Трагізм селянської долі в новелах Василя Стефаника (5 варіант)

Якщо повірити, що лаконічність — це сестра таланту, то на його терезах має бути зважене кожне слово із творів Стефаника, бо писав він переважно в жанрі новели. Кожен його шедевр містить людський біль, вилитий на декількох сторінках. Досягає цього письменник вибором потрібного слова, тими вражаючими деталями і штрихами, дібраними з абсолютним художнім чуттям. Те, що майстри великих прозових полотен можуть виявити через портрет, розкрити у внутрішніх монологах героїв, утвердити через художній опис, увиразнити у співзвучному чи контрастному пейзажі, тобто розгорнути на численних сторінках твору, не обмежуючи себе, новеліст повинен змалювати кількома фразами. Може, Стефаник тому й зупинив на цьому жанрі свій творчий вибір, бо мав вражаючу здатність вихоплювати з життя найсуттєвіше та найхарактерніше.

Дивує у творчості Стефаника глибока психологічна вірогідність написаного, переконлива вмотивованість кожного вчинку, кожного сюжетного повороту. Трагедія доведеного до відчаю селянина, який не знає, що далі робити, присутня в кожній новелі. Невідповідність між внутрішнім світом героїв і їх вчинками — це результат тяжкого життя селян, на думку автора

У знаменитій "Новині" Гриць Летючий не б'ється в розпачі, не виголошує монологів над приреченими ним же на смерть маленькими донечками. Ми не знайдемо у творі подібних доказів батьківської любові. Гриць веде дітей топити. Він, як кам'яна брила, змучився терпіти і вирішив припинити жахливі муки голоду, яких багато зазнали діти.

Моторошно стає від такої дивної рішучості. Але знесилений горем батько-дітовбивця дбайливо дає "бучок" одній із донечок після того, як вона випросила собі життя, щоб, повертаючись до села, мала чим оборонитися від собак. А потім так обеззброююче-лагідно, людяно напучує її на дорогу; нам важко повірити, що ця людина збиралася вбити власне дитя. Серце здригається від такого неочікуваного вияву зворушливої батьківської любові.

Батько, у такий спосіб попрощавшись із дитиною, повільно переходить річку і так само повільно і впевнено, із вражаючим усвідомленням того, що робить, іде здаватися владі, щоб прийняти кару за скоєний злочин. Ця незворушність психологічно вмотивована, вона показує, наскільки змучений жит тям цей чоловік. Гриць любить своїх дітей, але бачить у їх смерті фатальну необхідність, щоб ці малі істоти не мучились так, як він.

Головний герой оповідання "Камінний хрест" Іван Дідух разом із сім'єю має виїхати до Канади в пошуках кращого життя. Він прощається з усім селом, і перед читачем проходить його життя, яке Іван собі пригадує. Принаймні таке враження складається від прочитаного. Але коли замислитися, то зі всього пережитого Іваном автор розповідає лиш про обробіток так званого "горба", зокрема про той один день, коли Іван з натугою волік на свій клаптик землі борону і застудив собі поперек на вершині того горба. І його також, наче на сміх, зігнуло горбом. Через це прозвало село Івана Пере-ломаним.

Мабуть, найбільш вдалою психологічною знахідкою Стефаника є камінний хрест, який бідний ґазда ледве виволік на свій горб землі та й поставив там, щоб колись він став пам'ятником на могилі йому та жінці; Ні за чим не шкодує Іван перед від'їздом так, як за тим горбом і хрестом. Вони стали символами: горб — важкої праці, хрест — бажання померти на батьківщині. Недаремно кажуть: неси свій хрест. Він ніс його все життя і буде ним переслідуваний навіть у канадах. Ці, здавалося б, незначні деталі показують нам розпач людини, змушеної залишити рідний край і шукати кращої долі. Письменник показує внутрішнє роздвоєння героя, яке ми відчуваємо, читаючи новелу.

Треба було добре знати, що по чому на цій землі і що таке праця, і що то за люди живуть у цьому краї, щоб писати про них так, як писав Василь Стефаник. Уміння точними словами зобразити глибинні психологічні причини вчинків, трагізм долі героїв потребує не лише специфічного літературного хисту, але й живого вболівання за свій народ, нехай поки що принижений. За сюжетними подіями у новелах можна побачити несподівані пояснення зображуваних подій, і вже не хочеться засуджувати того, хто об'єктивно мав би бути засуджений. Саме довершеність форми та психологічна вмотивованість новел Стефаника дозволили Іванові Франку так оцінити цього майстра: "Стефаник— абсолютний пан форми, ... правдивий артист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом".