Ось чому багато хто зі світовців, порівнюючи кузенство, вирішував на користь дуцтва. "Дуцтво — люди куди новочасніші, куди інтелігентніші, вони не ведуть, як інші, підрахунку колін родовідного дерева, їхній салон випереджав на триста років салон їхніх кузенів", — ось що говорилося звичайно, і, згадуючи ці репліки, я здригався від самого позирку на запрошення, бо ці репліки наводили мене на думку, що його надіслав якийсь містифікатор.
Якби дуцтво не поїхало до Каннів, я б спробував вивідати через нього, чи не пожартував хтось із мене. Мої підозри не підкріплювалися навіть (чим я намагався себе втішити) почуттям, якого нібито не мали б спізнавати світовці, але яке письменник, хоч би він і належав до світської касти, повинен відтворювати, аби бути цілком "об'єктивним" і вирізнити питомість кожного стану. Я й справді знайшов у чарівних спогадах опис підозр, подібних до тих, які заронило в мені запрошення від принцеси. "Ми з Жоржем (а може, "Ми з Елі" — книжки під рукою я не маю, аби справдити) так умерле хотіли попасти до салону пані Дельсер, що, отримавши від неї запрошення, постановили з обачносте, кожен власноруч, переконатися, чи це не першоквітневий жарт". А писав це не хто інший, як граф д'Осонвіль (згодом зять дука де Бройля), а другий молодик, який "власноруч" збирався вивідати, чи не морочать його, це — залежно від того Жорж він чи Елі — хтось із двох нерозлийдрузів графа д'Осонвіля: пан д'Аркур чи принц де Шале.
Уже в день рауту в принцеси Ґермантської я дізнався, що дуцтво напередодні повернулося до Парижа. Повернулося воно не на бал у принцеси, а через важку хворобу котрогось із кузенів, а потім дук рвався побувати ще цього вечора на одному маскараді, де сам дук мав явитися Людовіком XI, а його дружина — Ізабо Баварською. Я постановив вибратися до них уранці. Проте дуцтво кудись рано вийшло і досі ще не вернулося; я чигав у ванькирчику, який здався мені доброю сторожівнею, на повернення їхнього екіпажу. Насправді я погано вибрав свій пост, звідки ледве було видно наше подвір'я, зате мені відкривалися інші двори, і знічев'я я трохи розважився. Не лише у Венеції, а й у Парижі є такі спокусливі для малярів куточки, звідки перед твоїми очима бовваніє безліч кам'яниць. Венецію я згадав не випадково. Убогі дільниці венецькі вранці нагадують убогі квартали паризькі з їхніми високими, ширшими вгорі димарями, обарвлені сонцем так ясно нарожево і так жаро начер-воно; цілий сад буяє над оселями, пишає з таким розмаєм відтінків, що можна сказати, ніби це направду сад, виплеканий над містом якимсь аматором дельфтських чи гарлемських тюльпанів.
Зрештою деякі покої збитих докупи будинків виходять вікнами на спільне подвір'я, кожен віконний проріз перетворюється на раму, і в якійсь рамі видно куховарку, яка замріялася, втупившись у підлогу, а в ще одній, трохи далі, — дівчина з розпущеним волоссям та стара відьма з гребінцем, риси якої з'їдає пітьма; відстань приглушує згуки, вони застрягають у дворах, кожен дім показує сусідньому в засклених прямокутниках німі рухи людей, і кам'яниці, виставляючи голландські образки, здаються якоюсь художньою виставкою. Звичайно, з палацу Ґермантів такого краєвиду не відкривалося, зате розгорталися інші, теж цікаві, надто з того особливого тригонометричного пункту, де я засів і де ніщо не зачіпало мого ока ген-ген аж до майже не забудованих, округлих пагорбів, за якими стояв осторонець принцеси Силістрійської і маркізи де Пласак, вельможних кревнячок дука Ґермантського, яких я, зрештою, не знав. Аж до цього палацу (який належав їхньому батькові, панові де Брекіньї) геть нічого, тільки невисокі, повернуті на всі боки споруди, які, не спиняючи погляду, подовжували простір своїми навскісними площинами. Крита червоною дахівкою невеличка вежа повітки, де стояли повози маркіза де Фрекура, вивершувалася шпинем, але шпинь, нагадуючи про гарні старезні будинки, вигнані вгору на відшибі у швейцарському підгір'ї, був такий тонесенький, що нічого не заслоняв собою. Всі ці споруди, ледь видимі, розсипані безладно, створювали вражіння, ніби палац маркізи де Пласак стоїть куди далі, ніби тебе відділяло від нього кілька вулиць чи багато гірських пасем; насправді він був близесенько, але його віддаляла мана зорова, звичайна в Альпах. Коли його широкі квадратові вікна, іскряві на сонці, наче гірський кришталь, відчинялися для провітрювання, то, натужуючи зір, аби роздивитися на різних поверхах лакеїв за вибиванням килимів, ти зазнавав утіхи не меншої, ніж дають тобі на полотнах Тернера чи Ельстіра мандрівник у диліжансі чи провідник на узбіччі Сен-Готарда. Але з цього "бельведеру" я міг би і не вгледіти дуцтва при поверненні, а тому, вернувшись пополудні на чати, я просто став на сходах, звідки б уже не проґавив, що брама відчиняється, проте чарівна альпійська краса оселі Брекіньї і Трем з прибиральниками-лакеями, відстанню обернутими у малесеньких чоловічків, тут уже не тішила моїх очей.
Отож-бо чекання на сходах мало для мене вельми важливі наслідки, завдяки йому я побачив такий чудовий краєвид, правда, не тернерівський, а моральний, що розповідь про нього краще ненадовго відкласти, спершу розповівши про те, як я побував у Ґермантів після їхнього повороту.
Дук прийняв мене сам у бібліотеці. На порозі я здибався з геть-то сивим, убого вбраним чоловічком при чорній краватці, як у комбрейського нотаря і як у деяких друзів мого діда. Чоловічок цей, скромний і несміливий, бив мені чолом і нізащо не хотів вийти, перш ніж я зайду. Дук крикнув йому щось, але я не розчув, незнайомець знову почав кланятися, але вже до стіни; чоломбит-тя не припинялося, хоча дук бачити його не міг — так навіщось усміхаються люди при телефонній розмові; гість мовив дискантом; він відклонився мені ще раз низьким уклоном смиренного прохача. Зрештою це міг бути якийсь повірений з Комбре, так-бо він своєю загумінковою, старомодною і сумирною міною скидався на маленьких тамтешніх людей, прибитих стариганів.
— Оріана зараз прийде, — сказав мені дук, тільки-но я ввійшов. — Сванн має принести їй за хвилю відбитки своєї студії про монети мальтійського закону і, що ще гірше, величезні знімки лиця та споду цих монет, тому Оріана воліла мерщій одягтися, аби встигнути посидіти з вами, перш ніж їхати обідати. Ми й так завалені речами, рятунку від них нема, я просто не знаю, куди приткнути Сваннові світлини. Але я маю надто вже чемну дружину, вона страх як любить догодити всім. Вона певна, що Сваннові буде приємно показати їй по черзі всіх гросмейстерів закону, медалі яких він знайшов на Родосі. Я сказав: мальтійського? Ні, родоського, але це один і той самий закон — закон святого Йоанна Єрусалимського. Власне, родоські рицарі цікавлять її остільки, оскільки ними захоплюється Сванн. Наш рід безпосередньо причетний до всієї цієї історії, причетний навіть нині: мій брат, якого ви знаєте, один з найвищих достойників мальтійського закону. Але якби про це зняв мову з Оріаною я, вона б і слухати не побажала. Натомість, коли Сванн, вивчаючи храмовників (аж дивно, з якою пасією люди, сповідуючи одну віру, вивчають іншу), добрався до історії родоських рицарів, спадкоємців храмовників, Оріані забаглося зараз же подивитися на їхні голови. Проти Лузіньянів, королів Кіпру, від яких ми походимо по прямій лінії, — це дрібнота. Але поки Сванн до Люзіньянів не візьметься, Оріані до них байдуже.
Я не міг сказати дукові, навіщо я прийшов. Кілька кревня-чок чи приятельок, такі, як принцеса Силістрійська і дукиня де Монроз, прийшли з візитою до дукині, котра часто приймала перед обідом, але, не заставши її, вступили на хвильку до дука. Перша з цих дам (принцеса Силістрійська) убрана дуже просто, сухорлява, з привітною міною, тримала в руці тростину. Я злякався: може, вона поранена або каліка? Але скоро побачив, що вона здорова нівроку. Вона зі смутком мовила про якогось близького йому кузена — не з боку Ґермантів, а по лінії іншого, коли це тільки можливо, ще славетнішого роду, — про те, що його здоров'я, останнім часом загрожене, нагло погіршилося. Було очевидно, що дук, співчуваючи своєму братові й бідкаючись: "Сердешний Мама! Такий добрий хлопець", хотів вірити в оптимістичний прогноз. Справді, обід, на який вибирався дук, мав бути приємним, званий вечір у принцеси Германської, як він зметикував, не заповідався нудним, а головне — його вабила призначена на годину ночі пишна вечеря і костюмований бал: строї Людовіка XI для дука й Ізабелли Баварської для дукині були вже готові. І дук не мав охоти псувати ці розваги думкою про тяжку хворобу доброго Аманьєна д'Осмона. Дві інші дами, теж із ціпочками, маркіза де Пласак і пані де Трем, обидві дочки графа де Брекіньї, прийшли з візиток) до Базена і заявили, що його кузен Мама дихає на ладан. Знизавши плечима і бажаючи одмінити розмову, дук спитав їх, чи не йдуть вони на вечір до Марі-Жільбер. Дами відповіли, що не збираються, бо Аманьєн конає, і що не збираються вони й на обід, на який ішов дук і на якому, за їхніми словами, мали бути брат царя Теодосія, інфанта Марія Консепсьйон і так далі. Оскільки маркіз д'Осмон доводився Базенові ближчим родичем, то Базенові здалося, що цим "бойкотом" дами висловлюють йому догану, і він не дуже з ними церемонився. Хоча вони зійшли з висот палацу Брекіньї, аби побачити дукиню (чи радше, аби ознаймити їй, що стан здоров'я кузена загрожений і що, отже, дуцтву нині не до втіх), але посиділи недовго. Озброєні альпенштоками, Вальпурґія і Доротея (так звали двох сестер) рушили крутою стежкою на свою гору. Мені так і не спало на думку спитати Ґермантів, навіщо сен-жерменці ходять з ціпочками. Можливо, вони вважали передмістя своєю дідизною, а брати фіакри не любили і воліли довгі прохідки пішки, але деякі з них, завзяті мисливці, часто падали з коня, ламали собі ноги, і поломи не гоїлися, а інші просто нажили собі ревматизм, бо лівобережжя вогке і було вогко в їхніх старих замках — ось чому, мабуть, вони й ходили з ковіньками. А може, вони не робили далеких переходів. Просто, зійшовши до свого саду (неподалік від дукининого), аби нарвати плодів на узвар, заходили побачитися з дукинею Ґермантською, але прихоплювати з собою секатор чи поливальницю не сміли.
Дук, мабуть, був зворушений, що я до нього явився в день його приїзду.