ніс не проколотий, повіки стулені, схожі на два набухлі шкіряні мішечки. Рука опускається, підносить банан до її стулених вуст, які ще дужче стискаються, недовірливо і вперто.
– А чому ти не повідомила мені про те, що сталося? – спитала ігуменя. – Ти сховалася в каплиці, бо знала, що чиниш зле…
– Я боялась, але не тебе, мати, лише саму себе, – відповіла Боніфація. – Мені здавалося, що то лихий сон, коли вони зникли, тому я й увійшла до каплиці. Я казала собі, що то неправда. Вони не пішли, нічого не сталося, мені все це наснилося. Скажи, що не виженеш мене, мати.
– Ти сама себе вигнала, – мовила ігуменя. – Ми дбали про тебе, як ні про кого іншого, Боніфаціє. На все життя ти могла залишитеся в місії. Але тепер, коли повернуться дівчатка, я не зможу тебе тут бачити. Мені теж шкода тебе, хоча ти й погано вчинила. Я знаю, матері Анхеліці також буде вельми прикро. Але для місії буде ліпше, якщо ти підеш звідси.
– Залиш мене як служницю, тільки про це благаю тебе, мати, – сказала Боніфація. – Я вже не опікуватимусь вихованками. Лише замітатиму і виноситиму сміття, допомагатиму матері Гризельді на кухні. Благаю тебе, мати.
Та, друга, впирається: напружено, із заплющеними очима; вона закушує губи, але пальці першої невблаганно натискають, пробують розтулити їх. Дівчатка спітніли у цій боротьбі, пасма волосся прилипли до лискучої шкіри. І раптом вони перестають вовтузитись. Пальці швидко вкладають до розтулених вуст шматки вже розчавленого банана, дівчинка починає жувати. Разом з бананом їй до рота потрапили кінчики волосся. Боніфація вказує на це порухом голови тій, що з колечком, та піднімає ще раз руку, пальці хапають сплутані волосини і делікатно їх виймають. Дівчинка, що лежить, ковтає їжу – видно, як на шиї здіймається й опадає кадик. Через кілька секунд знову розтуляє вуста й чекає з заплющеними очима. Боніфація і та, з колечком, дивляться одна на одну при світлі каганця. Раптом обидві водночас посміхаються.
– Вже не хочеш більше? – спитав Акіліно. – Ти повинен їсти, чоловіче, не можна жити самим повітрям.
– Весь час думаю про ту хвойду, – сказав Фусія. – То твоя вина, Акіліно. Вже другу ніч стоїть вона в мене перед очима, бачу її і чую. Але такою, якою була замолоду, коли я познайомився з нею.
– А як ти познайомився з нею, Фусіє? – поцікавився Акіліно. – Чи набагато пізніше після нашої розлуки?
– Десь минулого року, докторе Портільйо, – сказала жінка. – Тоді ми жили у Белані, і коли річка розливалася, вода проникала до нас у помешкання.
– Так, звичайно, сеньйора, розумію, – мовив доктор Портільйо. – Але розкажіть, будь ласка, про японця, гаразд?
– Тоді саме розлилася річка, – повела далі жінка, – квартал Белен перетворився на болото, а японець щосуботи проходив перед моїм будинком, докторе Портільйо, і я все казала: хто б то міг бути і чи не дивно, що він, так елегантно вдягнений, сам приходить відправляти свій товар і не має нікого, хто б тим зайнявся?
– То був найкращий час, старий, – розповідав Фусія.