Засушені листочки поперепліталися між собою в химерне мереживо, крізь яке просвічували бліді квіточки, ніби в мальовничому неладі перевиті художником. Покоцюрблене сушиво набуло вигляду всякої всячини: прозорого мушиного крильця, білого споду етикетки, трояндової пелюстки, але все це перетовклося, перемололось, позмотувалося, ніби було заготовлене для кубельця. Уроче марнотратство аптекаря ховало силу-силенну зайвих дрібничок, яким, звичайно, за фабричного виготовлення, не вціліти. І як утішно буває натрапити в книжці на знайоме ймення, так приємно було думати, що це все-таки суцвіття справжньої липи, подібної до тих, які росли на Вокзальній, змінилося ж воно саме тому, що не штучне, а живе, тільки зістарілося. А що кожна нова його властивість була тільки перетворенням колишньої, то в дрібненьких сірих кульках я вбачав нерозквітлі пуп'янки; але саме легкий місячно-рожевий блиск квітів, який вирізняв їх у крихких заростях стеблин, звідки вони схилялися золотавими рожами, і відокремлював частину дерева, обсипану цвітом, від "необсипаної", — так промінь світла, падаючи на мур, виявляє сліди стертої фрески, — показував мені найліпше, що ті пелюстки, перш ніж наповнити своїм цвітом пакуночок, наповнювали духом літні вечори. Це рожеве полум'я свічки — то була ще їхня барва, полум'я, щоправда, вже пригасле, прибите, вони доживали, як запалена свічка; це були квіткові сутінки. Незабаром тітка вже вмочала мадленку в гарячий відвар, смакуючи її запах опалого листя або прив'ялої квітки, і коли тістечко розм'якло, давала шматочок мені.
З одного боку тітчиного ліжка стояв великий жовтий комод цитринового дерева й стіл, який правив їй і за аптечку, й за вівтар, де біля статуетки Богоматері та пляшки віші-селестену лежали молитовники й лікарняні рецепти, все, що треба, аби дотримувати, лишаючись у постелі, й закону, й дієта, не пропустити ні прийому пепсину, ні вечірні. Ліжко присунули до вікна, отож вулиця була в тітки Леонії перед очима, тітка знічев'я, як ті перські принц ч, від рання до смеркання читала на цій вулиці завжди одну й ту саму вікопомну комбрейську хроніку, щоб потім обговорювати її з Франсуазою.
Не минало й п'яти хвилин, як тітка мене вже виряджала, боячись, коли б я її не втомив. Наставляла під мої губи своє страдницьке чоло, бліде й змарніле, на яке цієї ранньої години ще не були накладені фальшиві буклі й крізь які, наче колючки тернового вінця чи пацьорки рожанця, просвічувала арматура.
— Гаразд, любий хлопчику, йди, — мовила вона, — готуйся до обідні. Якщо тобі трапиться внизу Франсуаза, перекажи їй, щоб не пустувала з вами надто довго, хай боржій іде сюди — без неї мені як без рук.
Власне, Франсуаза багато літ служила в тітки й тоді ще не здогадувалася, що скоро зовсім перейде до нас, але, поки ми тут гостювали, вона про тітку не дуже дбала. За мого раннього дитинства, коли ми ще не їздили до Комбре й тітка Леонія проводила зиму в Парижі, в моєї матері, я знав Франсуазу так погано, що на Новий рік мама, перш ніж зайти до тітки Леонії, тицяла мені в руку п'ятифранковик і застерігала:
— Тільки не переплутай. Не поспішай давати, поки я скажу: "День добрий, Франсуазо" й при цьому торкнуся твого плеча.
Заледве ми входили в темні тітчині сіни, як у затінку під брижами сліпучо-бїлого очіпка, цупкого й такого тендітного, ніби льодяник, концентричними колами розпливалась усмішка запобігливої вдячности. Це Франсуаза завмерла нерухомо в рамі дверей до коридора, наче статуя святої в ніші. Коли очі освоювалися з цією церковною сутінню, можна було розпізнати на її личку безкорисливу любов до роду людського і розчулену пошану до вищих верств, яку викликала в найкращих закамарках її серця спо чанка на коляду.
Мама боляче щипала мене за руку й голосно казала: "День добрий, Франсуазо!"
На цей знак пальці мої розтулялись, і рука, хай і сором'язливо, але тяглася по грошину. Але відтоді як ми внадились їздити до Комбре, я зійшовся найближче саме з Франсуазою. Ми стали її улюбленцями, вона, принаймні перші роки, перейнялася до нас не тільки такою самою глибокою, як до тітки, пошаною, а ще й щирою симпатією, бо ми не просто сподобилися бути родичами (до тих незримих зв'язків, якими свояків злютовує кров, Франсуаза ставилася не менш побожно, ніж давньогрецькі трагіки). Ми зачаровували її ще й тим, що не були постійними панами. Як радо зустрічала вона нас, коли ми приїздили перед Великоднем, і побивалася, мовляв, теплінь ще не прийшла, бо в день нашого приїзду часто дмухав крижаний вітер, а мама розпитувала її про доньку та небожів і чи гарненький у неї онучок, куди збираються його віддати й чи схожий він на свою бабцю.
Але коли гості розходилися, знаючи, що Франсуаза ще тужить за давно померлими батьками, мама заводила мову про них і співчутливо розпитувала про їхнє життя.
Вона здогадалася, що Франсуаза не любить свого зятя Жульєна й що той псує їй радість спілкування з дочкою, бо при ньому годі навіть пощирувати між собою. Ось чому, коли Франсуаза вибиралася до них, за кілька миль од Комбре, мама питала її з посмішкою:
— Правда, Франсуазо, що якби Жульєнові довелося піти кудись і ви з Маргаритою зостались удвох на цілісінький день, було б прикро, але ви б це якось пережили?
А Франсуаза сміялася:
— Пані все наскрізь бачить, пані ще небезпечніша, ніж оті ікс-промені (вона вимовляла "ікс" удавано натужно, з лукавою посмішкою, мовляв, я, така темнота, ввертаю такі вчені слівця), — їх приносили сюди для пані Октав, вони бачать усе, що в тебе в серці.
І Франсуаза зникала, збентежена, що нею так цікавляться, а може, щоб не розплакатися на людях. Це ж уперше 'їй дали відчути солодке хвилювання через те, що її життя, її радощі, її сільські гризоти можуть привертати чиюсь увагу, здатні ще когось, окрім неї самої, веселити чи засмучувати.
Тітка мирилася з тим, що, поки ми гостюємо, Франсуаза не завше в неї під рукою. Вона знала, як мама високо ставить послуги цієї тямовитої роботящої служниці, такої гарнесенької в кухні, о п'ятій ранку, коли на ній сліпучо-білий очіпок із цупкими брижами, ніби зробленими з порцеляни; не менш привабливою була Франсуаза й тоді, коли вибиралась на месу. Вона вдалася тямуща до всього, працьовита, наче той віл, хоч як би себе почувала, за поранням цілковито спокійна, все в неї завжди йшло на лад.
Єдина з тітчиних наймичок, яка, коли мама просила чорної кави або гарячої води, приносила справжній окріп. Франсуаза належала до тієї челяді, яка з першого погляду справляє на сторонніх найневигідніше враження, може, тим, що й не силкується подобатись і не запобігає, оскільки нітрошки не потребує цього влазня, добре знаючи, що господиня радше перестане приймати гостя, ніж розрахує її. Таких особливо шанує хлібодавець, пересвідчившись, на що ті здатні, через те йому байдуже, чи мають його слуги поверховий полір, чи вміють солодко підсюсюкувати, що завжди так приємно вражає гостя, але часто криє безнадійне нікчемство.
Коли Франсуаза, подбавши про моїх батьків, уперше йшла до тітки дати їй пепсину чи з'ясувати, чого та бажає на сніданок, майже не було такого випадку, щоб тітка не спитала в неї думки про те чи се й не попрохала розтлумачити якусь важливу подію.
— Франсуазо, уявіть собі: пані Ґупіль зайшла до своєї сестри й сидить уже там добрих чверть години. Якщо забариться ще й у дорозі, я не здивуюсь, коли проґавить піднесення дарів.
— Авжеж, це може статися! — відповіла Франсуаза.
— Франсуазо, якби ви прийшли на п'ять хвилин раніше, то побачили б пані Ембер, вона несла спаржу вдвічі доріднішу, ніж у тітки Калло. Розпитайте в челяді пані Ембер, де вона це бере. Адже ви цього року подаєте нам спаржу під усіма соусами, то вже подбайте про наших парижан.
— Я не здивуюся, якщо пані Ембер купує спаржу в панотця, — заявила Франсуаза.
— Невже, люба Франсуазо? — озвалася, знизуючи плечима, тітка. — В панотчика! Адже ви добре знаєте, що в нього виходить тільки квола, мізерна спаржа. А я кажу вам, що та спаржа була завгрубшки з руку. Звісно, не таку, як ваша, а з мою вбогу руку, яка за цей рік схудла ще більше... Франсуазо, ви не чуєте цього видзвонювання?.. В мене голова мало не розвалюється.
— Ні, пані Октав.
— Ох, моя душко, дякуйте Богові, що маєте таку міцну голову. То Маґлон заходила по доктора Піпро. Він щойно вийшов з нею, і вони удвох повернули на Пташину вулицю. Мабуть, занедужало котресь із діток.
— Ой лишенько! — зітхала Франсуаза, вона не могла чути, що недоля спіткала навіть чужих людей, хай хоч на краю світу, щоб не справляти ухи та охи.
— Франсуазо! По чиїй душі дзвонять? Ой лелечко, це ж пані Руссо! Як це я забула, що вона переставилася минулої ночі. Незабаром Господь покличе й мене, грішну. Щось коїться з моєю головою по кончині сердешного Октава... Але я вас затримую, моя любусю!
— Та ні, пані Октав, мій час не такий дорогий уже, ми не повинні платити Творцеві за час. Скочу тільки глянути, чи не погас вогонь.
Так Франсуаза і тітка Леонія на своїй ранковій асамблеї обмінювались відомостями про перші події дня. Проте іноді заходили такі таємничі й такі поважні події, що тітка не могла дочекатися, поки прийде Франсуаза, і тоді в будинку розлягалися чотири оглушливі дзвінки.
— Але ж, пані Октав, приймати пепсин ще рано, — мовила Франсуаза. — Чи у вас кволість?
— Та ні, Франсуазо, — відповідала тітка. — А втім, так. Ви ж знаєте, в мене тепер постійна кволість. Одного дня я, наче мадам Руссо, незчуюся, як зійду зі світу. Але дзвоню не тому. Подумайте лишень: я щойно бачила, так як вас оце бачу, пані Ґупіль з якоюсь дівчинкою, якої не знаю! Збігайте, купіть на два су соли в Камю. Не може бути, щоб Теодор не знав, хто це така.
— Але це може бути донька пана Пюпена, — вирікла Франсуаза: побувавши сьогодні вже двічі в Теодора Камю, вона могла давати негайні роз'яснення.
— Донька пана Пюпена! Що це вам увижається, славна моя Франсуазо! Невже б я її не впізнала?
— Я маю на увазі не дорослу доньку, пані Октав, а шмаркате дівча — те, з інтернату в Жуї. Здається, я бачила її сьогодні вранці.
— А може, й так, — згодилася тітка Леонія. — Виходить, приїхала на свята. Ми зараз побачимо, як пані Сазра подзвонить до сестри, коли прийде до неї на снідання.