"Ой лишенько, невже всі ці поручники вдеруться зараз сюди? — скрикнув пан де Шарлюс, удаючи переляк. — Я потерпаю за вас, мені-то байдуже, я висідаю". — "Ви чуєте, докторе? — сказав Брішо. — Барон боїться, як би офіцери не потовкли його. А проте вони мають цілковите право юрмитися тут, бо Донсьєр — це дослівно Сен-Сір, Dominus Cyriacus. У багатьох назвах sanctus і sancta заступлено dominus і domina. І ось тихе військове містечко часами прибирає оманливої подоби Сен-Сіру, Версаля і навіть Фонтенбло".
При поверненні (як і їдучи туди) я просив Альбертину одягатися тепліше, добре знаючи, що в Амнанкурі, у Донсьєрі, в Епревілі, в Сен-Васті нас чекають короткі зустрічі з приятелями. Мені було приємно, скажімо, в Ерменонвілі (в дідизні Ерімунда) бачитися з паном де Козеняком, — користаючи з того, що він мусив зустрічати на станції гостей, він кликав мене поснідати назавтра в Монсюрвані; а в Донсьєрі мене тішив раптовий наїзд якогось славного Роберового друзяки: Робер посилав його (коли сам не був вільний) переказати мені запрошення капітана Бородинського на бенкет офіцерів у "Півні-смільку" або підофіцерів у "Золотому фазані". Сен-Лу з'являвся часто сам; і тоді я, поки він пив-гуляв із нами, непомітно для інших стежив у дві оці за Альбертиною, — зрештою, зайва осторога. Проте одного разу мені довелося урвати своє чатування. Під час довшої зупинки Блок, уклонившись нам, утік майже одразу до батька, — той, діставши спадок від вуйка, винайняв замок Командорія і тепер паношився, роз'їжджаючи в поштовій кареті з форейторами в лівреях. Блок попрохав мене провести його до повозу. "Але поквапся, бо мої-огирі нетерплячі; ходімо ж, улюбленцю богів, ти врадуєш мого батька". Але мені було несила покидати Альбертину з Робером у потягу, без мене вони могли розмовляти, перейти до іншого вагона, пересміюватися, торкатися одне одного; погляд мій, прикутий до Альбертини, не міг відірватися від неї, поки Сен-Лу ще не пішов. Я добре бачив, що Блок, прохаючи мене про таку дрібну послугу — привітатися з його батьком, спершу сприйняв мою відмову як негречність, та ще й нічим не виправдану, бо кондуктор попередив нас, що потяг стоятиме принаймні чверть години і що майже всі подорожні, без яких він не рушить, повиходили на перон; а потім Блок пройнявся певністю, — і моє поводження підтверджувало його думку, — що я до самого шпику сноб. Йо-му-бо були відомі імена людей, у чиєму товаристві я обертався. Справді, пан де Шарлюс (прагнучи зблизитися з Блоком) сказав трохи раніше, забуваючи або махнувши рукою на те, що я це вже зробив колись: "Познайомте мене з вашим приятелем, інакше ви виявите неповагу до мене" — і озвався до Блока, і той так його зачарував, що барон сказав йому на прощання: "Маю надію, що ми ще побачимось". "Отож-бо, ухвала остаточна: ти не хочеш пройти кільканадцять кроків і привітатися з моїм батьком, не хочеш справити йому приємність?" — спитав Блок. Я був у розпачі: я і з Блоком не по-дружньому; а ще більше мене гнітило те, як це пояснював собі Блок: либонь, він уявив собі, що звиклий обертатись у "великопанському" товаристві, я легковажу своїми скромнішими друзями. Відтоді він зі мною розцурався і, що найприкріше, перестав мене шанувати. Проте пояснити Блокові, чому я залишився в вагоні, означало признатися йому, що я ревную Альбертину, а це було для мене ще болючіше, ніж залишити його переконаним у моїй світській глупоті. Отак воно буває: теоретично ми вважаємо, що ліпше все з'ясовувати щиро, уникати непорозумінь. А в житті непорозуміння часто набігають одне на одне, і в тих рідкісних випадках, коли випадає слушна нагода розвіяти їх, у нас нема іншої ради — не так ситуація! — як навести на виправдання щось таке, що ще більше образить нашого приятеля, ніж підозрювана наша провина, або зрадити секрет, — що світило мені, — а це здається нам ще гіршим, ніж саме непорозуміння. Зрештою, якби навіть не розжовуючи Блокові (раз я не міг уволити його волю) причини своєї одмови я попросив його не гніватися, то тільки посилив би його уразу, показуючи, що здогадуюся про неї. Залишалося лише схилитися'перед фатумом, якому хотілося, щоб Альбертина перешкодила мені провести Блока, і який самого Блока навів на думку, що до цього привинилося моє блискуче світське оточення, думку нісенітну, бо навіть коли б воно було б пишніше у стократ, воно породило б у мені лише зворотну дію, тобто я вже примилявся б тільки до Блока, оточив би його винятковою увагою. Отож, незумисний, ідіотський випадок (як от зустріч Апьбертини з Робером), убивши клин поміж двох людських доль, чиї лінії майже збігалися, здатен розвести їх так, що вони чимраз більше віддалятимуться одна від одної, щоб уже зроду не зійтися. Навіть дружба щиріша, ніж Блокова дружба зі мною, черствіє, якщо мимовільний винуватець сварки не годен усе пояснити скривдженому, щоб заспокоїти його вражене самолюбство й повернути його симпатію.
Я висловився: "дружба щиріша, ніж Блокова зі мною", але це, зрештою, мало про що говорить. Блок мав усі ті вади, які мене найбільше разили. А любов до Апьбертини випадково зробила їх для мене і геть-то нестерпними. Так у розмові з ним, коли я пильнував спідлоба Робера, Блок ознаймив, що снідав у пані Бонтан і що там величали мене аж до "спаду Геліоса". "Браво! — помислив я. — Пані Бонтан вважає Блока за генія, і його пеани принесуть мені більше користи, ніж уся гуртова хвала мені; слава про мене дійде до Апьбертини. Не сьогодні-завтра вона мусить про мене почути; дивуюсь, як досі її тітка не внесла їй у вуха, що я "людина непосполита". "Так, — додав Блок, — похвалу співали тобі всі. Тільки я один мовчав такою мовчазною мовчанкою, ніби замість сніданку, зрештою, убогого, я наковтався маку, такого любого благословенному братові Танатоса і Лети, божному Гіпносові, який сповиває солодкими сповитками наше тіло і наш язик. І то не тому, щоб я захоплювався тобою менше, ніж зграя лютих псів, серед яких я опинився. Але я захоплююся тобою, бо тебе розумію, а вони захоплюються тобою, не розуміючи тебе. Точніше, я так тобою захоплений, що кричати про це привселюдно мені несила, хвалити на весь голос те, що таїться в закамарках серця, це, по-моєму, профанація. Даремно тяпли мене за язика, розпитуючи про тебе, — свята Сором'язливість, Кроніонова донька, заціпила мені уста". Мені стало тактовности не висловити свого невдоволення, а все ж я виснував, що ця Сором'язливість спокревнена — тісніше, ніж із Кроніоном, — із сором'язливістю, яка заважає критикові, вашому шанувальникові, висловлювати своє захоплення вголос, бо він боїться, що тоді потаємну святиню, де пануєте ви, залюднить орда темних читачів і журналістів; із сором'язливістю державного мужа, який не чіпляє вам на груди хрестика, щоб вас не змішували з людьми, які вам до п'ят не доростають; з сором'язливістю академіка, який не голосує за вас, щоб уберегти вас від ганьби ходити в колегах нездари X, і, нарешті, з поважнішою, а водночас і злочиннішою сором'язливістю синів, які благають вас не писати про їхнього померлого батька, людину зацну, бо вони хочуть забезпечити його тлінним кісткам тишу і спокій, воліють не дати копатися в житті небіжчика і творити довкола нього славу, хоча безталанний батько мріяв не так про те, щоб люди клали, хай і побожно, вінки на його могилу, як про те, щоб його пом'янули добрим словом.
Блок засмутив мене нерозумінням того, чому я не міг привітатися з його батьком, і обурив, признавшись, як він дискредитував мене у пані Бонтан (тепер я розумів, чому Альбертина ніколи не згадувала про цей сніданок і мовчала, коли я забалакував про моє приятелювання з Блоком), зате на пана де Шарлюса цей молодий юдей справив аж ніяк не прикре враження. Блок, звісно, вірив тепер, що я повсякчас липну до людей з вищого світу, що мені завидки бачити, як вони його жалують (наприклад, пан де Шар-люс), і що я підставляю йому ногу, щоб перешкодити цим стосункам. Що ж до барона, то він шкодував, що розмова з моїм приятелем була така коротка. Своїм звичаєм, він намагався це приховати. Він заходився ніби з нехіттю розпитувати мене про Блока, але таким недбалим тоном, з такою вдаваною цікавістю, що, здавалося, відповіді він і не чекає; у його тягучому голосі чулася навіть не байдужість, а неуважність і проста ґречність до мене. "У нього є олія в голові; він казав, що пише, а талант він має?" Я заявив, що з боку барона було дуже мило висловити бажання зустрітися з ним. Пан де Шарлюс удав, ніби не почув моїх слів; повторивши цю фразу кілька разів поспіль і не діставши відповіді, я почав думати, чи не став я жертвою галюцинації, чи мені не причулося те, що сказав барон Блокові. "Він мешкає в Бальбеку?" — проспівав пан де Шарлюс, і запитання в його голосі пролунало так невиразно, аж доводилося шкодувати, що францужчина не має іншого знаку, окрім запитальника, потрібного для завершення подібних фраз. Щоправда, такий знак не вельми допоміг би баронові. "Ні, вони найняли недалеко звідси Командорію". Діставши те, що він бажав, пан де Шарлюс удав, ніби гордує Блоком. "Яка бридота!
— гукнув він, надавши своєму голосові всієї його співної моці.
— Всі ці посілості, звані Командоріями, були зведені лицарями Мальтійського закону (до якого належу і я) і перейшли до них у власність, так само як селитьби, звані Святинями чи Лицарією, стали власністю тамплієрів. От аби в Командорії мешкав я, це було б цілком природно. Але жид! Зрештою, мене це не дивує: це пов'язане з цікавим нахилом до блюзнірства, властивим цій расі. Як жид доробиться грубих грошей, достатніх, щоб купити собі замок, він завше вибере такий, який зветься Пустинька, Абатство, Монастир, Дім Божий. Я знав одного жида-урядовця: вгадайте, де він урядував? Біля Храму Благовіщення. Попавши в нелас-ку, він перебрався до Бретані, оселившись біля Храму Успіння. Коли на Великий Тиждень влаштовуються непристойні видовиська, звані Страстями, половину зали заповнюють жиди, зловтішаючись на саму думку, що вони ще раз розіпнуть Христа, хай і у вигляді манекена. Одного разу на концерті Ламуре я сидів обік багатого банкіра-жида. Грано "Христове дитинство" Берліоза, банкір був прибитий. Але до нього вернулося звичне добросердя, як тільки залунали дивовижні співи Великої П'ятниці.