Загадуючись над способом життя моїх подружок і над тим, як треба з ними поводитися, я зробив усі висновки зі слова "невинність", прочитаного під час щиросердих розмов на їхніх личках. Але читав я, може, не вдумуючись, і помилився з першого читання, насправді ж слово це не було написане на їхніх личках, як не було написане ім'я Жуля Феррі на програмці тієї ранкової вистави, коли я вперше слухав Берму, що не перешкодило мені запевнити маркіза де Норпуа, ніби Жуль Феррі пише одноактівки, та й годі.
Хоч би про яку мою подружку з гурту йшлося, чи міг би я запам'ятати не лише те личко, яке бачив при останній зустрічі? З наших-бо спогадів, стосовно цієї особи, розум вимітає все, що не сприяє безпосередньо нашим щоденним зв'язкам, це також справедливе, — ба навіть насамперед, — коли такі зв'язки позначені дещицею кохання, завше незаспокоєного, зверненого в завтрашній день. Він, розум, дає розсотуватися ланцюжкові минулих днів і цупко тримає лише ближчий до нас кінець, який часто буває не з того самого металу, що й ланки, зниклі уже в мороці, і в життєвій нашій мандрівці визнає за справді сущий лише край, де ми пробуваємо зараз. Але всі враження, уже такі далекі, не могли знайти в моїй пам'яті захисту проти їхньої щоденної деформації; протягом довгих годин я розмовляв, закушував, грався з дівчатами і вже не пам'ятав, що це ж вони і є ті самі жорстокі й велелюбні діви, які, мов на якійсь фресці, прошкували були повз мене край моря.
Географи, археологи справді приводять нас на острів Каліпсо[194], справді відкопують палац Міноса.[195] Однак же Каліпсо для них звичайнісінька жінка, а Мінос — цар, позбавлений чогось бозького. Навіть високі прикмети і вади, які, як нам тепер підказує історія, були властиві цим цілком реальним людям, часто дуже відрізняються від тих, якими ми наділяємо казкові істоти з тими самими іменами. Так розпорошилася вся чарівницька океанічна міфологія, що я створив у перші дні. Але нам не зовсім байдуже те, що ми бодай зрідка проводимо час у тісному спілкуванні з людьми, які раніше здавалися нам неприступними і до яких нас вабило. У взаєминах із тими, хто з самого початку здавався нам несимпатичним, завжди відчувається, навіть якщо ми нібито тішимося товариством цих людей, присмак чогось неприродного, присмак вад, які їм удалося потаїти. Але в таких зв'язках, як мої з Альбертиною та її приятельками, щира втіха, закладена в їхній основі, залишає по собі запах, якого жодними штучками не надати оранжерейним плодам, виноградові, достиглому не на сонці. Попервах я дивився на них як на істоти надприродні, але й нині вони непомітно для мене ще вносили щось чарівне в мої найбанальніші з ними стосунки, певніше, оберігали ці стосунки від усякої банальности. Моя мрія так палко рвалася відгадати сенс, прихований у їхніх очках, які вже знали мене і всміхалися мені, але при першій зустрічі схрестили свої погляди з моїми, буцімто проміння з іншого світу; вона так щедро і так запопадливо розподіляла фарби та пахощі у плотській поволоці цих дівчат, які лежали на рифах і без ніякого давали мені сандвіч або гралися в загадки, що часто вдень, наче маляр, який шукає античної величі в сучасності й наділяє жінку, котра обтинає на нозі ніготь, шляхетністю "Юнака з колючкою"[196], або, мов Рубенс, що творить богинь зі своїх знайомих жінок ради того, аби намалювати полотно на міфологічний сюжет, я озирав ці прегарні тіла, бронзові й біленькі, такої різної статури, вивернуті круг мене на траві, озирав, не очищаючи їх, може, від усієї тієї пересічности, якою їх наповнювала буденність, не нагадуючи собі свідомо про небесне їхнє походження, і водночас почував себе якимсь Геркулесом чи Телемаком, що забавляється серед німф.
Потім концерти відзвучали, прийшла сльота, мої подружки покинули Бальбек, не всі зразу, як відлітають у вирій ластівки, але того самого тижня. Альбертина поїхала перша, несподівано, отож-бо жодна її приятелька не могла втямити, ні тоді, ні потім, чому вона так притьмом вернулася до Парижа, куди її не кликали ані праця, ані забави. "Не сказала ні що, ні як, і гайнула", — бурчала Франсуаза, якій, одначе, кортіло, щоб так само навально зірвалися й ми. Вона вважала, що ми чинимо не найкращим робом щодо тих, правда, вже нечисленних, службовців, яких затримувало кілька пожильців, та щодо директора, який "проїдає гроші". І справді, готель, який мав скоро зачинитися, давно вже покинули всі; тільки тепер у ньому стало затишно. Але іншої думки дотримувався директор; повз салони, де можна було замерзнути і на порозі яких уже не стояли груми, він снував коридорами, вбраний у новий сурдут, мабуть, щойно від перукаря, який зробив з його опилого обличчя сумішку на одну чверть зі шкіри, а на три чверті з косметики, завжди при новій краватці (така фертикуватість обходиться дешевше від опалення й утримання персоналу; хто уже не в змозі офірувати десять тисяч франків на доброчинну мету, тому легко зробити широкий жест і дати п'ять франків посильному, який приніс депешу). Директор ніби проводив огляд небуттю, йому ніби хотілося своїм бездоганним виглядом показати, що зубожіння готелю в зв'язку з невдалим сезоном — явище тимчасове, і скидався він на мару державця, який повертається на руїни свого палацу. Найбільше його злостило, що місцева залізниця за нестачею пасажирів перестала діяти до весни.
"Чого тут бракує, — казав директор, — то це транспортних засобів". Попри підраховані збитки він снував чудові плани на наступні роки. Він мав хист точно запам'ятовувати красні мовні звороти, якщо вони стосувалися готельного промислу і якщо додавали йому пишноти. "Мені не вистачало підсобників, хоча в їдальні я мав хвацьку команду, — казав директор, — але посильні не були на належній висоті; ось побачите, яку фалангу я доберу на майбутній рік". На разі через те, що не ходили місцеві потяги, він посилав по пошту, а подеколи возив і людей двоколкою. Я часто просив, аби мені дозволили примоститися поруч з візником, і завдяки цьому робив прогулянки за будь-якої погоди, як колись узимі в Комбре.
А проте іноді через зливу ми з бабусею (казино вже зачинилося!) сиділи в майже безлюдному готелі; і тоді нам видавалося, ніби ми в трюмі судна у вітряний день, і щодня, як на кораблі, до нас підходив хтось із тих, із ким ми прожили три місяці поряд, так і не познайомившись: голова рейнського суду, канський старшина, американка з дочками, заводили розмову, радилися, як убити час, виявляли таланти, навчали нас якоїсь гри, запрошували на чаювання або послухати музику, зібратися о такій-то годині, аби разом вигадати якусь розвагу, що вимагає знання секрету щирих веселощів, причому увесь секрет зводився до того, що, мовляв, розважатися, власне, й не треба, досить зробити так, аби ми не нудили світом, — словом, нав'язували з нами наприкінці нашого бальбецького життя-буття приязні взаємини, ниточки яких щодня вривалися, бо всі поступово роз'їжджались. Я навіть познайомився з багатим юнаком, одним з його родовитих приятелів та акторкою, яка знову приїхала до Бальбека на кілька днів; але ця громадка уже складалася лише з трьох душ: приятель багатія вернувся до Парижа. Вони запросили мене пообідати до їхнього улюбленого ресторану. Гадаю, моя відмова їх потішила. Але запрошували вони дуже ґречно, кликав мене, власне, багатий юнак, а інші були тільки його гістьми; запрошення пролунало з уст акторки, яку супроводжував маркіз Моріс де Водемон, аристократ вельми високого коліна; може, аби підхлібити мені, акторка, цікавлячись, чи я прийду, кинула:
— Цим ви зробите велику втіху Морісові.
Коли ж я спіткав усіх трьох у холі, то саме маркіз де Водемон, а не юнак із багатої родини, звернувся до мене: "Чи не зробить пан нам ласку пообідати з нами?"
Власне, я так гаразд і не натішився Бальбеком, і це тільки розпалило моє бажання приїхати сюди ще раз. Мені все ввижалося, ніби я прибув сюди щойно вчора. Зовсім інше відчуття мали мої приятелі, які писали мені, чи не надумав я часом тут оселитися. На конвертах вони писали: "Бальбек"; моє вікно виходило не на поле і не на вулицю, а на водяні розлоги, ночами до мене долітав гомін їхніх хвиль, якому я, перш ніж забутися, ввіряв мій сон, наче вутлий струг; і все це, разом узяте, підтримувало у мені ілюзію, ніби завдяки сусідству з хвилями хоч-не-хоч у мене, заснулого, проникають їхні чари, подібно до того як у наш слух проникають уроки, які ми поклали вивчити вві сні.
Директор пропонував мені на той рік найкращі апартаменти, але я прихилився до свого номера, куди я тепер заходив, уже не відчуваючи запаху індійського нарду, і де моя думка, яка спершу насилу сягала його висоти, зрештою точно вкладалася в його розміри, отож-бо мені довелося, навпаки, знижувати висоту вже в Парижі, коли я лягав спати в моїх давніх покоях із низькою стелею.
Пора було й справді кидати Бальбек, зоставатися далі в неопалюваній і вогкій готельній кімнаті без коминків і калориферів було б божевіллям. Втім, ці останні тижні майже миттю вивітрилися мені з голови. Коли я думав про Бальбек, переді мною оживав той час, коли вранці, в поліття, якщо я лаштувався на прогулянку з Альбертиною та її приятельками, бабуся за приписом лікаря змушувала мене лежати в пітьмі. Директор вимагав, аби на нашому поверсі не галасували, і сам стежив за виконанням своїх указівок. Світла бувало так багато, що я довгенько не розсував широких лілових портьєр, таких ворожих до мене першого вечора. Але хоча Франсуаза щовечора заколювала портьєри шпильками, аби вони не пропускали світла, а розпинати їх тільки вона одна й уміла, хоча вона прикріплювала до портьєр і ковдри, і червоний кретоновий убрус, і всілякі крамні клапті, щільно запнути вікно їй так і не щастило, я не залишався у кромішній пітьмі, на килим нібито осипався шарлат анемонових пелюсток, і я не міг утриматися, щоб не поставити бодай на хвилинку на нього голі ноги. А навпроти вікна, на частково освітленій стіні іскрів сторчово золотий циліндр, нічим не підтримуваний, він поволі посувався, наче вогненний слуп, який вів жидів по пустелі.