Камінний хрест — символ трагічної долі українського селянина-бідняка (за новелою В. Стефаника "Камінний хрест") (6 варіант)

Новели В. Стефаника — це маленькі шедеври, у яких зважене кожне слово. У щільних, як кам'яні брили, рядках проглядає народне безталання та бідність. Твори, напоєні кров'ю серця, увібрали в себе любов і ненависть, одвічну жагу щастя і одвічну тугу через його недосяжність.

Творчості Стефаника притаманна глибока психологічна правдивість написаного, переконлива вмотивованість кожного вчинку героїв. Трагедія доведеного до відчаю селянина, який не знає, що далі робити, присутня в кожній новелі автора. Особливо символічно вона змальована у творі "Камінний хрест".

Сюжет зосереджено на долі Івана Дідуха і його родини — жінки та двох синів. Розгорнутої розповіді про їхнє нелегке життя немає. Дідухи прощаються з рідним селом, вибираючись до Канади. Вони воліють зустрітись з невідомим, аніж продовжувати злиденне життя на Батьківщині. Родина згадує минулі літа, що збігли тут у нестатках та праці. Але навіть коротких спогадів вистачає, щоб намалювати сумну картину їхнього бідування.

Старого Івана здавна називали в селі Переломаним. Причиною того був горб, через який бідолаха завжди ходив зігнутий дугою. А винуватцем його каліцтва був також "горб" — шмат землі на горі. Цей поганенький грунт лишили синові вбогі батьки, яких він уже не застав живими, повернувшись із війська. І на такому "роздоллі" почав Іван хазяйнувати. За зібрані у війську гроші він докупив ще трохи поля, але там, на кращій ділянці, поралася жінка та сини, а горезвісний горб все життя доводив до пуття сам ґазда. Праця на цьому наділі була невимовно тяжка і щоразу вичавлювала з господаря всі поти. Одного дня, коли Іван тягнув борону на цей шмат землі, його, змученого та спітнілого, "вітер підвіяв", і він застудив поперек. З того часу його і зігнуло дугою.

Усе життя поклав Іван на обробіток цього пагорба. Не раз, коли тяг "снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали". І хоч пісний ґрунт приносив родині не стільки прибутки, скільки клопіт, проте багаторічна праця на землі міцно поріднила Івана зі згорбленим полем: "Тільки го виджу, та й виджу, тай умирати буду, тай буду го видіти. Все забуду, а його не забуду".

Одного разу бідний ґазда виволік на свій горб камінного хреста, щоб колись він став пам'ятником на могилі йому та жінці. Ні за чим не шкодує Іван тепер, прощаючись з односельцями, прощаючись із краєм, у якому звікував життя, як за тим горбом та за тим хрестом. Він благав краян мати собі той хрест за пам'ятку по їхній родині і, плачучи, просив не минати його, коли кропитимуть інші хрести свяченою водою. За це присягав довіку бога за своє село молити.

Камінний хрест став символом тяжкої селянської долі, хоча увібрав в себе не тільки біди, але й маленькі радощі Іванового життя. Ґазда любив свій камінний хрест, він ототожнився для Івана з тим тяжким хрестом, який несе селянин усе життя, — хрест виснажливої праці. Ґазда любив і своє нещедре поле, і свій горб, на якому, знесилившись, нерідко кляв життя.

Та разом з тим камінний хрест був і великим благом, бо одна лише згадка про нього свого часу врятувала Івана від самогубства. Уже йшов він, доведений до відчаю, з мотузкою до старої груші, та в останню мить пригадався йому залишений у полі хрест. І старий ґазда, покинувши лихі думки, стрімголов побіг на горб. Посидів коло хреста, помолився — та й наче полегшало.

Тож вирушали Дідухи в незнайомі краї, залишаючи в минулому тяжку селянську працю на Батьківщині та свій хрест. Наче дивлячись їм услід, чорнів він на горбі: "Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє..." Тінь від того хреста, мабуть, назавжди впаде на їхній шлях — і буде їм спогадом про безталанний і суворий, проте все ж рідний серцю край...