І проте, дивлячись на постать сестри, на її груди, що вже позначалися під строгою синьою сукнею, він мимоволі уявляв собі, — вірніше, намагався уявити, — ті жести й пози, про які говорив йому кучерявий. ! це теж викликало в нього сором.
Але й Марі-Анж залюбки поверталася б із школи пішки: вона могла б тоді довідатись, що відчуває жінка, до якої чіпляється на вулиці мужчина, як це часто траплялося з білявою дівчиною, за її словами. Марі-Анж питала себе, чи посміє вона коли-небудь поцілувати хлопчика в губи й чи не краще спершу спробувати поцілуватися з подругою.
Так перед цими дітьми за повсякденним жуванням латинських дієслів і алгебраїчних рівнянь, котрими їм набивали голови у відповідних високоморальних закладах, твердячи, ніби це найважливіше в житті, той сезам, що відчинить їм двері у світ, невідступно маячили хвилюючі проблеми, висунуті гординею і статтю.
Та досить було ввечері, перед сном, уявити собі, ніби вони можуть не прокинутись, досить було вдень побачити на срібній таці конверт з чорною рамкою — звістку про чийсь похорон, а вранці раптом замислитись, чому вони існують на світі й ходять по землі під високим хмурим небом, тоді як батька їхнього уже немає, хоч живе дуже багато старих людей, — як з'являлося третє джерело хвилювання: страх смерті.
Тим-то і дратувала їх така усміхнена поблажливість дорослих.
— А, діти вивчають мови і літературу! Прекрасно, прекрасно, — глибокодумно промовляли ці дорослі, й підборіддя їхні ворушилися вгорі за якихось двадцять сантиметрів над дітьми.
Так, звичайно, їх навчали мов та літератури! А от з трьома головними проблемами, що стоять перед людиною, — проблемою гордині, статі й смерті, — полишали сам на сам. Сам на сам — як, проте, лишаються всі смертні; сам на сам з таємницями спадковості і всесвіту; сам на сам із своєрідністю умов, в яких ти народився, і зустрічей на тому шляху, котрий ти собі потай обрав; сам на сам з усіма муками, які коли-небудь призведуть до того, що ти навчишся простою, або вченою, або поетичною мовою говорити про свої страждання; сам на сам...
Тоді вони дізнаються, що дорослих не існує, бо людина у власних очах ніколи не буває дорослою.
А поки що, під'їжджаючи у великому чорному автомобілі до особняка Шудлерів на авеню Мессін, діти відчували інше, більш зрозуміле й виразне хвилювання, яке на час заступало всі їх турботи й радощі.
— Що, дідусь сьогодні снідає вдома? — питав Жан-Ноель.
— Здається, так, — відповідала Марі-Анж.
IX
Барон Ноель Шудлер, командор ордену Почесного легіону, керівник французького банку, власник банку Шудлерів і газети "Еко дю матен", голова акціонерних товариств "Цукрові заводи Соншель" і "Рудники Зоа", а також багатьох інших не менш важливих підприємств, втратив спочатку сина — барона Франсуа, який заподіяв собі смерть, у чому Париж обвинувачував його, Ноеля, потім свого батька — барона Зігфріда, що вмер від апоплексичного удару, трохи не доживши до ста років, і, нарешті, дружину — баронесу Адель, яка поволі згасла від раку яєчників, — барон Ноель Шудлер дедалі глибше поринав у самотність — доля всіх старих тиранів.
Навіть невістка барона, Жакліна, покинула його: вона ще восени подалась у Моглев і лише зрідка приїздила звідти.
Мучити тепер було нікого, і тому барон Ноель переніс на більш ранню годину другий сніданок, щоб хоч за столом сидіти не самому, а з онуками.
їдальня в особняку Шудлерів була розкішна й похмура. Високі буфети чорного дерева аж вгиналися від екзотичного фарфору й масивних англійських срібних кувертів XVIII століття. Чотири темні картини виблискували у важких золочених рамах, демонструючи рясноту плодів, зелені, мертвих фазанів та білястих риб, — полотна ці більше пасували б до якогось замка, ніж паризького особняка. М'які складки темно-червоних оксамитних портьєр, підхоплених шнуром на рівні підвіконня, були гарною оправою для зелені саду, але пропускали мало світла.
Був останній понеділок квітня — напередодні пройшли вибори до парламенту. Жан-Ноель і Марі-Анж, страшенно зголоднілі, стояли, як завжди, біля дубових стільців з високими спинками, оббитими шкірою, і чекали діда.
Разом з ними була міс Мейбл, колишня няня, що стала тепер їхньою гувернанткою. Вони звали її просто Меб.
Протягом усього часу за столом Меб не вимовляла й слова — лише через рівні проміжки часу розтуляла рот, показуючи великі, випнуті наперед зуби.
Нарешті, з'явився барон, похмурий, злий, такий самий величезний, з тією ж невеличкою борідкою, в якій, проте, з'явилися вже срібні нитки; він був у костюмі з дорогої чорної тканини, однотонність його порушувала лише орденська розетка в лацкані піджака.
— Страшенно незручний час для сніданку: це порушує мені весь день, — пробурчав він. — Та коли я не приділятиму вам уваги, тоді, я вас питаю, хто ж... Треба буде подзвонити директорам ваших коледжів, щоб вам змінили розклад: вони для мене все зроблять. Отаке безглуздя... Ну, гаразд, сідайте!
Куверти на столі, біля якого могло розташуватися двадцять чоловік, були розставлені більш ніж дивно. Маленькі постаті дітей, що сиділи на великій відстані одне від одного, губилися за великими вазами й срібним листям канделябрів, відокремлені від діда кількома незайнятими стільцями: барон Ноель вимагав, щоб місця померлих лишалися недоторканними. Через це здавалося, ніби сніданок відбувається у сімейному склепі.
Велетень навмисно ятрив собі душу видовищем спустошень, вчинених долею серед його близьких, а потім для нього було втіхою відчувати, що тільки він сам може зробити добро співтрапезникам, пересадивши їх, як прояв особливої ласки, на одне з тих вільних місць.
— Жан-Ноель, коли тобі мине п'ятнадцять років, ти зможеш зайняти місце твого батька. Марі-Анж, коли тобі мине вісімнадцять, ти сидітимеш на стільці твоєї бабуні...
Діти ледве насмілювались підняти на нього очі.
Товсті повіки барона залишали тільки вузьку щілину, крізь яку дивились його чорні очі, — такі щілини замість очей прорізували на бронзових статуях давні скульптори. За цими щілинами панувала тривожна пітьма. Часом в ній мерехтіли червонясті відблиски, неначе в порожнистому металі розгорявся вогонь, — ознака гніву, котрий міг спалахнути в усяку хвилину і завжди несподівано.
Але ще більший страх наганяла на Марі-Анж та Жан-Ноеля права рука дідуся, пухлява, з довгими пальцями, яка без упину мовби качала хлібну кульку. Зовні — нічого особливого, звичайнісінький жест, але ж ніякої хлібної кульки не було, просто великий палець барона вхолосту, без усякої мети терся об вказівний та середній.
Двоє дітей не могли відірвати очей від цих рухливих пальців і водночас боялися, щоб дідусь не помітив їх пильного погляду, — словом, ця рука, постійно рухаючись, і вабила і відштовхувала їх.
— Еге ж, — вів далі барон Ноель, — коли б я не приділяв вам уваги... А тепер цього вже ніяк не минути. Річ у тому, мої бідолашні, що скоро ви станете, так би мовити, круглими сиротами... Ваша мати, певно, сказала вам, що вона знову виходить заміж... Ні? Ну, коли так, я вас про це повідомляю. Ви вже досить дорослі, і з вами можна про все говорити відверто.
В першу хвилину діти згадали тільки про свої передчуття, про перешіптування слуг, натяки Меб, ухильні, теплі слова матері, коли вона приїздила востаннє: "Я, можливо, повідомлю вас наступного разу про велику новину..." Яка ще могла бути новина? І мати, напевно, виходить заміж за того височенного пана, якого вони колись бачили і який ще так дивно поводився, виявляючи до них підвищений інтерес, був надзвичайно люб'язний, але холодний.
Тим-то слова дідуся викликали у них враження, ніби їм уже все давно відомо, але це тривало одну мить, а потім наринуло горе.
Ноель Шудлер знав, що він діє дуже зле. Жакліна мала приїхати наступного дня і дуже просила його в останньому листі: "Головне, батьку, благаю, нічого не кажіть дітям — я хочу сама їх про це повідомити..." Але він не міг стриматись. І потім — чому, власне, він має когось жаліти, ба навіть і дітей? Хіба доля милувала його? Хіба фатум не вишукував способів завдати йому якнайболючішої рани, безжально стинаючи голови навколо нього, аж поки він не зостався сам-один у цьому величезному будинку?
І взагалі, скільки всякого лиха він зазнав! Це виправдувало ту муку, якою він карав ні в чому не винних дітей. Хіба не лихо ці штучні зуби, котрих у нього повен рот? Хіба не лихо ця сивина, що посріблила йому бороду, припудрила памороззю чорну шерсть на грудях? Хіба не лихо ці нічні страхи? Та чи знали коли-небудь його онуки нестерпну муку ночей, проведених без сну, коли лежиш і думаєш: а що, як ти зараз умреш? Хіба не лихо — ці болі в серці й лівому плечі, що їх професор Лартуа вперто вважає нервовими, заперечуючи можливість грудної жаби? Хіба не лихо ці раптові напади кволості, — з якогось часу вони почали охоплювати його величезне тіло. Ніколи раніше він не знав такого безглуздого відчуття, ніби все навколо примарне, нереальне, не знав такого дивовижного зміщення планів.
А безупинний рух пальців правої руки, який він ясно усвідомлює, але не може стримати!
І незважаючи на все, він у свої сімдесят два роки ще працює і пишається цим. Чи багато знайдеться людей, котрі зуміли зберегти за такого віку кипучу енергію і всю свою могутність? Його працею житимуть довіку ці двоє дітей, що сидять оце, знітившись, аж на другому кінці столу, відокремлені від нього вільними стільцями небіжчиків. Його працею — адже він порядкує капіталом Жакліни — живе й вона. А тепер житиме ще і якийсь жевжик, нікчемний офіцерик, без імені й без шеляга в кишені...
Між повіками барона блиснув червонястий відсвіт. У бронзовій статуї займався вогонь.
— Коли ваша мати неодмінно хотіла вийти заміж за ледаря, бодай би вже хоч герцога собі вибрала! — вигукнув він. — Моя невістка могла взяти собі за чоловіка кого завгодно — і раптом... якийсь Де-Воос... Де-Воос! Ну, кому це щось говорить? І чого варта ця фламандська часточка "де", якою все одно нікого не обдуриш? Пані Де-Воос! — пирхнув він, знизуючи своїми дужими плечима і не подумавши про те, що дворянство Шудлерів, цих банкірів-дворян, веде свій початок всього лише з часів Фердінанда ІІ.
Апетит у дітей пропав, наче й не було його.