І водночас ця теперішня моя мука, найтяжча з усіх, яких я зазнавав досі, викликала в мені горде, радісне почуття людини, яка від пережитого струсу одним стрибком злітає на вершину, куди вона нізащо інакше не добралася б. Альбертина — приятелька панни Вентейль та її подруги, професіональної адептки сафізму, — це проти того, що я уявляв собі в хвилини найболісніших сумнівів, було тим самим, чим проти акустичного приладу на виставці 1889 року, здатного в найсміливіших сподіваннях сполучити хіба що два крила будин-ка, є телефонні дроти, що ширяють над вулицями, містами, полями, морями, сполучаючи країни. Я причалив до страшної terra incognita, переді мною відкривалася пора нежданих-негаданих мук. А все ж цей дошкульний потоп суворої дійсносте, ринувши на нас, потоп, хоч би який він незмірний проти наших несміливих і жалюгідних гадок, уже передчувався в них. Запевне те, про що я оце, власне, дізнався, факт дружби Альбертини і мадемуазель Вентейль, було чимось таким, що не вкладалося в моїй голові, але чого я невиразно побоювався, коли так турбувався, дивлячись на Альбертину з Андре. Часто лише кволість творчої уяви перешкоджає нам іти далі хресним шляхом. Проте найстрашніша дійсність — вкупі зі стражданням — радує нас дивовижним відкриттям, бо надає нової і ясної форми тому, що ми пережовували в собі довго, самі про це не знаючи. Потяг зупинився в Пар віл і, з пасажирів залишилися тільки ми, і кондуктор крикнув "Парвіль!", але голос його якось скволів від почуття не-потрібности свого обов'язку, бо він керувався тільки звичкою, що змушувала його виконувати обов'язок, привчаючи до точности, але воднораз прищеплюючи байдужість, а надто сонливість. Альбертина сиділа напроти мене; побачивши, що вона приїхала, вона ступила кілька кроків і відчинила дверцята. Але ці рухи, які вона робила на те, щоб вийти з вагона, краяли мені серце, так наче — хоча; здавалось, Альбертинине тіло не було з'єднане з моїм тілом — цей просторовий проміжок, який правдивий маляр мав би удати, був тільки позірність; якби хтось захотів намалювати нас у щиро реалістичному дусі, він мусив би помістити Альбертину не оподаль мене, а в мені. Ідучи, вона завдала мені такого болю, що я кинувся слідком за нею і розпачливо потягнув її за руку. "Чи не було б вам фізично протипоказане переночувати в Бальбеку?" — "Фізично, ні. Але я засинаю з утоми". — "Ви зробили б мені велику ласку..." — "Ну, гаразд, хоча я не розумію, чому ви не сказали мені раніше. Згода, ночуватиму в Бальбеку". Моя мати вже спала, коли, звелівши, щоб Альбертині відвели кімнату на другому поверсі, я повернувся до себе. Я сів біля вікна, тлумлячи ридання, щоб мати, відокремлена від мене тонкою перебіркою, не почула їх. Я забув зачинити віконниці, і, звівши очі, побачив відблиск пригаслої червені, знайомий мені з рівбельського ресторану та з одного шкіца Ельстірового. Я згадав, як я хвилювався, коли побачив його з вагонного вікна, вперше під'їжджаючи до Бальбека, побачив цей образ вечора — вістового не ночі, а нового дня. Але віднині жоден день не буде для мене новий, не пробудить у мені жаги незнаного щастя, це буде ще один день страждання, і страждати мені доти, доки витримає страдник. Тепер я вже не сумнівався, що Коттар, коли ми сиділи в парвільському казино, мав рацію. Те, чого я боявся, те, що я вже невиразно підозрював ув Альбертині, те, що інстинктивно відчував у всьому її єстві, те, що мій розум, бо так мені хотілося, повсякчас відкидав, — була правда! За Альбертиною я бачив уже не блакитні морські вали, а монжувенську кімнату, де вона падала в обійми мадемуазель Вентейль, падала зі сміхом, в якому ніби лунала любовна для неї новина. Бо навряд щоб мадемуазель Вентейль з її нахилами не поважилася підманути таку вродливицю, як Альбертина! А доказом, що Альбертина не була ображена і згодилася, є те, що вони не порізнилися і що їхня близькість міцніє. А отой гожий Альбертинин жест, яким вона клала підборіддя на Розамундине плече, з усмішкою дивлячись на неї й цілуючи її в карк, жест, який нагадував мені мадемуазель Вентейль, але який досі не насував мені певної думки, що один і той самий нахил голови спричинений одним і тим самим збоченням, — хто знає, чи не перебрала його Альбертина від мадемуазель Вентейль? Помалу на світ займалося. Раніше, прокидаючись, я завжди зустрічав усмішкою все, що помічав, — філіжанку кави з молоком, шерех дощу, виття вітру, а нині відчув, що день, який настає, і ті дні, які прийдуть слідом за ним, уже не принесуть мені надії на незнане щастя, вони тільки шарпатимуть мене невпинною згризотою. Мені залежало ще на життю, але я знав, що я можу сподіватися від нього тільки болю. Я побіг до ліфта і, попри пізню годину, викликав хлопця, який чергував уночі. Я попросив його піти до Альбертининої кімнати і сказати їй, що мені треба їй повідомити щось дуже важливе, тож чи не зможе вона мене прийняти. "Панянка воліє прийти до вас сама, — приніс він мені її відповідь. — Почекайте хвилинку".*"
Справді, Альбертина скоро прийшла у шлафроку.
"Альбертино! — почав я дуже тихо, закликаючи і її не піднімати голосу, аби не збудити матері опостінь; тонка переділка була тепер нам незручна, бо змушувала нас перешіптуватися, але колись вона, наділена музичною прозорістю, ставала у великій пригоді бабусі. — Мені сором, що я турбую вас. Ідеться ось про що. Щоб ви зрозуміли, я мушу сказати те, чого ви не знаєте. Приїжджаючи до Бальбека, я покинув жінку, яку мав зашлюбити, яка була ладна занедбати все ради мене. Сьогодні вранці вона повинна вирушити в мандри, і ось уже тиждень я щодня питаю себе, чи стане в мене духу не телеграфувати їй, що я повертаюся. Духу мені стало, але я почував себе таким неприкаяним, що хотів руки на себе накласти. Ось чому я попросив вас учора ввечері переночувати в Бальбеку. Якби мені судилося померти, я б хоч попрощався з вами". І я дав волю сльозам, і завдяки моїй вигадці все виглядало правдоподібно. "Безталанне моє ссрденя! Аби ж знаття, я зночувала б ніч біля вас! — гукнула Альбертина; вона кі на мить не загадалась над тим, що я, може, поберуся з тією і для неї пропаде "добра партія", — так співчувала вона моїй муці, бо я міг приховати від неї її причину, але не саму муку і не її тягар. — Зрештою, — додала вона, — вчора я всю дорогу з Ла-Распельєр відчувала, що ви знервований і як у воду опущений, і потерпала за вас.— Насправді я зажурився лише в Парвілі, а мій нервовий стан, який Альбертина, на щастя, ставила на карб журі, пояснювався іншим: досадою, що мені доведеться ще кілька днів морочитися з нею. — Я вас не покину, я весь час буду при вас". Вона пропонувала мені — і лише вона могла мені це запропонувати — єдиний антидот проти трутизни, що палила все моє нутро, причому солодке зілля і лютий яд були споріднені між собою, і те і те йшло від неї одної. У цю мить Альбертина — мій біль — перестала мучити мене, а друга Альбертина — моя цілителька — розчулювала мене, як розчулює довколишній світ виздоровника. Аж це я подумав про те, що небавом вона з Бальбека поїде до Шербура, а звідти — до Триеста. Її навички відродяться. Найголовніше — перешкодити Альбертині сісти на пароплав, спробувати забрати її до Парижа. Звичайно, з Парижа їй було б легше, ніж із Бальбека, при бажанні, майнути до Триєста, але там було б видно; може, я зумів би попросити дукиню Ґермантську непрямо вплинути на приятельку мадемуазель Вентейль, щоб та не зоставалася в Триєсті, щоб кудись перебралася, — може, до принца де***, з яким я бачився у маркізи де Вільпарізіс і в самої ду-кині Германської. А той, навіть якби Альбертина запрагнула відвідувати його, щоб зустрічатися зі своєю приятелькою, міг би, попереджений дукинею Германською, перешкодити їм бачитися. Певна річ, я міг би сказати собі, що як Альбертина має такі вподобання, то в Парижі знайдеться чимало інших жінок, ладних її вгонобити. Але всякий спалах заздрости своєрідний і носить печать істоти, — в даному разі приятельки мадемуазель Вентейль, — яка його викликала. Найбільше мене турбувала саме приятелька мадемуазель Вентейль. Моя загадкова любов до Австрії, яку я любив за те, що звідти привезено Альбертину (її вуйко був там посольським радником), за те, що її географічні особливості, вдача її мешканців, її пам'ятки минулого, її краєвиди я міг бачити, наче в атласі, наче в альбомі, в Альбертининому усміху* в манерах, ця кезбггнена для інших пасія все ще жила в мені, але тепер чари псувала обридь. Альбертина приїхала звідти — це так. Там вона в кожному домі напевне спіткала б приятельку мадемуазель Вентейль та іже з нею. Набуті в дитинстві звички можуть відродитися; за три місяці подружки зберуться на Різдво, потім на Новий рік, у дні, особливо для мене сумні, бо вони несамохіть нагадали мені про те, як я сумував, коли мене розлучали на весь час новорічних канікул із Жільбертою. Після довгих обідів, пізніх свят-вечорів, коли всі будуть веселі й збуджені, Альбертина та її тамтешні подруги приберуть тих самих поз, яких перед моїми очима прибирала вона з Андре, коли приязнь їхня була безневинна, — а може, — хто знає? — тих самих поз, яких у Монжувені за кілька кроків від мене прибирала мадемуазель Вентейль, коли за нею ганялася її приятелька. Мені ввижалося, що у мадемуазель Вентейль, яку, перш ніж накрити її своїм тілом, пестила її подруга, розпашіле Альбертинине личко, й ця Альбертина спершу кидалася тікати, а потім — вирішивши піддатися, сміялася, — я це чув, — дивацьким, загадковим сміхом. Що означали проти моєї гризоти ревнощі, які я відчув того дня, коли Сен-Лу побачився у Донсьєрі з Альбертиною і зі мною і коли вона почала пускати йому бісики, чи заздрість, яка поймала мене, коли я згадував про незнайомця, якому я завдячував перші її поцілунки в Парижі того дня, коли я чекав листа від мадемуазель де Стермар'ї! Ті ревнощі, ревнощі до Робера чи до якогось іншого хлопця, — були ще не ревнощі. Тоді я, боячися суперника, міг усе ж сподіватися на перемогу. Але тут суперник не був подібний до мене, його зброя була інша, я не міг зійтися з ним у змаганні, Альбертина не дістала б від мене тих розкошів, яких я не годен уявити. Часто-густо ми ладні віддати нашу прийдешність за щось геть нікчемне.