Або дзенькіт розбитого посуду? — запитав інспектор.
Жінка замислилась. Обличчя її було дуже серйозне й заклопотане.
— Не пам'ятаю! — нарешті відповіла вона. — Я була більше на кухні.
— Чи є у вас діти?
— Аж двоє! — гордо проказала жінка. — Але їх вже давно тут нема, поїхали в село до бабусі.
— Хто ваш сусід?
— Журналіст, — не зовсім прихильно буркнула жінка. — Здається, він вдома...
Табаков і лейтенант перезирнулись — до журналіста завжди може приїхати легковий автомобіль. Вони справді застали його вдома — це був сорокарічний чоловік, але вже досить сивий. Він виявився добродушною людиною — з великим задоволенням узявся їм допомогти. Він добре пам'ятав день, коли пропала дитина, — саме в той час він був удома. Та, на жаль, журналіст також не звав, чи зупинялась біля його будинку автомашина. Свого автомобіля редакція не мала — користувалися машинами профспілок. Звичайно, до нього часто приїздили на автомобілях, але протягом останніх десяти днів такого не було.
— А чи не чули ви дзенькоту розбитої миски? — запитав Табаков.
Журналіст замислився.
— Ні, не пам'ятаю! — похитав він головою. — Я був дуже зайнятий того дня... Мусив терміново писати доповідь...
— В якій кімнаті?
— Тут, у кабінеті...
Його кабінет виходив вікнами на подвір'я — не на вулицю, так що він міг і не почути вуличного шуму.
— Де була в той час ваша дружина?
— В суді, — відповів журналіст. — Вона — судовий засідатель, того дня була зайнята...
— І зовсім нікого не було в кімнаті, що виходить на вулицю?
— Ні, там був Філіп, мій синок...
— Чи не можете ви покликати його сюди?
Журналіст на мить завагався.
— Краще ми підемо до нього. Він хворів на ангіну і тільки вчора почав підводитись.
І вони всі трос зайшли в кімнату навпроти. Хлопчик був десь років дванадцяти, з блідим від хвороби, досить розумним жвавим обличчям. Він лежав у ліжку одягнений і вкритий легкою бавовняною ковдрою. Забачивши гостей, хлопчик відклав книгу і збентежено дивився на них.
— Філіпе, це товариші з міліції, — мовив батько. — Вони хочуть тебе запитати про щось дуже важливе.. Спробуй добре пригадати...
Філіп глянув на них жвавими очима, в яких заблищала цікавість. Табаков терпляче поясняв, що йдеться про долю Васка, який загубився. Чи може Філіп пригадати той день, коли зник хлопчик?
— Коли це сталося? — запитав після короткої паузи Філіп.
— Минулої середи...
Хлопець замислився, почав щось підраховувати на пальцях.
— Згадав, — проказав він жваво. — Саме того дня я захворів...
— Це ж добре! — зрадів інспектор. — А не пригадаєш: чи не чув ти десь перед обідом якийсь шум на вулиці — наче впала на тротуар миска або щось інше таке... скляне?
— Ну, звичайно ж! — відповів хлопчик. — Дуже добре чув...
Інспекторові перехопило подих.
— Що саме ти чув? — запитав він.
— Та оце ж — немов розбилась миска...
— В який час?
— Перед обідом, — сказав хлопець. — Ще не прийшла мама...
— А ти не виглянув у вікно? — запитав інспектор, не відриваючи погляду від хлопчика.
— Виглянув! — кивнув головою Філіп. — Я лежав, як оце зараз... Коли раптом — дзень!.. Мені не дозволяли підводитись, бо я зле себе почував, але я встав...
— І що побачив?
— Нічого не побачив... Проїздила тільки автомашина... А не було ні людей, ні миски... Я тоді дуже здивувався...
Інспектор і лейтенант мимоволі обмінялися швидкими схвильованими поглядами.
— Он як!.. Ти бачив автомобіль!.. Це надзвичайно важливо, мій хлопчику! — сказав Табаков, намагаючись не виказати свого хвилювання. — Тепер я дуже прошу тебе пригадати все найдетальніше... Який був автомобіль, куди саме він рухався, швидко чи повільно їхав?
Філіп стиснув губи, лице його стало напружено серйозним.
— Який був автомобіль? — проказав він задумливо. — Не можу пригадати який... Він їхав дуже близько до тротуару, з вікна було видно лише верх...
— Чи не пам'ятаєш хоч його колір?..
— Не пам'ятаю, — відповів після маленької паузи хлопчик. — Певно, він був якогось звичайного кольору... Здається, то була невеличка машина... О, так, пригадав! — радісно вигукнув він і враз замовк.
— Що ти пригадав? — стрепенувся Табаков.
— На вітровому склі була прикраса!.. Висіла точно посередині — щось таке — чи лялечка, чи клоун!.. Щось таке яскраве... здається, червоне!..
— Якщо ти бачив вітрове скло, то бачив і шофера? — запитав з надією інспектор.
Філіп надовго замислився.
— Ох, не пригадую! — сказав він засмучено. — Можливо, я бачив його, але забув... Та й скло ж трохи блищало на сонці...
— Гаразд... Машина їхала повільно чи швидко?
— Не дуже швидко... Повільно...
— Так... А мотор працював тихо чи гудів?
— А-а, гудів...
— І куди вона поїхала?.. До пошти чи в протилежному напрямку?..
— Вона їхала від пошти... А куди завернула — не бачив... Я хотів побачити, хто розбив миску... А на машину не звернув уваги...
— Коли від'їхала машина, на вулиці нікого не залишилось?
— Хіба я не казав... Подивився — нема нікого... Тоді я висунувся з вікна — жодної живої душі на всій вулиці... Хто розбив ту миску, — й досі не можу збагнути...
— А звідки ти знаєш, що розбили саме миску?.. Може, це було щось інше?
— Можливо, це була й тарілка, — сказав хлопець. — Адже ж я бачив скалки.
— Бачив скалки? — блимнув на нього Табаков.
— Так, кілька білих скалок...
— І можеш показати, де саме воші були?
Хлопчик підвівся. Вікно було відчинене, і він висунувся з нього. Дорослі також з цікавістю підійшли до вікна. Філіп показав пальцем:
— Он там!..
Не лишалося жодного сумніву — саме на тому місці був риштак, там інспектор знайшов першу манюсіньку скалку розбитої миски.
— А де ти побачив машину?
— Ось тут!.. — знову показав пальцем Філія.
Він уперше побачив машину за п'ять шість метрів від того місця, де розбили миску. Інспекторові не було потреби робити фотознімки — настільки точно іі детально він усе запам'ятав. Він поставив ще кілька запитань і дружньо поклав руку хлопчикові на плече:
— Спасибі, Філіпе!.. Ти зробив нам величезну послугу!
Філіп аж почервонів од задоволення:
— Якщо я ще щось пригадаю, я відразу ж повідомлю!..
— Чудово! — сказав інспектор.
Незважаючи на те, що вони одержали цікаві дані, Табаков перевірив і дві останні родини. Там теж нічого не бачили й не чули. Та це вже не мало особливого значення — інспектор був певен, що Філій сказав йому правду.
— А тепер їдьмо у відділення! — сказав він.
За всю дорогу Табаков не промовив жодного слова, та лейтенант розумів, що його начальник напружено розмірковує. В управлінні він довго стояв біля вікна, потім сів за письмовий стіл і з десять хвилин щось писав.
— Тепер знову пригадаємо факти, — підвів він голову. — Щоправда, їх небагато, але порівняно з учорашнім днем ми справжні багатії... Які ж це факти? — Інспектор підняв палець: — Перше — останнім часом на поперечній вулиці, де міститься пошта, зупинялась легкова автомашина зеленого кольору. До кого вона приїздила, не можна встановити... Можна припустити, що вона ні до кого не приїздила — просто стояла там і чекала.
Друге — у день цього випадку на вулицю, де зник Васко, приїхала легкова автомашина "Москвич". Вона наблизилась до тротуару, враз загальмувала і потім рушила далі. Праве її колесо затиснуло у твань біля канави уламок миски.
За півхвилини після того, як було розбито миску, якась легкова автомашина проїхала зовсім поряд з тротуаром біля місця події. Марка тієї автомашини невідома. На її передньому склі була яскрава прикраса, мабуть, червоного кольору. Ця машина зупинилась або зовсім стишила хід, після чого знову поїхала. Це свідчить про те, що мотор було переключено на першу швидкість. Судячи із залишених слідів, у нас є всі підстави вважати, що йдеться про одну й ту саму автомашину.
Трете — якийсь підозрілий чоловік у жовтих черевиках вештався на цій вулиці того дня, коли сталася пригода. Він там щось чекав або ж щось спостерігав.
Четверте — Васко рушив з мискою й грошима в напрямку молочарні. Він підійшов до риштака. Там він випустив з рук миску й загубив гроші. Через кілька секунд після цього він безслідно зник...
— Становище цілком ясне! — жваво махнув рукою лейтенант.
— Не поспішай, це не так легко, — серйозно попередив його Табаков. — Але справді, зв'яжемо ці факти, хоч і умовно... Що ж виходить? Зелений "Москвич" з яскравою прикрасою на вітровому склі чекав поблизу попиті. Чоловік у жовтих черевиках у цей час чатував на вулиці. Васко вийшов з дому й пішов до молочарні. Чоловік у жовтих черевиках подав сигнал шоферові "Москвича" й рушив слідом за Васком...
— Можливо, шофер і чоловік у жовтих черевиках — це одна й та сама людина, — сказав лейтенант.
— Це неможливо, — впевнено заявив Табаков. — Тоді б він не встиг добігти до машини, завести мотор і наздогнати хлопчика ще до риштака... Та зараз краще вислухай мене... "Москвич" наздогнав хлопчика поблизу риштака. Шофер дуже поспішав, боячись, щоб на вулиці не з'явилась якась людина, котра зірве їхні плани. Машина наздогнала хлопчика поблизу риштака й ураз загальмувала. Чоловік у жовтих черевиках схопив хлопчика й заштовхнув його в машину. Переляканий Васко випустив з рук і миску, і гроші. А чому вони не спробували заманити його добром? Напевно, боялися, що може з'явитися людина, яка їх побачить... Коли хлопчика було викрадено, шофер наддав газу, й машина швидко помчала...
— Саме так і було! — натхненно промовив лейтенант. Інспектор засміявся.
— Можливо, — проказав він. — Але аж ніяк не певно... Ми зовсім довільно об'єднали окремі факти... Поки що це тільки теорія й нічого більше... Нам треба її довести або ж спростувати... В усякім разі, вже є за що вхопитися, звідки почати... Справа не така безнадійна, як здавалося спочатку...
— Тепер ми знаємо найважливіше! — вигукнув лейтенант.
— Ні, найважливішого ми не знаємо, — похмуро мовив інспектор. — Коли б ми знали найважливіше, ми б уже досі розкрили злочин... Скільки я не думав, ніяк не можу збагнути одного: навіщо викрали дитину? Кому було потрібне це дитя?.. Цього я ніяк не можу второпати...
— Коли спіймаємо цих негідників, про все дізнаємось! — сказав лейтенант. — А ми їх таки схопимо... Я в цьому переконаний...
Поринувши в роботу, вони й незчулися, як непомітно минув день. На вулицю знову повиходили діти й тепер знадвору долинав веселий, жвавий гомін.