Він ходив і згадував єдиного персоніфікованого бога, батька дітей людських, який послав на землю частку себе самого, щоб вона мучилась і обливалася кров'ю за нас, бога, який судитиме нас судного дня і біля ніг якого праведні дістануть блаженство в нагороду за всі страждання в цій долині сліз… Згадував собі всю цю історію, трохи туманну і трохи безглузду, втілену в усталені, по-дитячому наївні слова, історію, яка не вимагає розуміння, а тільки покірної віри, і яка буде під рукою, коли надійде останній страх… Чи й справді так буде?
Ох, і тут не знайшов він спокою. Цей чоловік, якого вічно сушила турбота про честь свого дому, про свою дружину й сина, про своє добре ім'я, цей підупалий чоловік, який на превелику силу, але дуже вміло підтримував бадьорість у своєму тілі елегантним вбранням і. коректними манерами, вже багато днів мучився питанням, як же воно виходить: чи душа йде до неба відразу після смерті, чи блаженство настав аж після воскресіння?.. І де перебуває душа до того часу? Чому ніхто ніколи не вчив цього в школі, в церкві? На кому лежить відповідальність, що людина цього не знає?..
І сенатор уже готовий був звернутися до пастора Прінгсгайма, шукати в нього поради й заспокоєння, але в останню мить передумав, побоявся видатись смішним.
Нарешті він кинув ці питання і поклався на божу волю, А оскільки спроба впорядкувати свої стосунки з вічністю дала такі сумні наслідки, він вирішив принаймні сумлінно залагодити свої земні справи: здійснити віддавна виношуваний задум.
Одного дня після обіду, коли всі пили каву у вітальні, малий Йоганн почув, як батько сказав матері, що чекав сьогодні на адвоката, доктора ім'ярек, щоб написати з ним заповіт, бо вважав, що цієї справи далі відкладати не можна. Потім Ганно з годину награвав у салоні на рояль А коли вертався коридором, то зустрів батька з якимось добродієм у довгому чорному пальті, що саме підіймалися парадними сходами.
– Ганно! – покликав його сенатор.
І малий Йоганн, ковтнувши слину, швидко й тихо відповів:
– Що, тату?..
– Мені з цим паном треба зробити одну важливу справу. Прошу тебе, стань отут, коло цих дверей, – він показав на двері до кімнати для курців, – і пильнуй, щоб нам ніхто не заважав, чуєш? Жодна душа.
– Добре, тату, – сказав Ганно і став біля дверей, які батько зачинив за собою.
Хлопець стояв, тримаючись рукою за матроську краватку на грудях, часом торкався язиком кутнього зуба, який турбував його, і дослухався до приглушених голосів, що долинали з кімнати. Він схилив набік голову з темно-русявим чубом, що кучерявився на скронях, і його золотаво-карі очі з синюватими тінями в куточках дивилися задумливо й відчужено, як того дня, коли він стояв біля бабусиної труни і разом із запахом квіток вдихав ще якийсь інший, чужий, а проте дивно знайомий дух.
Прийшла Іда Юнгман і спитала:
– Ганно, серденько, де ти дівся, чого ти тут стоїш?
Прийшов з контори горбатий клерк з телеграмою в руці і спитав про сенатора.
І щоразу малий Йоганн загороджував двері рукою з якорем на синьому матроському рукаві, хитав головою і після хвилинної мовчанки тихо, але твердо казав:
– Туди нікому не можна заходити. Тато складає заповіт.
Розділ шостий
Восени доктор Ланггальс, по-жіночому граючи своїми гарними очима, заявив:
– Нерви, пане сенатор… Все нерви. Хоч часом і кровообіг буває не такий, як хотілося б. Дозвольте дати вам пораду? Добре було б, якби ви ще цього року трохи відпочили. З тих кількох виїздів у неділю на море, звичайно, користі було мало… Тепер кінець вересня, у Травемюнде ще не закрився сезон, там ще не зовсім порожньо. Поїдьте, пане сенатор, і посидьте трохи на березі… Два або три тижні можуть дуже допомогти…
І Томас Будденброк погодився. Та коли він сказав про це в родині, Христіан негайно напросився супроводжувати його.
– Я поїду з тобою, Томасе, – сказав він навпростець. – Ти ж нічого не маєш проти?
І хоч сенатор, власне, мав не одне "проти", він погодився й на це.
Річ у тім, що Христіан тепер мав часу більше, ніж будь-коли, бо з огляду на погіршення здоров'я вирішив кинути й останню свою роботу – місце агента у фірмі, що торгувала шампанським і коньяком. На щастя, йому більше не ввижався чоловік, що смерком сидів на канапі й кивав до нього. Але "мука" в лівому боці, що періодично верталася, стала, мабуть, ще нестерпніша, і до неї додалося безліч інших недуг; Христіан пильно стежив за ними і, зморщивши носа, розповідав про них скрізь і кожному. Часто, як уже бувало й раніше, він раптом не міг ковтати і сидів з шматком їжі в горлі, водячи навколо круглими, глибоко посадженими очима. Або ж, теж як бувало й раніше, його поймав дивний непереборний страх перед паралічем: він боявся, що йому раптом відбере язика, піднебіння, руки й ноги або навіть мозок. Щоправда, такого з ним не траплялося, але що гірше: сам параліч чи страх перед ним? Христіан докладно розповідав, як одного разу, готуючи собі чай, він підніс запаленого сірника не до спиртівки, а до відкоркованої пляшки з спиртом, так що не тільки його, а й усіх мешканців будинку, ба навіть сусідів, могло спіткати страшне лихо… Він оповідав про це годинами. Особливо ж докладно й переконливо, намагаючись, щоб усі його зрозуміли, описував він бридку аномалію, яка з'явилася в нього останнім часом. А саме: в певні дні, тобто за певної погоди й у певному душевному стані, він не міг глянути у відчинене вікно, бо його поймало огидне, нічим не, обгрунтоване бажання кинутись униз… Дике, майже нестримне бажання, шалене, зухвале, розпачливе! Одного разу в неділю, коли всі сиділи за столом на Рибальській, Христіан заходився розказувати, як йому довелося натужувати всю силу духа і рачки повзти до відчиненого вікна, щоб зачинити його. Але всі закричали на нього й не захотіли слухати, що було далі.
Такі визнання Христіан робив з якимось моторошним задоволенням. Він зовсім не мав почуття такту, і з роками ця риса все більше давалася взнаки. Сам він не помічав своєї нетактовності, навіть не усвідомлював її. Погано було вже те, що він у родинному колі розповідав анекдоти, які хіба ще личили в клубі. Та ще гірше, що в нього почало зникати й почуття фізичного сорому. Бажаючи похвалитися перед Гердою, з якою він приятелював, міцними англійськими шкарпетками і за одним разом показати свою худизну, Христіан спокійнісінько закочував аж до коліна широку картату холошу…
– Бачиш, як я схуд? Диво-дивне, правда ж? – казав він і зажурено морщив носа, розглядаючи свою кістляву криву ногу в білих підштанках, під якими сумно випиналося худе коліно…
Як уже згадувано, Христіан тепер остаточно відмовився від будь-якої торговельної діяльності, але все ж таки намагався чимось заповнити ті години, що проводив не в клубі, і любив підкреслити, що, незважаючи на всі перешкоди, ніколи не перестає працювати. Він удосконалював свої знання чужих мов і недавно – з любові до науки, без ніякого практичного сенсу – почав вивчати китайську мову, на що витратив два тижні пильної праці. Останнім часом він намірявся також "доповнити" англійсько-німецький словник, який здавався йому надто недосконалим. Та оскільки зміна повітря йому не завадить, а братові однаково треба якогось товариства, то ця праця, звичайно, не могла затримати його в місті.
І брати вирушили вдвох на море. Вони їхали по суцільних калюжах і майже, не розмовляли. Дощ тарабанив у накриття карети. Христіан водив очима, ніби дослухався до чогось підозрілого, а Томас мерзлякувато кутався в пальто. Очі в нього були стомлені, почервонілі, а вуса нерухомо стриміли впоперек блідих щік. Так вони після обіду в'їхали в курортний парк, і колеса зашурхотіли по розгрузлій жорстві. На заскленій веранді головного корпусу сидів старий маклер Гош і пив грог з ромом. Він підвівся й просичав крізь зуби вітання. Брати підсіли до нього, щоб випити чогось теплого, поки заноситимуть їхні валізки.
Пан Гош також був запізнілим гостем разом з небагатьма іншими – якоюсь англійською родиною, однією голландкою і одним гамбуржцем; усі вони тепер, мабуть, спали перед вечерею, бо скрізь панувала мертва тиша, тільки хлюпотів дощ. Нехай собі сплять. Пан Гош удень не стуляє очей. Він радий, якщо йому пощастить хоч уночі задрімати на кілька годин. Він почуває себе кепсько, лікується тут такої пізньої пори від тремтіння рук і ніг… хай йому чорті Уже насилу тримає в руках чарку грогу і – до дідька лисого! – не завжди може писати, тому переклад п'єс Лопе де Веги посувається так повільно, що аж страх бере. Старий маклер був у дуже пригніченому настрої, і в його прокльонах не відчувалося колишнього захоплення.
– Хай воно все западеться! – вигукував він. Це, мабуть, був тепер його улюблений вислів, бо він кидався ним раз по раз, часто навіть не до речі.
А сенатор? Що з ним? Скільки добродії Будденброки думають тут пробути?
Ох, доктор Ланггальс послав його сюди підлікувати нерви, відповів Томас Будденброк. Він, звичайно, послухався, незважаючи на цю собачу сльоту, бо чого тільки людина не зробить зі страху перед своїм лікарем! Та й почуває він себе справді кепсько… Вони сидітимуть тут, аж поки йому стане краще…
– Зрештою, в мене теж здоров'я погане, – втрутився Христіан, сповнений заздрощів і гіркоти, що Томас говорив тільки про себе. Він уже хотів розповісти про чоловіка, що кивав йому, про пляшку спирту й про відчинене вікно, але брат підвівся, щоб поглянути на свою кімнату.
Дощ не переставав. Він розквашував землю, великими краплями витанцьовував на морі, яке південно-західний вітер гнав від берега. Все огортала сіра мряка. Кораблі пропливали, мов тіні, мов примари, і зникали за обрієм.
З іноземцями вони зустрічалися тільки за столом. Сенатор з маклером Гошем у дощовиках і калошах ходили на прогулянку, а Христіан пив з буфетницею в кондитерській шведський пунш.
Двічі або тричі, коли трохи вигодинювалося й здавалось, що ось-ось вигляне сонце, на обід приїздив дехто з міських знайомих, що любили розважитись десь далі від родини: сенатор Гізеке, Христіанів шкільний товариш, і консул Петер Дельман, що теж почував себе кепсько, бо надмірним уживанням води Гуніяді-Янош геть зіпсував шлунок. Тоді всі сідали в пальтах на веранді кондитерської навпроти естради, де вже не грав оркестр, пили каву, перетравлювали обід з п'яти страв, дивилися в осінній парк і балакали…
Балакали про останні події в місті, про недавню повідь, коли вода затопила чимало льохів, а по тих вулицях, що над річкою, доводилось плисти човнами, про те, що в порту зайнялася сажа й виникла пожежа, про вибори до сенату… Минулого тижня сенатором вибрано Альфреда Лауріцена, з фірми оптової і роздрібної торгівлі колоніальними товарами "Штюрман і Лауріцен".