Я не міг піти зараз же, бо була й інша регула: а все тому, що славетна розкіш, незнана Курвуаз'є, розкіш, якою Ґерманти, як заможні, так і зубожілі, любили обдаровувати своїх приятелів, — була розкіш не лише матеріяльна, а й, як я часто бачив за спілкування з Робером де Сен-Лу, розкіш приємних речей, ввічливих жестів, словесна зграбність, підсичувана щирим душевним багатством. Але світське життя — життя гуляще, тож-бо це багатство дармувало, проте іноді воно розряджалося, прохоплювалося коротким ви-хлюпом, ще хвильнішим від того, що виникало облудне вражін-ня, ніби дукиня Ґермантська щирує з тобою. Зрештою дукиня відчувала таку щирість, коли давала їй волю, бо тоді в товаристві приятеля чи приятельки впадала у стан якогось сп'яніння, але аж ніяк не змислового, — так декого п'янить музика; Оріа-на могла відіп'ясти від свого корсажу квітку чи скинути медальйон і подарувати їх тому, з ким їй хотілося посидіти, хоча вона з жалем відчувала, що вечір минеться в теревенях, у які нічого не потрапить від любого, хоча й перелітного трепету, близького до раювання; в теревенях подібних до першої весняної тепліні через вражіння втоми та смутку, яке вони залишають. І не треба було приятелеві сліпо вірити обіцянкам, хоча вони п'янили дужче за всі, які він аби-коли чував, хоча їх давала жінка, що, напрочуд гостро переймаючись солодкістю миті, творить із неї завдяки своїй делікатності й шляхетності, незнаній нормальним людям, шедевр мистецтва, який вражає своєю звабою і добротою, але ця доброта наступної хвилі вже ні до чого не здольна. Щиросердя цієї жінки триває не довше за породжену нею екзальтацію, а її тонкий розум, що підказав їй усе, що тобі хотілося чути, і все, що треба було їй сказати тобі, за кілька днів допоможе їй схопити твої кумедні риси і почастувати ними іншого гостя, з яким вона переживе ще один куценький "музичний момент".
У сінях я попросив лакея подати мені полуботки, в які я взувся з обави, бо надворі йшов мокрий сніжок, перетворюючись на болото, але я не усвідомив, що це не дуже чепурно, і тепер, відчувши, як на мене всі зневажливо бликають, засоромився; коли ж я помітив, що принцеса Пармська ще не поїхала і стежить, як я взуваю своє американське обув'я, я ладен був хоч крізь землю піти. Принцеса підступила до мене.
— Ач, який ви здогадливий! — гукнула вона. — Запаслися полуботками! Вельми практично! Що то розумна людина! Нам неодмінно треба буде придбати полуботки, — сказала вона стате-дамі, тимчасом як глузливий вираз лакейських облич змінився на поштивий, а гості обступили мене гурмою і заходились допитуватися, де я вискіпав це диво.
— У них вам нічого боятися, навіть як знову піде сніг і як ви мешкаєте далеко; ніякий сезон тепер не страшний, — озвалася принцеса.
— О, щодо цього ваша королівська високість може бути спокійна, — урвала стате-дама з хитрою міною, — сніг уже не падатиме.
— Звідки вам це відомо, мадам? — спитала сердито найла-скавіша принцеса Пармська, — її міг роздратувати тільки недоум стате-дами.
— Ручаюся вашій королівській високості: сніг більше не йтиме, це фізично неможливо.
— Та чому ж?
— Снігу більше не буде, проти цього вжито всіх заходів: скрізь посилано сіллю!
Простакувата дама навіть не зауважила, що принцеса гнівається, а інші сміються, бо замість умовкнути, сказала мені з милим усміхом, не беручи в рахубу моїх заперечень щодо адмірала Жюр'єна де ла Ґрав'єра: "Вам у них буде зручно. У вас, мабуть, ноги, як у морського вовка. Добра кров не підведе".
Відпровадивши принцесу Пармську, дук Ґермантський подав мені пальто. "Я допоможу вам надіти кожуха". Ввернувши таке слово, він ані всміхнувся: завдяки його бажанню опроститися найпростацькіші вирази в його устах лунали якось аристократично.
Екзальтацію, що окошується меланхолією, бо вона була штучна, відчув і я, але зовсім не так, як дукиня Ґермантська, відчув, коли нарешті покинув її і поїхав у колясі до пана де Шарлюса. Від нас залежить, якій силі піддатися: виниклій у нас самих, народженій з наших глибоких вражень чи силі зоколиш-ній. Перша сила несе природні радощі — виквіт творчого життя. Друга течія, яка намагається влити в нас рух живлющий для інших людей, втіхи не дає; але ми можемо самі втішати себе, викликаючи сп'яніння живосилом, проте це сп'яніння одразу обертається тугою, журбою; ось чому в багатьох світовців якесь мертвотне обличчя, ось чому вони постійно на межі нервового зриву, а подеколи — на межі самогубства. Так ось, коли я їхав у фіакрі до пана де Шарлюса, я був у полоні цього другого типу збудження, цілком протилежного тому, яке ми черпаємо з особистих вражень, подібних до тих, що складались у мене в інших повозах: одного разу в Комбре, у кабріолеті доктора Переп'є, коли я споглядав, як бовваніють у промінні вечорового сонця мартенвілльські дзвіниці, другого — у Бальбеку, в екіпажі маркізи де Вільпарізіс, коли я морочився з відгадкою того, на що скидаються купи дерев. Але в цій третій колясі перед моїми духовними очима снувалися балачки за обідом у дукині Ґермантської, які видалися мені нуднющими, приміром, оповідь князя Фона про німецького цісаря, про отамана Боту чи про військо англійське. Нині я вставив їх у внутрішній стереоскоп, крізь який — тільки-но ми перестаємо бути самими собою, тільки-но, обдаровані душею світовця, прагнемо черпати життя лише з інших, — ми зглиблюємо все, що ці інші сказали та що вчинили. Ніби п'яний, сповнений ніжности до гарсона, потому як гарсон усе йому подав, я раював, — чим на вечорі, сказати по щирості, аж ніяк не міг похвалитися, — бо обідав із кимось, хто добре знав Вільгельма Другого і розповідав про нього анекдоти, далебі, дуже дотепні. Пригадуючи німецький акцент князя та його оповідь про полководця Боту, я заходився реготом, нібито мій сміх, подібно до оплесків, від яких наше захоплення посилюється ще дужче, був потрібен на те, щоб надати розповіді більшого комізму. Навіть міркування дукині Ґермантської, які здалися мені дурними (наприклад, її репліка про те, як дивитися на Франса Гальса з трамваю), коли я споглядав їх у лупу, набували життя і хвильної глибини. І я мушу сказати, що це збудження — зрештою воно швидко минуло — не було цілком недоречним. Одного чудового дня ми можемо радіти, що знайомі з особою, якою досі вперто гордували, радіти тому, бо, виявляється, вона приятелює з нашою коханою і може нас із нею познайомити, набуваючи для нас у такий спосіб ваги та чару, яких у наших очах здавалася назавжди позбавленою; загалом зроду не вгадаєш, стануть чи не стануть нам у пригоді чиїсь слова або ж нове знайомство. Думка дукині Ґермантської, що картини цікаво було б побачити навіть із трамваю, — думка помилкова, але в ній крилася частка правди, яка згодом стала для мене цінна.
Треба також визнати, що вірші Віктора Гюґо, наведені дуки-нею, написано ще перед тим, як він став більше, ніж новою людиною, коли в літературну еволюцію він упровадив особливий словесний жанр, обдарований субтельнішими органами. У цих поезіях Віктор Гюґо ще сам думає, замість тільки давати, подібно до природи, поживу для роздумів. "Думки" він висловлював тоді в найбезпосереднішій формі: то були "думки" майже в розумінні дука, який вважав, що вписувати до його замкового альбома поруч зі своїм підписом якісь філософсько-поетичні роздуми старомодно й нудно, і благав гостей, прибулих до нього вперше: "Коханий, тільки прізвище, без думок!" Власне, ці "думки" (сливе відсутні в "Легенді віків", як відсутні "арії" та "мелодії" у пізнього Вагнера) дукиня Ґермантська й любила у Віктора Гюґо раннього. І мала за що їх любити. Вони хвилювали, і довкола них уже, хоча без тої глибини, яка виникне у Гюґо згодом, клекотів нурт словесної рясноти і вир багатих рим, що робило їх геть несхожими на вірші, які можна знайти, скажімо, у Корнеля, де неочікуваний, потаємний і тим, може, привабливіший для нас романтизм не зачіпає, проте, витоків фізичного життя, не оголює того підсвідомого і відкритого для узагальнень організму, де домують ідеї. Ось чому я зле зробив, що обмежився читанням останніх гюґоліанських збірок. З отих ранніх дукиня Ґермантська, звісно, взяла для присмачування своєї балачки лише кілька блискіток. Але коли ми цитуємо вірш, висмикуючи його отак із цілосте, притягальна його сила зростає вдесятеро. Вірші, які впливли в мою пам'ять або ж спливли в ній за обідом, магнетично притягували до себе твори, в ряді яких звикли стояти, і то так нездоланно, що наелектризовані мої руки понад дві доби не могли опиратися силі, яка скеровувала мене до тома зі "Східними мотивами" і "Піснями смерку". Я кляв лакейчука за те, що він подарував своїм односельцям мій примірник "Осіннього листя", і зараз же післав його купити новий. Я перечитав ті збірочки від дошки до дошки і не заспокоївся, поки нараз не побачив вірші, що їх цитувала дукиня Ґермантська, вони чекали на мене у світлі, в якому та їх скупала. Ось чому те, що можна було запозичити з розмов із дукинею, нагадувало відомості, подибувані в якійсь замковій книгозбірні; книгозбірня та старомодна, некомплектна, нездольна задовольнити духовні запити, позбавлена майже всього, в чому ми кохаємося, але в ній можна знайти цікаву інформацію чи напасти на зовсім нову для нас чудородну сторінку, що западе нам у помку разом із думкою, що знайомство з нею ми завдячуємо пишній панській садибі. А як трапиться Бальзакова передмова до "Пермського монастиря" або неопубліковані Жубе-рові листи, то час, проведений у цьому замкові, нам уже видається куди пліднішим, ніж був насправді, випадкова знахідка змушує нас забути безплідну порожнечу життя, яке ми там вели.
З цього погляду, якщо попервах вищий світ не міг дати мені того, чого сподівалася моя уява, а отже, вразив мене не так відмінністю від світів, як схожістю з ними, то все ж помалу-малу вийшла наяв сильна його відрубність. Велике панство навчає тебе не менше, ніж звичайне хлопство; його мова присмачена всім, що стосується землі, давніх садиб, давніх звичаїв — усім, про що й гадки не має світ грошви. Даймо, що найпомірковані-ший у своїх запитах аристократ, зрештою, починає йти у ногу з часом, а проте його мати, вуйки, тітки у перших єднають його, коли він згадує своє дитинство, з тим життям, якого зараз сливе ніхто собі не уявляє.