Вступивши до покою, де лежить небіжчик, дукиня Ґермантська з першого ж погляду добачила б усі порушення звичаю, хоча й утрималася б від зауважень. Її разило, коли на погребі жінки йшли мішма з чоловіками, бо за обрядом жінки мають триматися окремо. Для Блока покрівець, певна річ, пов'язувався лише з покійником, бо у звітах про проводи згадуються "покривала з кутасами", а дук Ґермантський міг би здумати свої дитячі літа, коли він бачив, як тримали покрівець на вінчанні принца Маї-Несле. Сен-Лу продав своє многоцінне "Генеалогічне дерево", старі портрети Буйонів та листи Людові-ка XIII, аби купити Кар'єра й меблі модерн, а дуцтво Ґермант-ське (у пориві почуття, в якому палке замилування в мистецтві, може, грало найостаннішу ролю і яке не підносило їхнього гонору) зберегло прегарні Булеві меблі, що аж брали на себе очі мистця! А літератор був би захоплений їхньою розмовою, бо вона була для нього, — адже голодний не потребує для себе іншого голодного, — живим словником усіх отих виразів, які щодня відумирають, як-от "краватки Сен-Жозефа", "діти Марії" тощо, але ще живі на устах аматорів та затятих поборників минувшини, їхня розмова дає письменникові куди більше втіхи, ніж розмова з іншими письменниками, хоча, зрештою, така втіха небезпечна, бо письменник може повірити, ніби все віджиле гарне саме з себе, і знічев'я перенести його до свого твору живцем, тоді твір його буде в зародку мертвий, нудний, а автор утішатиме себе: "Все це гарне, бо правдиве, записане з живих уст". Великопанські бесіди дукині Ґермантської були, одначе, гожі тим, що точилися ладною францужчиною. Це усправедливлювало дукиню, коли та робила сміх зі слів "езотеричний", "космічний", "пітий-ський", "гіперболічний", яких уживав Сен-Лу, як і з його меблів від Бінга.
Але все те, про що мовилося у дукині, на відміну від кущів глоду і частування мадленками, було мені далеке. Можна б сказати, що всім цим побрехенькам (дотичним більше до суспільства, ніж до індивіда), які вступили в мене на хвильку і заволоділи мною чисто фізично, нетерпеливилося хутчій із мене вийти. Я кидався в кареті на всі боки, як заклинач. Я чекав на новий обід, де сам би корчив із себе принца X чи дукиню Ґер-мантську і говорив їхнім голосом. Та наразі мої губи трепетали, переповідаючи їхні речі, і я марно силкувався осадити свою думку, розімчану запаморочливою відцентровою силою. Витримати тягар усього цього самому в повозі, де я голосно сперечався з уявним розмовником, було мені не до снаги, і я з гарячковим нетерпцем чекав тої миті, коли зможу врешті подзвонити до брами пана де Шарлюса. Потім я довго ще балакав сам до себе, повторюючи те, що збирався передати йому, і зовсім не думаючи про те, що ж скаже мені він, балакав у вітальні, куди мене провів лакей. Від хвилювання я майже нічого не помічав. Мені так умерло хотілося, щоб пан де Шарлюс вислухав мене, аж, зрештою, мене ошанув жах на думку, що барон уже спить і що я муситиму в себе дома протвережуватися після словесного сп'яніння. І справді, упевнившись, що збігло вже двадцять п'ять хвилин, я подумав, що мене забуто в цьому салоні, про який, попри довге чекання, я міг би лише сказати, що це величезна, ясно-зелена кімната, обвішана портретами. Потреба говорити заважає не тільки слухати, а й бачити, — в цьому разі цілковитий брак зовнішнього опису — це вже опис нашого душевного стану. Я збирався покинути салон і когось нагукати, а як ніхто не озветься, добратися самому до сіней і звеліти випустити мене, аж це, тільки я встав і ступив кілька кроків по мозаїчному паркетові, з заклопотаною міною вступив камердинер.
— Досі пан барон приймав одвідувачів, — заявив він. — Ще кілька осіб чекають на нього. Але я неодмінно доб'юся, аби барон прийняв вас, я вже двічі телефонував до секретаря.
— Прошу не клопотатися; ми домовлялися з паном бароном про зустріч, але вже нерано, і якщо він зайнятий, я прийду іншим разом.
— Ні, ні, пане, не йдіть, будь ласка! — гукнув камердинер. — Пан барон гніватимуться. Спробую зателефонувати ще.
Мені пригадалися розповіді про баронову челядь та про її вірність своєму панові. Хоча про нього не можна було сказати, як про принца Конті, що він лакеєві намагається сподобатися так само, як міністрові, пан де Шарлюс принаймні досягав того, що найдрібніше його бажання виглядало як особлива ласка, і коли ввечері, оглянувши зібраних круг нього на поштивій відстані служників, він казав: "Куаньє, світильник!" або: "Дюкре, сорочку!" — інші відходили з буркотом, заздрячи тому, на кого впав вибір їхнього пана. Двоє служників, які ворогували між собою, навіть боролися за панську ласку і, вигадуючи безглузді приключки, бігли один поперед одного вислуховувати його накази, причому кожен з них грів надію, що сьогодні принести світильник чи подати сорочку припаде йому. Якщо пан звертався до когось не з вимоґою прислужитися йому, ба більше, якщо взимку в саду, знаючи, що якийсь його візник застудився, за десять хвилин казав йому: "Накрий голову", інші не озивалися до цього щасливця два тижні, заздростячи, що той сподобився такої ласки.
Я чекав ще десять хвилин, по чому, попросивши мене не засиджуватися в пана барона, бо той так зморився, що навіть спровадив кількох значних осіб, яким уже давно було призначено побачення, мене проведено до нього. Церемоніал, який розводилося круг пана де Шарлюса, не справив на мене вражіння такої величі, як простота його брата Ґерманта; аж це двері відчинилися, і я побачив барона у хінському шлафрокові, голошийого, він лежав на канапі. Одразу ж мене вразив покладений на стільці циліндр "шик-блиск" і хутро — можна було подумати, ніби барон допіро вернувся додому. Камердинер пішов собі. Я гадав, що пан де Шарлюс підійде до мене. Але він навіть не ворухнувся, вліпивши в мене немилосердний погляд. Я підступив до нього ближче, привітався; він не подав мені руки, не відповів ані слова, не запросив сісти. Я спитав, як питають у зле вихованого лікаря, чи мушу я конче стояти. Хоті підсапуватися під барона я не мав, проте холодна лють проступила на виду в пана де Шарлюса ще грізніше. Зрештою я не знав, що в себе у селі, в замкові, барон, великий охотник удавати з себе короля, любив по обіді вивертатися у кріслі в курильні, тимчасом як гості мали стояти довкола нього. Одного він просив подати вогню, іншого частував сигарою і лише згодом казав: "Та сідайте ж, д'Аржанкуре, прошу, візьміть собі стілець" — тощо, а зразу нікого не запрошував, показуючи гостям, що без його дозволу сідати не вільно.
— Сідайте в крісло Людовіка XIV, — озвався він нарешті владно, і в його тоні бринів радше наказ відійти від крісла, ніж опуститися в нього.
Я сів у крісло, що стояло поруч.
— А, по-вашому, це крісло Людовіка XIV? Бачу, ви справді освічений юнак! — викрикнув він глузливо.
Мене мов по тім'ю вдарено, і я, замість піти геть (як би й належало) або, як хотів барон, пересісти, прикипів до крісла.
— Мостивий пане! — знову озвався барон де Шарлюс, вирубуючи слова і подвоюючи голосівки в найобразливіших із них. — Розмова, яку я згодився вам уділити на прохання особи, яка назватися не побажала, поставить на наших взаєминах крапку. Не приховаю від вас, що я сподівався чогось ліпшого; мабуть, я допустився б певної пересади, чого з простої пошани до самого себе не слід робити у розмові навіть із тим, хто не розуміє ваги слів, якби сказав, що я симпатизував вам. Проте я гадаю, що як ужити слова "зичливість" у сенсі чисто протекційному, то воно якраз передасть те, що я відчував до вас, і те, що збирався для вас зробити. У Парижі й навіть ще в Бальбеку я дав вам наздогад, що ви можете розраховувати на мене.
Згадавши зухвалу витівку пана де Шарлюса під час нашого бальбецького прощання, я заперечно тріпнув головою.
— Себто як? — вигукнув він гнівно, і його твар, скорчена та бліда, різнилася тепер від його звичної тварі не менше, ніж різниться від моря погідного море буряного поранку, коли замість променистої гладіні ми бачимо безліч запінених слиною гадів. — Ви твердите, що не отримували мого послання, майже освідчення, яке має нагадувати вам про мене? Того, що оздоблювало книжку, яку я вам послав?
— Прегарні віньєтки, — відгукнувся я.
— Ох, — зітхнув барон із погордливою міною, — кепсько ж знають молоді французи шедеври нашого мистецтва! Що сказали б про молодого берлінця, коли б з'ясувалося, що він не знає "Валькірії"! Либонь, ви сліпі, коли, як ви самі мені казали, дві години провели перед цим великим твором? Бачу, на квітах ви розумієтеся не ліпше, ніж на стилях; щодо стилів вам краще мовчати! — вереснув барон розсатаніло. — Ви навіть не уявляєте, на чому сидите. Ви підставили собі під сідало замість бержерки Лю-довіка XIV козетку Директорії. Одного чудового дня ви візьмете коліна маркізи де Вільпарізіс за жолобок і бозна-що учворите. Не впізнати орнаменту з незабудок бальбецької церкви на оправі Берґоттової книжки! Чи ж можна ясніше вам сказати: "На незабудь"!
Я дивився на пана де Шарлюса. Звичайно, такої прегарної голови, хай і з нечвидним виразом на лиці, не мав ніхто з його близьких; він нагадував підтоптаного Аполлона; але здавалося, ніби з його злих уст от-от трисне оливкова жовч; а все ж розум він мав широкий, і йому відкривалося багато чого з того, що так і зосталося неприступним для дука Ґермантського. Та хоч якими гарними словами скрашував барон свою неприязнь, відчувалося, що хай навіть у них грав уражений гонор, любов без відповіді, ураза, садизм, бажання допекти комусь, невідчепна ідея, ця людина здольна замордувати, а потім логічно і красномовно довести, що вона вчинила правильно і що попри все переросла на сто голів свого брата, братову і так далі і таке інше.
— У Веласкесових "Списоборцях", —провадив він, — переможець, як і личить кожній шляхетній істоті, йде назустріч приниженому ворогові, так само і я, — оскільки я все, а ви ніщо, — зробив до вас перший крок. Вам стало дурости на це відповісти, що не мені говорити про шляхетність. Але я не здався. Наша віра навчає терпіння. Терпіння, яке я виявив щодо вас, мені, маю надію, зарахується, як і те, що я тільки всміхнувся у відповідь на ваше нахабство, якщо тільки можна назвати нахабством ваше ставлення до когось, хто вас переростає на стільки голів.